Відродження відкриває принципово нову культурну епоху, знаменує собою початок боротьби буржуазії з економічною та політичною системою феодалізму за панування в суспільстві. В цей період почали виникати мануфактури, одержали розвиток торгово-грошові відносини, торгівля, виникли банки, відбувався розклад натурального господарства, збільшувалась роль особистої ініціативи. Взірцем свободи та винахідливості для всієї Європи стали Флоренція, Генуя, Венеція та інші міста Італії, які завдяки розвитку ремісничого виробництва та зручному географічному розташуванню активно включалися у торгівлю між Європою та Сходом.
Виключна важливість Відродження в історії людської культури пояснюється тим, що якраз в цю епоху були створені видатні твори літератури та образотворчого мистецтва. З’явилось майже одночасно багато яскравих, видатних, великих талантів – письменників, мислителів, живописців, скульпторів, архітекторів. Головним видом духовної діяльності стало мистецтво. Воно набуло для людей Відродження такого значення, як в середні віки релігія, а в Новий час – наука і техніка. Недаремно відстоювалась думка, що ідеальна людина повинна бути художником. На перший план в мистецтві вийшов живопис.
Це був час, коли спростовувалися засадничі твердження авторитетів, переглядалися попередні уявлення про світ, прокладалися шляхи для експериментального пізнання природи. Формується наукова картина світу на основі відкриттів, насамперед в галузі астрономії.
Одним з найяскравіших явищ епохи Відродження є геліоцентрична система польського астронома Миколая Коперніка (1473–1543) та вчення про нескінченні світи Джордано Бруно (1548–1600). У своїй праці «Про обертання небесних сфер» (1543) Копернік пояснив видимі рухи небесних світил обертанням Землі навколо осі й обертанням планет, і Землі в тому числі, навколо Сонця, яке він вважав за нерухоме. Отже, система Коперніка визнавала центральне місце у Всесвіті Сонця. Цим самим було покладено початок звільненню природознавства від теології, спростовано птолемеївську теорію, за якою Земля є нібито центром Всесвіту.
Суттєвий вклад в нову астрономію вніс видатний німецький учений Йоганн Кеплер (1571–1630). Він відкрив закони руху планет (Закони Кеплера). У творах «Нова астрономія» і «Світова гармонія» Кеплер уточнив розрахунки Коперніка, довів, що планети рухаються нерівномірно, по еліпсах, а не по колах і рівномірно, як думав Копернік.
Обличчя нової епохи визначили винаходи в Європі друкарського верстата, компаса і артилерії. Винахідником друкарського верстата є німець Йоганн Гутенберг (1400–1468) з міста Майнца. Близько 1445 р. він винайшов спосіб відливання шрифту і сконструював дерев’яний друкарський прес. Це поклало початок книгодрукуванню в Європі і сприяло поширенню й примноженню знань, гуманістичних ідей, задовольняло велику суспільну потребу в книзі. В 1500 р. свої друкарні мали 236 міст Європи. Для так званих інкунабул – маються на увазі книги, видані до 1500 р. – підрахунки дають загальний тираж 20 млн. примірників.
В епоху Відродження були зроблені великі географічні відкриття. Цивілізація середніх віків називалась морською, оскільки розвивалась навколо морів – Середземного та Балтійського. З великими географічними відкриттями почалася ера океанської цивілізації, в якій головними шляхами світу стали океанські дороги. До цих відкриттів належать відкриття Америки Христофором Колумбом (1451–1506) у 1492 р., шляху з Європи в Азію Васко да Гамою (1469–1524) в 1497–1499 рр., океану між Америкою та Азією, а також підтвердження гіпотези про кульову форму Землі, що його під час першого кругосвітнього плавання зробив португальський дослідник Фернан Магеллан (1480–1521) у 1519–1522 рр., який був убитий на Філіппінах місцевими жителями, і трирічне плавання завершилось без нього.
Винахід артилерії клав край феодальному роздробленню. Артилерія руйнувала стіни колись неприступних рицарських замків. На уламках феодальних устоїв розвивалися національні монархії, міцні позиції завойовував абсолютизм. Буржуазія вимагала теоретичного обґрунтування права на владу, спростування ідеології Середньовіччя. Тому Відродження – це період активного розвитку соціально-політичної думки. З’явились ґрунтовні праці, на сторінках яких автори аргументували необхідність створення сильних національних монархій, утвердження абсолютизму.
Найкраще ідеал сильної державної влади розкрив у XVI ст. найбільш відомий політичний мислитель Відродження італієць Макіавеллі Нікколо де Бернардо (3.05.1469–22.06.1527). Його найзначнішим твором став повний трагічних суперечностей «Державець». Ця книга найповніше відповідала вимогам молодої буржуазії. Макіавеллі жив у період створення єдиної централізованої італійської держави і розробив систему уявлень, які пізніше дістали назву «макіавеллізм», на означення політики, що нехтує нормами моралі. Згідно з цією системою, для утвердження держави допустимі будь-які засоби, аби вони служили благу вітчизни – насильство, вбивство, зрада, жорстокість, обман, демагогія, хитрощі, зневага до моральності взагалі. Макіавеллі висунув ідею «сильного державця», здатного керувати державою, використовуючи згадані вище засоби. «Новому державцю, – писав він, – необхідно володіти природою як звіра, так і людини». Макіавеллі намагався відділити політику від моралі. Він наголошував, що той, хто хоче опанувати науку успіху, не повинен вивчати науку моралі. Не мораль, а політична доцільність – над усе. Державець, згідно з теорією автора, може не зважати на прийняті норми моралі, якщо його дії спрямовані на зміцнення держави. Макіавеллі визнавав одну мораль – з позицій загальнодержавних інтересів. Він сформулював принцип, який став програмним для багатьох державних діячів: «мета виправдовує засоби».
Вказуючи на практичну неможливість для «нового державця» мати всі людські чесноти, «тому що цього не допускають умови людського життя», Макіавеллі разом з тим визначав і відносність чеснот взагалі. Саме з цієї підстави набуло широкого розповсюдження уявлення про його цинічний аморалізм, хоча автор «Державця» зовсім не був циніком. Суперечності між загальнолюдською мораллю та політикою усвідомлювалися ним як трагічні суперечності часу.
Відповідаючи на друге питання, необхідно звернути увагу на розкриття поняття «гуманізм». Головною рисою культури Відродження став новий світогляд – гуманізм, який прийшов на зміну теократії («Духовній імперії»). Це слово походить від латинського humanitas (буквально – «людяність»), яке в свою чергу, походить від homo, що означає «людина». Гуманізм – теорія та практика, в основі якої лежить ставлення до людини як до найвищої цінності, захист права особистості на свободу, щастя, всебічний розвиток і вияв своїх здібностей. Культура Відродження – оригінальна культура, але черпалась з двох джерел – язично-античного і християнсько-середньовічного. На відміну від культури Середньовіччя Ренесанс вважається в основному світською культурою, знаменує собою світський напрямок. Вищі прошарки сусп.льства мали можливість здобувати освіту, користуватись досягненнями античної культури і філософії. Освічених і обдарованих людей в цей період оточувала атмосфера загального захоплення, їх шанували, як у Середні віки святих. Основними елементами Ренесансу були наукові відкриття та мораль «вседозволення». Гуманізм на перше місце ставив наукові знання, орієнтував на матеріалістичне трактування законів природи, на пізнання навколишнього світу і самого себе завдяки розуму, що відрізняє людину від усіх інших земних створінь. Люди Відродження – гуманісти – висміювали аскетизм і теорію стриманості католицької церкви, утверджували право людини на насолоди, в тому числі і сексуальні, що раніше вважалося чимось непристойним і гріховним. Насолода земним буттям – це неодмінна частина культури Відродження. Суттєво зросло проти середньовічних уявлень значення земного життя порівняно з небесним.
Величезного практичного значення набула в умовах епохи Відродження антична культурна спадщина. Творці цієї епохи ясно уявляли собі процес розвитку культури: не ставши спадкоємцем найкращих взірців минулого, не можна мріяти про майбутнє. В цей час італійське суспільство починає активно цікавитись культурою Стародавньої Греції та Стародавнього Риму, розшукуються рукописи античних письменників. Так були знайдені твори Цицерона і Тіта Лівія. Захід одержав роботи Аристотеля, Евкліда і Птолемея. В 1517 р. в Римі вперше надрукували «Іліаду».
Відновлення античної спадщини почалось з вивчення стародавніх мов. Гуманісти почали активно вивчати грецьку мову, а на латинській були написані їхні праці. Латинь стала мовою епохи Відродження. Один з перших дослідників культури Італії в епоху Відродження Якоб Буркхардт відзначав, що навіть діти гарно знали латинь. Семирічні діти писали латинські листи. Серед чотирирічних були оратори, які вражали аудиторію чистою латинською мовою. Гуманісти започаткували зовсім нову наукову галузь – класичну філологію, одну з найбільш ранніх різновидностей філології взагалі, яка набула в наступних століттях значного розвитку. В університетах Європи створювалися кафедри стародавніх мов. У 1530 р. у Франції був заснований «коледж трьох мов» (латинської, грецької та староєврейської) – своєрідний центр французького гуманізму.
Гуманісти проявляли великий інтерес до античної філософії. В середині XV ст. у Флоренції засновується Платонівська Академія на чолі з Марсіо Фічіно. Шанування Платона було тут перетворене майже в релігійний культ. Це також свідчить про зв’язок Відродження з античністю. Увесь сенc культури Відродження полягав не в простому поверненні до античності, відновленні античних зразків, а в заклику бути гідними їх, перевершити досягнення античної культури. Гуманістами на інтуїтивному рівні була схоплена особливість історичної спадкоємності в культурі.
Вперше поняття «Відродження» вжив італійський письменник Джованні Боккаччо (1313–1375), який сказав про живописця Джотто ді Бондоне (1266–1336), що той «відродив античне мистецтво». Терміном, який визначив цілу епоху, це поняття стало завдяки відомому живописцю, архітектору та історику мистецтва Джорджо Базарі (30.07.1511–27.06.1574). Він використав висловлювання автора «Декамерона» для позначення періоду італійського мистецтва з 1250 до 1550 рр. Базарі мав на увазі відродження античності. Славу Базарі принесла книжка «Життєписи найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів» (Рим, 1550 р.). Цей твір, як правдивий документ тогочасної епохи, згадує Т.Г.Шевченко. В „Щоденнику» 23.07.1857 р. він дав творові високу оцінку: «Базари переживет целые легионы Либельтов». Тут Т.Г.Шевченко мав на увазі польського філософа Кароля Лібельта (8.04.1807–6.06.1875), естетичним поглядам якого Т.Г.Шевченко дав негативну оцінку.
У подальшому, в основному з ХVIII ст., епоха італійського Відродження характеризувалася переважно як епоха Відродження людини, як епоха гуманізму. Під Відродженням почали розуміти емансипацію науки і мистецтва від богослов’я, поступове охолодження до християнської етики, зародження національних літератур, прагнення людини до свободи від обмежень католицької церкви. Епоха Відродження фактично ототожнювалась з початком епохи гуманізму. Складається нерозривний зв’язок культури Відродження з гуманізмом, який стає внутрішнім змістом Ренесансу, його теорією та практикою, його ідеологією.
Ренесанс виступав в історії західної культури як епоха звеличення людини, як період віри у велич, могутність та красу людини, в її оволодіння природою. Порівняно з Середньовіччям відбулася зміна пріоритету соціально-культурних цінностей. Гуманізм – це прояв особливого інтересу до людських, земних цінностей. Саме гуманізм Ренесансу породив світогляд, що пізніше дістав назву «буржуазний індивідуалізм». Він проголосив людину найвищою цінністю, а її самореалізацію – єдиною метою життя.
У галузі науки й освіти гуманісти рішуче виступили проти догматизму і схоластики, проти схоластичного схиляння перед авторитетами. Вони боролися за свободу думки, наукових пошуків і творчості, виступали проти будь-якої цензури, і особливо проти цензури церковної. Гуманісти відстоювали критичний метод пізнання. Усі вони визнавали перевагу розуму над вірою.
Гуманісти засуджували феодально-дворянську систему оцінок людей в залежності від кастової належності чи матеріального становища. Вони вважали, що у людині важливе не її походження або соціальне становище, а особисті якості, такі як розум, творча енергія, діловитість, почуття власної гідності, воля, освіченість. Єдиним критерієм були особисті заслуги. «Слава і благородство вимірюються не чужими, а власними заслугами і такими діяннями, які є результатом нашої власної волі», – писав гуманіст Поджо Браччоліні в діалозі «Про благородство». Гуманісти виступали за сильну королівську владу і централізовану монархію, засуджували феодальну роздробленість та сепаратизм феодалів.
Гуманісти підкреслювали цінність людської особи самої по собі. Тому у гуманістів на перший план висувався інтерес до людських справ, людська (а не релігійна) точка зору на всі явища життя і особливо захист людської особи. Була поновлена в своїх правах особистість. У рамках культури Відродження відбулася зміна постійного піклування віруючого про світ вічний, потойбічний на прагнення людини до земної, прижиттєвої та посмертної слави.
Провідною рисою культури Відродження став антропоцентризм. Він розглядає людину як частину, вінець природи, найбільш досконале її творіння, як міру всіх речей. Людина обожнюється, сприймається як співавтор Бога-Творця, подібністю якого на землі людина і є. Визнання Бога-Творця – теоретична основа Ренесансу. Переважна більшість гуманістів були щирими християнами і в цілому не виступали проти релігії та не заперечували основних положень християнства.
Культура Відродження, намагаючись утвердити антицерковну позицію, залишалася культурою християнською. Більше того, вона шукала шляхи поєднання християнства з дохристиянськими типами культури, поєднання релігійних і світських її аспектів, духовно піднесених та земних чуттєво-тілесних прагнень людини. Можна сказати, що мистецтво Відродження було своєрідним синтезом античної фізичної краси і християнської духовності.
Разом з тим, гуманізм поклав край духовній монополії, диктатурі католицької церкви в Західній Європі. Її роль та значення порівняно з Середньовіччям зменшилися, а сфера впливу почала поступово звужуватися. Були зроблені перші відчутні кроки в секуляризації суспільної свідомості. Секуляризація (від лат. saecularis – світський) – звільнення суспільної чи індивідуальної свідомості від впливу релігій), прокладалися шляхи до розмежування юрисдикції церкви і держави. Це стимулювало появу єресі. Єресь (від гр. – опановую, вибираю, переконую) – точка зору, яка спростовує релігійний догмат і є виявом «вільного розуму» щодо визначення та тлумачення релігійних настанов. Єресі поєднували, з одного боку, вимогу рівності всіх перед Богом, а з іншого – мали відкритий антифеодальний протест.
Для «виявлення, покарання та запобігання єресі», переслідування небезпечних єретиків об’єдналися світська та церковна влада і створили інквізицію – Конгрегацію святої служби. Саме слово «інквізиція» походить від латинського «inquisitio» – розслідування, розшук. Згідно з постановами IV Латеранського собору 1215 р. і Тулузького собору 1229 р. церква повинна була виявляти єретиків, засуджувати їх і передавати світській владі для покарання. Світські правителі під загрозою відлучення від церкви мусили негайно виконувати вироки, очищати свої землі від єретиків. З діяльністю інквізиції – судово-карної установи католицької церкви, яка проіснувала від XIII до XVIII ст. – пов’язані найтрагічніші сторінки європейської історії. Боротьба проти єресі поступово вилилася в переслідування вчених, у заборону наукової діяльності. Виправдальних вироків інквізиція не знала. В результаті її діяльності, пік якої припав на епоху Відродження, було знищено понад один мільйон осіб. Жертв інквізиції спалювали на вогнищах. Чому на вогнищах?
Тому що грішників треба було вбивати «гуманно», не проливаючи їхньої крові. Так вимагала церква. У 1327 р. був спалений Чекко д’Асколі, у 1600 р. – великий італієць Джордано Бруно, у 1619 р. – його учень Джуліо-Чезаре Ваніні, у 1689 р. – К. Ліщинський. На вогнищі інквізиції загинув французький вчений Етьєн Доле. 22 травня 1498 р. у Флоренції було спалено ченця-реформатора Іеронима Джіроламо Савонаролу (народився в 1452 р.).
Однією з жертв релігійного фанатизму став визначний чеський політичний діяч, національний герой чеського народу, видатний ідеолог чеської Реформації, мислитель Ян Гус (1371–6.07.1415). Він був професором, а потім – перший з чехів – очолив Празький університет. У своїх творах, лекціях і казаннях Гус гостро викривав владу римського папи, католицьке духівництво і німецьких феодалів. За це церковники спочатку відлучили його від церкви, а потім за вироком церковного собору у Констанці (нині ФРН) спалили як єретика на вогнищі. Т.Г. Шевченко присвятив Гусу поему «Єретик».
Існує легенда, що ніби під час страти Гуса на ринковому майдані південнонімецького міста Констанца якась старенька селянка, побачивши, що вогнище погано розгоряється, підкинула в нього сухе поліно. Могутній розумом Гус, якому вогонь вже лизав ноги, знайшов у собі сили пожаліти стареньку і через дим, який застилав його єдине око, голосно сказав на весь майдан знамениті слова: – «О, sansta simlicitas!» – «О свята простота!». Цей вислів уживають на означення крайньої наївності, що межує з глупотою.
Інквізиція переслідувала Галілея, Рабле, Сервантеса, Кеплера та інших великих людей епохи Відродження. Коли уславлений італійський фізик, механік й астроном, професор Падуанського університету Галілео Галілей (1564–1642) підтвердив, що Земля обертається навколо Сонця, а не навпаки, як твердила церква, інквізитори посадили його до в’язниці як небезпечного єретика. Галілея судив трибунал інквізиції. Старий вчений не витримав знущань та погроз інквізиторів і публічно відмовився від свого відкриття. Але, як свідчить легенда, вже сходячи з помосту, на якому він стояв перед судом, Галілей раптом гордо підвів голову і тихо сказав: «А все ж таки вона обертається». Невідомо, чи висловив він ці слова в дійсності чи ні (ця фраза вперше зустрічається в мемуарах його учня Вінченцо Вівіані, які були написані через 12 років після смерті Галілея), але зате точно встановлено, що і після зречення його погляди не змінилися.
Найпослідовніше запроваджувалася інквізиція в Іспанії, де вона особливо лютувала. На території цієї країни ще у 20-х роках XIX ст. палали багаття в ім’я перемоги «істинної» католицької віри. За три з половиною століття свого існування інквізиція спалила в Іспанії 36212 живих людей, 19790 у зображенні (тих, що померли або не були спіймані), а 289624 особи було засуджено на тяжкі тортури. Отже, 345626 єретиків стали жертвами іспанської інквізиції. Винятковою жорстокістю відзначався головний іспанський інквізитор, домініканський монах Томас Торквемада (близько 1420–1498 рр.) –видатний організатор і неухильної волі фанатик. Він за 18 років своєї «роботи» (1480–1498) засудив до спалення і спалив живими понад вісім тисяч «невірних» та єретиків.
Переходячи до розгляду третього питання, необхідно зазначити, що гуманізм насамперед знайшов свій вираз у творах художників слова, пензля і різця: поетів, живописців і скульпторів. З особливою повнотою та послідовністю культура і мистецтво Відродження здійснились в Італії, багатій на пам’ятки античної архітектури, скульптури, декоративно-прикладного мистецтва. Культура італійського Відродження дала світу поета Данте Аліг’єрі (1265–1321), живописця Джотто ді Бондоне, поета, гуманіста Франческо Петрарку (1304– 1374), поета, письменника, гуманіста Джованні Боккаччо, архітектора Філіппо Брунелескі (1377–1446), скульптора Донателло (1386–1466), живописця, вченого Леонардо да Вінчі (1452–1519), живописця, скульптора, архітектора і поета Мікеланджело Буонаротті (6.03.1475–18.02.1564), живописця Рафаеля Санті (6.04.1483–6.04.1520). Найбільшим представником періоду Проторенесансу в історії італійського мистецтва (ХIIІ – початок XIV ст.) був великий італійський поет, флорентієць Данте Аліг’єрі. Це – легендарна постать. Його називали великим флорентійцем, «центральною людиною світу». Він є останнім поетом Середньовіччя та, разом з тим, першим поетом Нового часу. З творчості Данте починаються витоки гуманістичної культури епохи Відродження (Раннього Відродження – італійська назва Кватроченто). В його творчості проявились тенденції розвитку італійської літератури і культури в цілому на століття вперед.
Найвидатніший твір Данте, вершина його творчості – поема «Комедія», яку нащадки, висловлюючи своє захоплення, назвали «Божественною комедією». Епітетом «божественна» (у розумінні «прекрасна») вперше її наділив у 1360 р. інший видатний італійський письменник цієї доби Джованні Боккаччо, перший біограф Данте. Назва «Комедія» пояснюється середньовічною поетичною традицією, згідно з якою так називали твір з сумним початком і щасливим кінцем, написаний народною (а не латинською) мовою. Тим самим Данте створив нову італійську літературну мову. Він називає таку літературу «ячмінним хлібом, яким наситяться тисячі». «Божественна комедія» – своєрідна «Іліада середніх віків», поетична енциклопедія середньовіччя, написана в 1307–1321 рр. й видана у 1502 р. Вона складається з трьох частин – «Пекло», «Чистилище» і «Рай», кожна з двох останніх нараховує тридцять три пісні, а «Пекло» – тридцять чотири. Всього в поемі 100 пісень. Ці числа вважались священними: 3 – означало святу трійцю, 100 – досконалість, 9 (3-3) – число небесних сфер. Данте використав звичайний для того часу сюжет – змалював своє уявне блукання в 1300 р. у потойбічному світі по Пеклу, Чистилищу і Раю у супроводі давно померлого римського поета Вергілія. Переказують, що багато людей, зустрічаючи Данте на вулиці, з цікавістю й острахом вдивлялися в його обличчя і, без сумніву, вірили, що він насправді побував на тому світі. Вони намагалися розгледіти на обличчі Данте відблиски пекельного полум’я. Великий поет відтворив середньовічне суспільство з усіма його вадами та людськими гріхами. Данте створив не тільки «Божественну» комедію», а й мову для неї. Латинська мова змінювалась італійською літературною мовою – мовою життєвою, гнучкою. Данте виступив з вченням про подвійне призначення людини. Воно передбачає два види блаженства: в земному житті і в посмертному вічному житті. Отже, за Данте, земне життя ставало самостійним і рівноцінним вічному блаженству. Це вказує на розрив Данте-філософа з середньовічною традицією. Якщо земне життя самоцінне, церква мусить відмовитись від зазіхань на світську владу.
Доля самого Данте склалася нещасливо. Ще за життя в 1302 р. він був засуджений до вигнання, а потім – до страти через спалення. До кінця життя Данте так і не зміг повернутися на батьківщину, залишався політичним вигнанцем. З покинутою Флоренцією його зв’язувало дуже багато. Там почалось перше кохання – величезне почуття, яке не тільки освітило особисте життя поета, але й залишило глибокий слід в його творчості. Юну і прекрасну обраницю звали Беатріче. Вона була дочкою батькового друга. Вийшла заміж і рано померла – у 1290 р. у віці двадцяти п’яти років. Її образ нерозлучний з поетом і проходить через всю його творчість. Два десятки сонетів, кілька канцон і балад, написані біля могили коханої, містять філософське тлумачення пережитого і благородний образ коханої.
Після смерті Данте у 1321 р. гоніння на нього не припинялися. Церковники не дозволяли ховати його у Флоренції і навіть намагалися спалити його прах. Лише у 1968 р. спеціальний суд у Флоренції скасував усі висунуті проти Данте звинувачення «у зраді».
Як геніальний поет і як людина схожої долі, Данте приваблював Т.Г.Шевченка. В листі до А. Толстої 9 січня 1857 р. Т.Г.Шевченко з гіркотою і болем писав: «Данте Алигьери был только изгнан из отечества, но ему не запрещали писать свой «Ад» и свою Беатриче... А я... Я был несчастнее флорентийского изгнанника».
Крім Данте, величезною постаттю Ренесансу був Франческо Петрарка, якого в 1341 р. увінчали в Римі лавровим вінком як найвидатнішого поета Італії. Його вважають родоначальником нової системи культурних цінностей – гуманізму, першим європейським гуманістом, батьком гуманістичної культури в Європі. Петрарка – основоположник нової європейської лірики, автор знаменитої «Книги пісень» («Канцоньєре»). Хоч більшість своїх художніх творів Петрарка написав латинською мовою, але ця збірка – італомовний твір. Вона започаткувала європейську ліричну поезію Нового часу, породила літературну течію – петраркізм, що набула значного поширення у поезії доби Відродження.
Любовна лірика поета присвячена Лаурі де Саді – гарній молодій жінці, яку він випадково зустрів в авіньйонській церкві святої Клари 6 квітня 1327 р. і яка полонила Петрарку на все життя, стала натхненницею його творчості. Двадцять один рік оспівував Петрарка у своїх сонетах і канцонах Лауру, яка була одружена з іншим чоловіком і народила одинадцять дітей. А коли вона померла, оплакував її ще довгі роки. У коханні вбачав поет шлях до добра і спасіння.