Як видно з творів Петрарки, він відстоював право людини на щастя в земному, реальному житті. Це великою мірою розходилось з догматами католицької церкви. В центр своєї творчості Петрарка поставив не Бога, а людину. Він першим протиставив середньовічному богослов’ю новий світогляд – людське знання, вивчення людини. Петрарка захоплювався античністю. Протягом усього життя він збирав і вивчав старовинні рукописи і зажив слави видатного знавця античної культури. Його вважають засновником класичної філології в Європі.
Поет, гуманіст помер за своїм робочим столом з пером у руці, поклавши голову на розгорнену книгу.
Знаменитим поетом Відродження був Джованні Боккаччо. Продовжуючи традиції Данте і Петрарки, він розвивав італійську літературну мову на народній основі. Найвизначніший твір Боккаччо – «Декамерон» (від гр. – «десятиденник»), написаний у 1350–1353 рр. і виданий у 1471 р. Це – збірка реалістичних новел, які об’єднані спільним гуманістичним ідеалом і є єдиним цілим. Основний зміст «Декамерона» – розкриття аморальності папського двору, розпусти монахів, їх святенництва, висміювання аскетичної моралі Середньовіччя, прославляння насолод земного життя, почуттєвої любові. Цим твором Боккаччо заклав основи європейської новели і надовго визначив розвиток цього жанру. Боккаччо – перший гуманіст, який вивчив грецьку мову.
У період Раннього Відродження набувають самостійності такі види мистецтва, як живопис та скульптура, відокремлюючись від архітектури, з якою раніше вони становили одне ціле. В мистецтві на перший план висувається яскраво виражена вільна людська особистість, що обов’язково мислиться фізично, тілесно, об’ємно і тривимірно. Образотворче мистецтво епохи Відродження найбільшого розквіту набуло в Італії.
Епоха Раннього Відродження завершилась до кінця XV ст. На зміну йому прийшло Високе Відродження (італійська назва – Чинквеченто). Це був час найвищого розквіту гуманістичної культури Італії. Цей етап тривав до другої третини XVI ст. Якраз тоді з найбільшою повнотою та силою були висловлені ідеї про честь і гідність людини, про її високе призначення на Землі. Мистецтво Високого Відродження найповніше представляють три художники: Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело. Їх часто називають титанами Відродження, маючи на увазі їхню універсальність. Вони уособлюють головні цінності італійського Відродження: інтелект, гармонію і могутність.
Один із найвидатніших людей в історії – Леонардо да Вінчі. Він народився в невеличкому містечку Вінчі, поблизу Флоренції, а останні роки життя жив і працював у Франції, куди був запрошений королем Франциском І. За розповіддю Джорджо Вазарі, Леонардо помер на руках короля 2 травня 1519 р. За іншими даними, він помер на руках свого найулюбленішого учня Франческо Мельці. Леонардо да Вінчі втілив у собі універсальний геній епохи Відродження. В його особі дивовижним чином поєднувалося обдарування вченого й геніальність художника. Він був живописцем, скульптором, архітектором, письменником, музикантом, теоретиком мистецтва, військовим інженером, винахідником, математиком, анатомом, ботаніком, фізиком, астрономом, фізіологом.
Леонардо да Вінчі одним із перших обґрунтував ідею пізнаваності світу розумом і відчуттям. «Все наше пізнання починається з відчуттів», – заявляв він. Леонардо був упевнений, що закони природи містяться всередині неї самої, і в пошуках істини вимагав багаторазової перевірки відчуттів, повторення дослідів. Задовго до Френсіса Бекона (1561–1626) він висловив велику істину, що основа науки – дослід і спостереження. Великий вчений настоював на тісному зв’язку науки з життям. Йому належить відомий афоризм: «Наука – полководець, практика – солдати».
Леонардо по праву вважають предтечею сучасного експериментального природознавства. Він висловив геніальну догадку про річне обертання Землі, про те, що Земля – одне з небесних тіл – не є центром Всесвіту. Леонардо вказав на величезне значення математики, написав змістовний твір з фортифікації, вивчав падіння тіл на основі гіпотези обертання Землі, виводив закони руху по похилій площині, мав ясне уявлення про дихання і горіння. Рівними наукам в пізнанні природи Леонардо вважав мистецтва, на перше місце серед яких висував живопис, який, за переконанням художника, є універсальною наукою пізнання сутності буття. Мистецтва дозволяють виявити конкретне, неповторне і пізнати якісну сторону речей. Сам він щоденно управлявся в малюванні, підкоряючись неодмінному правилу: «Жодного дня без риски».
У 1495–1497 рр. Леонардо да Вінчі створив чи не найвідоміший шедевр – знамениту фреску «Таємна вечеря» для трапезної монастиря Санта Марія делле Граціє в Мілані. В основу твору була покладена відома євангельська легенда, згідно з якою Ісусу Христу явилось видіння: і було сказано, що один з його дванадцяти учнів (апостолів) учинить зраду – «один із них зрадить тебе». Це зробив Іуда. Саме з цією легендою пов’язане втілення художником ідеї осуду зрадництва, огиди до нього. Доля «Таємної вечері» трагічна. Леонардо сам спричинив осипання стінопису, бо проводив досліди з фарбами, змішуючи темперу з олією. Згодом у стіні було пробито двері, і в трапезну почали проникати волога й пара. Наприкінці XVIII ст. бонапартисти, які вдерлись до Італії, влаштували в трапезній конюшню, склад сіна, а потім тюрму. Під час другої світової війни у трапезну влучила бомба – і стіна лише чудом вціліла. У 50-х роках розпис був фундаментально реставрований.
Одна з вершин творчості Леонардо – всесвітньо відомий портрет молодої флорентійки Мони Лізи (близько 1503 р., Лувр, Париж), знаменитий своєю багатозначною посмішкою. Він має ще одну назву – «Джоконда», за іменем чоловіка Джокондо. В портреті Мони Лізи виражений гуманістичний ідеал жінки. Зображення здавалось настільки правдивим і живим, що кожний, хто уважно вдивлявся в шию, бачив у ній биття пульсу.
Неповторний слід у мистецтві залишила творчість великою художника Рафаеля Санті. Він є творцем «Сікстинської мадонни», найвизначнішого твору не тільки італійського Відродження, а й усього світового мистецтва. Над цим відносно невеликих розмірів портретом художник пропрацював чотири роки. Картина була написана в 1515–1519 рр. для церкви святого Сікста в м. П’яченці, де й знаходилася до 1754 р., коли її придбав за 20 тисяч дукатів король Саксонії Август III й помістив у Дрезденську картинну галерею. Звичайний релігійний сюжет завдяки таланту Рафаеля став уславленням Людини. В картині передано трагізм молодої мами, глибоко і яскраво втілена тема материнства. Юна мадонна, легко ступаючи босими ногами по хмарах, віддає людям найдорожче, що в неї є, свого маленького сина – Христа. Вона відчуває його загибель, сумує через це і розуміє необхідність принесення цієї жертви заради спасіння, врятування людства, спокути гріхів людських. За твердженнями сучасників Рафаеля, моделлю для «Сікстинської мадонни» та інших його картин була Форнаріна (XV – початок XVI ст.) – кохана великого італійського живописця та архітектора. Єдиний недолік такої версії – повна відсутність доказів. Можливо, це збірний образ. При житті супутником Рафаеля була не просто слава, а загальне поклоніння. Його, як і Мікеланджело, називали божественним. Рафаель помер у той же день, що і народився, 6 квітня 1520 р., в день, коли йому виповнилось 37 років. Його поховали в Римі, в одному з найкращих римських приміщень – у Пантеоні, який став усипальницею великих людей Італії.
Останнім великим представником культури Високого Відродження був геніальний скульптор, живописець, архітектор і поет Мікеланджело Буонаротті. Його доробок належить до найвищих досягнень світового мистецтва. За універсальністю обдарування Мікеланджело можна порівняти лише з Данте, Леонардо, Шекспіром і Гете. У творчості Мікеланджело гуманістичний ідеал знаходить своє найяскравіше відбиття. Причому антропоцентризм Відродження досягає у нього не лише своєї вершини, а й своєї крайності: увагу митця привертає тільки людина, натомість арена її діяльності, реальне оточення його майже не цікавить. Так визначилася специфічна особливість творчого обдарування Мікеланджело – з усіх видів об разотворчого мистецтва на першому плані в нього була скульптура. Він в першу чергу вважав себе скульптором. Між серпнем 1501 р. і квітнем 1504 р. Мікеланджело створив знамениту статую Давида – один з найкращих своїх шедеврів. Вона повинна була уособлювати свободу Флоренції – рідного міста Мікеланджело. Біблійний герой у нього – сильний юнак, переможець єдиноборства з велетнем Голіафом, втілення ідеї республіканської свободи. Скульптор показав свого героя в момент, коли він приготувався до битви. Статуя висотою близько 5,5 м була виготовлена з великої брили мармуру, над якою свого часу працював якийсь скульптор і, як усім вважалось, безнадійно її зіпсував. Мікеланджело блискуче впорався з цим завданням, а відкриття монумента в 1504 р. у Флоренції перетворилося на народне свято. Самі флорентійці, за свідченням Джорджо Вазарі, усвідомлювали високий громадянський зміст статуї, встановленої перед Палаццо Веккйо – будинком міського самоуправління, як заклик до мужнього захисту міста і справедливого управління ним.
У 1508 р. Мікеланджело прийняв запрошення папи Юлія II розписати стелю Сікстинської капели Ватиканського палацу в Римі. Незважаючи на поганий стан здоров’я, лежачи на спині на висоті 18 м, в умовах недостатнього освітлення, витрачаючи величезну кількість енергії, він сам, без помічників, протягом чотирьох років (з травня 1508 р. до жовтня 1512 р.), виконав увесь розпис, створив колосальні надзвичайні фрески, цілі грандіозні поеми: про створення світу, людське гріхопадіння, спокуту. Загальна площа розпису становить близько 600 м2 , а кількість постатей досягає кількох сотень. Ця фреска, відома під назвою «Створення світу», – одна з вершин всього ренесансного мистецтва.
В 1536–1541 рр. на одній із стін тієї ж Сікстинської капели Мікеланджело створив фреску «Страшний суд». Всі постаті на цій фресці голі. Сучасники були обурені, вражені цим реалізмом. Церемоніймейстер папи умовляв автора, від імені його святості, прикрити хоч чим-небудь оголеність постатей. «Передайте папі, – відповів Мікеланджело, – що якщо він виправить світ, я виправлю картину в декілька хвилин».
Говорять, що художник, розсерджений надоїдливістю церемоніймейстера, тут же і приписав його внизу картини, приробивши до того ж ослині вуха. Той побіг скаржитись до папи: «Звільніть мене, ваша світлість!» – «А він тебе куди ж посадив?» – запитав папа. «На саме дно пекла». – «Так далеко влада моя не сягає, – відповів святий отець, – і якщо б ти був у чистилищі, я тобі допоміг би».
Прославився Мікеланджело і як архітектор. За його проектом в 1534 р. була побудована в Італії Лауренціана – перша публічна бібліотека в Західній Європі. 1 січня 1547 р. він був призначений головним архітектором собору св. Петра в Римі. І хоча будівництво було почато до нього і закінчено після його смерті, собор св. Петра, який був освячений в 1626 р., несе на собі печать великого генія Мікеланджело: митець переробив план і побудував більшу частину собору, за його моделлю споруджений прекрасний купол. Як свідчать усі старі джерела, ніякої спеціальної архітектурної освіти Мікеланджело не мав.
Молодшою із мікеланджелівських муз була поезія. Як поет Мікеланджело склався під впливом Данте і Петрарки. До нашого часу дійшло понад 200 його віршів.
Мікеланджело прожив довге життя, для його епохи – дуже довге: майже вісімдесят дев’ять років. Помер він у Римі. Римляни не хотіли віддавати прах великого художника Флоренції. До Флоренції його перевезли таємно і похоронили в церкві, де він спочиває і нині, недалеко від могили Нікколо Макіавеллі.
Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело у своїх творах через релігійну тематику розкрили вічні людські питання – любові та ненависті, вірності та зради, самовідданості та користолюбства. В них втілені торжество і трагізм людського роду. Не може вважатись культурною людина, якщо вона не знає картин цих трьох художників.
В епоху Відродження з’являються праці з педагогіки, зокрема італійський гуманіст Леонардо Бруні (1370 або 1374–1444 рр.) пише трактат «Про виховання юнаків». У ньому він висловив думку про необхідність зрівноважувати розумове і фізичне виховання. Л. Бруні висунув ідею про індивідуальний підхід педагога до учнів.
Засновником і одним з найбільших представників німецького Відродження, «північним Леонардо да Вінчі» був німецький живописець і графік Альбрехт Дюрер (1471–1528). Своїм життям і творчістю він символізував перехід німецької культури до нового історичного етапу, сприяв об’єднанню окремих прогресивних явищ у цілісну систему поглядів і художніх форм. Дюрер першим з своїх сучасників осягнув самоцінність пейзажу. До нього німецькі художники зображали пейзаж лише як фон для релігійних або міфологічних сцен. Художник першим у німецькому живописі написав власний портрет (автопортрет). Традиційно в переліку великих імен ХV–ХVІ ст. прізвище Альбрехта Дюрера стоїть поряд з іменами Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Мікеланджело. Він був і теоретиком мистецтва, першим у Німеччині створивши працю про перспективу і написавши «Чотири книги про пропорції».
Видатним гуманістом так званого Північного Відродження (Німеччина, Нідерланди, Франція) був Еразм Роттердамський (28.10.1469–12.07.1536) – голландський мислитель, богослов, перекладач Нового Заповіту, письменник. Справжнє ім’я та прізвище Еразма – Герхард Герхардс. Народився він в Роттердамі (звідси його літературний псевдонім Роттердамський). Позашлюбний син роттердамського бюргера Еразм вчився в міських школах Роттердама і Девентера. В 1486 р. поступив в монастир, який залишив, і з 1496 р. проходив курс в Паризькому університеті. Репутацію видатного вченого, гуманіста і публіциста Еразм закріплює за собою виданням сатири «Похвала глупоті» (1509). Вона викриває вади феодального суспільства. Гуманіст таврує таку побожність, що виявляється в надмірному культі ікон і читанні молитов, зловживання у відпущенні гріхів. Справжній сенс, смисл християнства гуманіст вбачає у дотриманні законів любові та милосердя, а не в сліпому й формальному виконанні зовнішніх обрядів. Е. Роттердамський намагався примирити християнство з античністю, закликав повернутись до ідеалів первісного християнства. Як і його великі сучасники англієць Т. Мор і француз Ф. Рабле, Еразм вважав, що людина створена доброю, що мати Природа наділила її здатністю творити світле й прекрасне. Тому війна є порушенням гармонійного розвитку людини, великим лихом. Війна мусить зникнути з життя суспільства.
Визначним гуманістом Високого Відродження був Томас Мор (1478–1535) – видатний англійський письменник і політичний діяч. Він народився в сім’ї лондонського адвоката, освіту здобув в Оксфордському університеті. Т. Мор вважається основоположником утопічного соціалізму. В 1516 р. він опублікував свій найважливіший твір – книгу «Золота книга, така ж корисна, як і втішна, про найкращий лад держави і про новий острів Утопію», яка й поклала початок утопічному соціалізму.
У цій книзі Т.Мор змалював ідеальне, на його думку, людське суспільство, що нібито існує на фантастичному острові Утопія. В цьому суспільстві немає приватної власності. Утопійці живуть у будинках, міняючи їх за жеребкуванням кожні десять років. Усі носять плащі однакового кольору, які видаються на два роки. Золото і срібло – презирливі метали, вони не є цінністю. З них виготовляють нічні горшки і посуд для інших брудних потреб. Ті, хто заплямував себе злочином, караються золотом. З нього роблять кайдани для злочинців. У вухах у них висять золоті кільця, на шиї – золотий ланцюжок, на голові – золотий обруч.
Усі громадяни Утопії працюють, займаючись і ремеслами, і сільським господарством. Завдяки цьому жителі Утопії мають багато продуктів, які розподіляються за потребами. Державою керують виборні громадяни, які змінюються щороку на своїх постах. Найважливіші справи розв’язують народні збори.
Своєрідним ґрунтом, на якому будується ідеальна держава Утопія, є родина. Утопійці живуть в умовах повної рівності, вони подолали розбіжність між містом і селом, розумовою та фізичною працею. Людина в державі Утопія працює лише 6 годин, а весь вільний час зайнята наукою та художньою діяльністю. В «Утопії» Т. Мор висловив своє гуманістичне переконання, що людина народжена для щастя. Вся книга пронизана радістю любові до людей і ненавистю до пригноблення людини.
Життя Т. Мора закінчилося трагічно. В Англії він займав ряд високих державних посад. Будучи лордом-канцлером (першим міністром) короля Генріха VIII, Т. Мор висловив незгоду з королем з приводу Реформації. Це призвело до неминучого конфлікту між ним і королем. Його було звинувачено у зраді і страчено на ешафоті. Це сталося 6 липня 1535 р., через чотири дні після суду. В останню хвилину, поклавши голову на плаху, Т. Мор сказав кату: «Зачекай трохи, дай мені забрати бороду, адже вона ніколи не здійснювала ніякої зради». Через 400 років, у 1935 р., католицька церква канонізувала Т. Мора як святого, блаженного. В 1895 р. Карл Каутський зарахував його до прямих попередників марксизму й оголосив першим провісником комунізму. В 1901 р. молодий київський вчений Євген Тарле захистив магістерську дисертацію «Суспільні погляди Томаса Мора у зв’язку з економічним станом Англії того часу», видав її окремою книжкою.
Подальший розвиток утопічного соціалізму пов’язаний з іменем італійського філософа, поета, політичного діяча Томмазо Кампанелли (1568–1639). За спробу підняти повстання з метою визволення Італії від іспанського панування він 27 років провів у застінках папської в’язниці. Кампанелла – автор одного з найяскравіших творінь ренесансної філософсько-політичної думки – книги «Місто Сонця» (1602 р.; опублікована в 1623 р.). У ній він змалював ідеальне суспільство, в якому знищено приватну власність на засоби виробництва, монарх обирається народом, ліквідовано соціальну нерівність, утверджено ідеал соціальної справедливості, а релігія відіграє важливу роль.
Ідеальний державний устрій учений бачив у теократичній республіці. Загальнообов’язкова трудова повинність, колективна праця як джерело радості, свідоме ставлення до праці всіх громадян, чотиригодинний робочий день, розподіл матеріальних благ за потребами, доступність освіти для кожного, громадське виховання дітей, вибір професії за здібностями і покликанням, обов’язковий для всіх режим дня – такі основні риси суспільного життя соляріїв – мешканців міста Сонця. Кампанелла у своєму прагненні до абсолютної рівності пропонував навіть установити контроль з боку держави за тим, щоб однолітки були зачаті при однаковому розташуванні зірок. Керівникам общин і держави ставилось за обов’язок визначати, зокрема, які юнаки з якими саме дівчатами повинні вступати в статеві зв’язки, щоб їх результатом було найбільш здорове потомство. В «Місті Сонця» заперечується необхідність сім’ї, тому що вона є нібито джерелом приватновласницьких прагнень, проповідується спільність жінок і дітей.
Суспільна гармонія уявлялась домініканському монаху Кампанеллі в дусі суворих монастирських порядків. Важливим процесом, який сильно сприяв формуванню нової культури, стала Реформація (від лат. reformatio – перетворення, виправлення) – рух за реформу католицької церкви та її догматів. Почалася Реформація в Німеччині, де, як і в Нідерландах, головне місце в гуманізмі зайняли питання релігійного удосконалення, оновлення католицької церкви, яка через внутрішній розклад, владолюбство і жадібність була абсолютно нездатною очолити прогресивні перетворення.
Усередині самої церкви зародився могутній протест. Очолив його Мартін Лютер (10.11.1483–18.02.1546) – німецький католицький священик, професор богослов’я в м. Віттенберзі. Він вважав себе послідовником Я. Гуса. 31 жовтня 1517 р. М. Лютер вивісив на дверях своєї церкви в м. Віттенберзі 95 тез, спрямованих, насамперед, проти індульгенцій. У них він виступив проти зловживань папської курії та закликав відродити принципи первісного християнства. Цей день поклав початок Реформації і призвів до появи нового напряму в християнстві – протестантизму (лютеранства). Його можна розглядати як версію християнства епохи буржуазних відносин. Сам термін «протестантизм» виник у 1534 р. Тоді на Вселенському соборі послідовники Лютера подали протест.
М. Лютер критикував духовенство і вважав, що воно не може бути посередником у спілкуванні між Богом і людиною, тому що Бог у кожному з нас; рятує людину тільки щира віра, яка є її внутрішнім станом; спасіння людині дарується безпосередньо від Бога, тому претензії церкви на пануюче становище в світі необґрунтовані; всі люди незначні перед Богом незалежно від суспільного становища. М. Лютер проголосив вивчення і тлумачення Біблії першим обов’язком кожного віруючого. Було ліквідоване чернецтво (сам Лютер скинув монаший сан і в 1525 р. одружився на колишній монахині, яка народила шестеро дітей), спрощено богослужіння (воно було зведено до проповіді), відмінено шанування ікон. Священик у протестантизмі позбавлений права сповідати і, як наслідок, відпускати гріхи людині, він наймається. Реформатори відкинули культ святих, церковну ієрархію та світську владу папського престолу. М. Лютеру належить ще одне велике досягнення: вперше переклавши в 1521–1534 рр. Біблію з латині на німецьку мову, він тим самим заклав основи літературної німецької мови. У своєму «Посланні про переклад» (1530) Лютер писав, що звертається до живої народної мови і звідти бере своє словесне багатство. Він закликав вчитися мови «у матері в домі, у дітей на вулиці, у простолюдина на ринку». З січня 1521 р. папа римський Лев X відлучив Лютера від церкви і оголосив його єретиком, а через 441 рік те саме зробив з кубинським прем’єр-міністром Фіделем Кастро папа римський Іоанн XXIII.
Важливою тезою для дальшого розвитку культури стало те, що всі люди мають рівні стартові можливості. Місце людини в суспільстві залежить тільки від її зусиль, талану, уміння. Протестантизм відкрив прямі шляхи до розвитку капіталізму. Накопичення багатства перестало бути гріхом. У результаті Реформації від папства, католицької системи відмежувався цілий ряд європейських країн: Німеччина, Англія, Шотландія, Данія, Швеція, Нідерланди, Фінляндія, Швейцарія, .Чехія, Угорщина та інші. В них виникли в XVI ст. незалежні від римської курії так звані протестантські церкви. Реформація була найглибшою трансформацією християнської культури. Підсумком цієї трансформації стало не тільки релігійне оновлення, не тільки новий варіант християнського віросповідання – протестантизм, а й новий тип людини з новим ставленням до життя і до самої себе. Якраз цей тип людини став рушійною силою бурхливого розвитку західноєвропейської цивілізації. Саме країни, які стали на шлях Реформації, досягли найбільших успіхів у справі розвитку цивілізації.
Великим гуманістом XVI ст. був французький письменник Франсуа Рабле (1494–1553) – один з найбільш освічених людей свого часу. Його твори «Повість про прежахливе життя великого Гаргантюа, Пантагрюелевого батька» (видана в 1534 р.) та «Книги героїчних діянь і висловлювань доброго Пантагрюеля» (видана в 1532 р.) висміювали середньовічну богословську науку, все те, що суперечило духовному прогресові людства. Автор нещадно бичує католицьку церкву за вади її служителів, висміює невігластво, святенництво, раболіпство. Ці твори можна віднести до вершини гуманістичної літератури у Франції, до художніх вершин європейського Відродження взагалі.