Серед ліриків, у творчості яких помітний інтерес до внутрішнього, емоційно-духовного світу людини, слід відзначити Тіртея, Архілоха, Алкея, Сапфо та Анакреонта. Поезія Тіртея надихала спартанців на боротьбу за оволодіння Месенією. У своїх елегіях Тіртей вихваляв військову звитягу, викладав норми поведінки воїнів. Архілох був визнаним винахідником ямбічного вірша. Хоча від його творів збереглися лише невеликі уривки, відомо, що цей поет був автором гімнів, елегій, байок, сатир. Вірші Архілоха сповнені гіркої іронії, нарікань на невблаганну долю, яка кидала поета в різні куточки землі. Алкей писав і політичну, і громадянську, і інтимну лірику. В його віршах бринять радощі життя та сум кохання, роздуми про неминущість смерті і заклик до друзів радіти життю. У центрі творчості поетеси Сапфо стояла жінка, яка страждає від кохання та ревнощів, або ніжно любляча своїх дітей мати. Поезією краси, кохання та веселощів називав свою творчість Анакреонт.
Архаїчний період став часом, коли прокинулись духовні сили грецького народу. Слідом за ним прийшов класичний період, що характеризується розквітом демократії, мистецтва, філософії, літератури, театру, риторики, права. Це був насправді зоряний час Еллади, найвищий зліт її культуротворчого генія.
Цьому підйому багато в чому сприяла блискуча перемога греків у війні з Персією. Вона продемонструвала життєздатність грецької демократії, її перевагу порівняно зі східною перською деспотією. Греко-перські війни суттєво вплинули на соціально-економічний розвиток Греції, сприяли поширенню рабства. Особливо відбилися наслідки воєн на становищі Афін. Це місто стає центром політичного та культурного життя Еллади. Розквіт Афін пов'язаний з ім'ям визначного політичного та громадського діяча – Перікла. Талановита, освічена людина, блискучий оратор, він міг силою красномовства переконати слухачів у своїй правоті. Перікл намагався не лише зміцнити демократію і посилити воєнно-політичну міць Афін, але й перетворити своє місто на центр просвіти Греції. У його домі збиралися відомі діячі культури того часу, Перікл приятелював з істориком Геродотом, драматургом Софоклом, скульптором Фідієм.
V ст. до н.е. позначилося будівництвом чудових архітектурних споруд у різних містах Греції. Було споруджено багато храмів з багатим скульптурним оздобленням. Храми були не лише культовими спорудами, присвяченими божеству. Вони відбивали в собі ідеї патріотизму, втілювали силу та міць грецького поліса. Такими були храми на о. Егіна, в Олімпії, Дельфах, Афінах. Найграндіознішим архітектурним ансамблем стала забудова Афінського акрополя, розпочата за наказом Перікла. Роботи проводилися під загальним наглядом Фідія. На Афінському акрополі були збудовані Пропілеї (вхідні ворота), Парфенон (храм на честь Афіни-діви), Ерехтейон (храм, присвячений Афіні, Посейдону та цареві Ерехтею). Ці споруди, за словами давньоримського мислителя, історика і біографа Плутарха, «пронизані подихом вічної юності, мають душу, що не старіє».
Скульптура та живопис Давньої Греції V ст. до н.е. активно розвивали традиції попереднього часу. Провідними тут залишались зображення богів,але з'явилися зображення героїв-покровителів полісу та «ідеальних» громадян. Найвідомішими скульпторами цього століття були Мірон, Поліклет та Фідій. Мірону належать такі твори, як «Дискобол» (атлет у момент кидання диску), «Афіна та Марсій». У творчості Поліклета провідною темою став показ атлетів, які сприймалися як уособлення найкращих рис громадянина. Всесвітньо відомі його «Дорифор» – могутній воїн зі списом, втілення спокійної гідності, та «Діадумен» – стрункий юнак, який вінчає себе пов'язкою переможця у змаганнях. Велич, відчуженість, неземна краса – показові риси творів Фідія. Він створив велетенські статуї Афіни Парфенос (Діви) висотою 12 м та Афіни Промахос (Войовниці) – 8 м для Афінського акрополя, а також одне з сімох чудес світу – 14-метрову статую Зевса Олімпійського. У IV ст. до н.е. уславилися Скопас, який прикрашав ще одне чудо світу – Мавзолей у Галікарнасі, Пракситель («Афродіта Кнідська», «Гермес та Діоніс», Лісіпп («Геракл з левом», «Апоксіомен»), Леохар («Аполлон Бельведерський»). На жаль, більшість цих шедеврів дійшла до нас у римських копіях.
Видатними художниками Давньої Греції були Полігнот і Аполлодор Афінський (V ст. до н.е.), а також Апеллес (IV ст. до н.е.).
Полігнот створив багатофігурні композиції, намагався передати глибину простору, об'ємність фігур. Аполлодор відкрив ефект світлотіні, започаткував живопис у сучасному розумінні цього слова.
У класичний період розквітає наука, яка розвивається в межах філософії. Найвідомішими мислителями цього періоду були Сократ, Анаксагор, Демокріт, Протагор, та особливо уславилися Платон та Арістотель, суперництво і взаємодія між вченнями яких на тисячоліття визначили основні шляхи розвитку філософських вчень не тільки в ареалі Середземномор'я, а й значно далі.
Виникає історіографія. У V ст. до н.е. створюють свої праці Геродот та Фукідід, в IV ст. до н.е. – Ксенофонт. Геродота називають «батьком історії». Розвиваються також медицина і точні науки. Успіхи в медицині пов'язують з діяльністю «батька медицини» Гіппократа.
Якщо за часів архаїки в літературі передує лірика, то у VІ-V ст. до н.е. виникає й розквітає драматургія. Провідними жанрами стали трагедія (з грецької буквально «пісня цапів»), сюжетами для якої слугували міфи про богів та героїв, і комедія («пісня веселих селян»). Театральні вистави йшли під час великих державних свят протягом трьох днів з ранку до вечора і мали характер змагань. До них допускалися три трагічних поета і три комічних, причому кожен трагік мусив подати три трагедії і так звану сатирову драму. Кожного ранку до театру збиралися глядачі, щоб своєю реакцією надихати виконавців і співчувати їм. Переможців визначали спеціальні судді. Театри будувалися на схилах пагорбів. При цьому враховувалася акустика, щоб і на верхніх лавах глядачі могли добре чути акторів. Жіночі ролі виконувались чоловіками.
Герої вистав грали у пишному одязі, у взутті на високих підборах (котурнах), обличчя було закрите маскою, вираз якої відповідав характеру персонажа.
Розвиток давньогрецької трагедії пов'язаний з творчістю Есхіла, Софокла, Евріпіда. Кожен з цих авторів вносив у трагедію нові формальні та змістовні компоненти. Есхіла називають «батьком трагедії». Він написав близько 80 трагедій (збереглося 7), серед яких «Перси», «Прометей прикутий», трилогія «Орестея». Провідний мотив його творчості – уславлення громадянської мужності, патріотизму. Один з кращих героїв Есхіла – титан Прометей – уособлення творчих сил афінян. Це образ непохитного борця за високі ідеали, за щастя людей. Софокл створив понад 120 трагедій, з яких повністю збереглося лише 7 шедеврів («Едіп-цар», «Антігона» та ін.). Його герої – носії високих душевних якостей, величі та благородства. Перу Евріпіда належать 92 трагедії, з яких збереглося 17 («Медея», «Іпполіт», «Іфігенія в Авліді», «Іфігенія в Тавриді» та ін.). У творах драматурга відбилась криза традиційної полісної ідеології та пошуки нових основ світогляду. Його театр є своєрідною енциклопедією інтелектуального руху Греції другої половини V ст. до н.е. Евріпіда цікавить особистість з її нахилами та прагненнями. Створені ним образи, особливо жіночі, відзначає глибина психологічних характеристик. Евріпід змушував глядачів думати про своє місце в суспільстві, про ставлення до життя.
Яскраву теорію трагедії подав у своїй «Поетиці» Арістотель, ввівши в обіг поняття катарсису – афективного очищення від накопиченого напруження.
«Батьком комедії» вважається Арістофан. Він написав понад 40 комедій (дійшло 11). Відомі його п'єси «Лісістрата», «Вершники», «Мир», «Хмари», «Жаби». Провідна тема творчості Арістофана – мир. У комедії «Мир» селянин Трігей дістає мир для всієї Греції. На його заклик землероби Еллади збираються з мотиками та лопатами на Олімп і звільняють з ув'язнення богиню миру, яку сховав Поленос (Війна). Героїня ж комедії «Лісістрата» очолила змову жінок проти чоловіків. Усі жінки Греції відмовили своїм чоловікам у виконанні подружніх обов'язків, аж доки на території всієї Еллади не припиняться війни.
Варто нагадати студентам про те, що важливим елементом культурного життя давніх греків архаїчного та класичного періодів були Олімпійські ігри, які проводилися раз на чотири роки на півдні Греції, в Олімпії. На період ігор (вони тривали протягом п'яти діб) встановлювалося священне примирення. До участі у змаганнях допускалися лише вільні греки, які не були під судом і не викривалися в безчесних діях. Жінки не повинні були з'являтися в Олімпії під загрозою смерті. Змагання складалися з перегонів колісниць, п'ятиборства (біг, кидання диска, кидання списа, стрибки, боротьба), змагань хлопчиків, бою навкулачки, панкратія (комбінація боксу і боротьби) і бігу в повному військовому обладунку. Найдавніший вид змагання – перегони на колісницях –завжди залишався найбільш популярним у глядачів, оскільки був найнебезпечнішим випробуванням. Переможці ігор (олімпіоніки) нагороджувались вінками з листя оливи. Повернення олімпіоніка додому супроводжувалось тріумфом. На його честь ставилися статуї на міському майдані та в Олімпії. Олімпіонік протягом життя користувався особливою повагою – мав почесне місце в театрі, до нього зверталися за порадами тощо.
У другій половині IV ст. до н.е. на арену історії вийшла нова політична сила – Македонія, якій не могли протистояти грецькі м і с т а – д е р ж а в и . Завоюваннями Філіппа Македонського, а потім його сина Александра закінчилася політична незалежність Еллади. Величезна держава Александра Македонського розкинулася від Північної Італії до Індії, від Нілу до Середньої Азії. Та після смерті володаря вона швидко розпалася. На її руїнах спадкоємці Александра (так звані діадохи) створили нові монархії, які вели між собою нескінченні війни. Греко-македонська держава, держава Селевкідів на чолі з Сирією, Єгипет Птоломеїв були серед них найсильніщими.
В історії культури ця епоха отримала назву періоду еллінізму, для якого характерним було часто досить примхливе поєднання еллінської та низки східних культур, в ареал яких еллінська культура потрапила внаслідок завоювань. Ці культури взаємовпливами одна на одну. Результатом стало створення особливого культурного конгломерату, де провідну роль відігравала грецька культура, яка в кожному окремому регіоні набувала якихось місцевих рис.
Короткочасна, але надзвичайно енергійна діяльність Александра Македонського докорінно змінила колишні культурні пріоритети. Вперше до Європи потрапляє з Азії і значною мірою реалізується на практиці ідея світової імперії під орудою харизматичного (богонатхненного) вождя, яка згодом турбуватиме десятки поколінь честолюбних можновладців. При цьому Александр і його послідовники ставили за мету не підкорення і знищення завойованих народів, а злиття їх з греками в одне гармонійне ціле, подолавши розбіжності між греками і варварами (негреками). З одного боку, це спонукало до посилення в суспільному житті авторитарно-монархічних засад, з іншого ж боку, в умовах принципової рівності племен і соціальних груп перед вищою владою на зміну полісним груповим ідеалам поступово приходять ідеали індивідуалізму, починають набувати поширення космополітизм і зародки гуманістичного світогляду, раніше властиві лише поодиноким філософам. Так, в період еллінізму вільновідпущені раби стають ледь не окремим суспільним прошарком, що пояснюється зміною уявлень про цінність кожного людського життя. Зіткнення і взаємовплив між авторитарними і гуманістичними тенденціями не менше від племінної строкатості визначали розмаїття форм елліністичної культури.
Архітектура елліністичних міст розвивала класичні традиції, але поруч із культовим активно розвивалося світське будівництво. Разом з храмами будуються розкішні палаци, театри, гімназії. Внутрішнє і зовнішнє оздоблення споруд стало багатшим і різноманітнішим. Найграндіознішими і найгарнішими вважались Серапеум в Александрії, збудований Парменіском у III ст. до н.е., храми Аполлона у Дідимі (III–II ст. до н.е.), Зевса в Афінах (розпочатий 170 р. до н.е.), Артеміди у Магнесії (закінчений 129 р. до н.е.). Цікавою спорудою був славетний Фароський маяк, збудований біля Александрії (близько 300 р. до н.е.) – одне з семи чудес світу. Стодвадцятиметровий маяк з баштою, оздобленою мармуром, вісім граней якої були розташовані за напрямами головних вітрів, зі статуями-флюгерами, з куполом, який вінчала бронзова статуя володаря морів Посейдона, мав систему дзеркал, що посилювала блиск вогню, розпаленого в куполі, так що його бачили на відстані шістдесяти кілометрів. Величним архітектурним монументом був також Пергамський вівтар, збудований на початку II ст. до н.е. На грандіозному мармуровому фризі завдовжки в 120 м було зображено сцени гігантомахії – боротьби олімпійських богів з гігантами. Згідно з давнім міфом, гіганти – сини Геї (Землі) та Урана (Неба) – повстали проти олімпійців, але були переможені ними після жорстокої битви і поховані під вулканами, в глибинах землі-матері, звідки вони нагадують про себе вулканічними виверженнями та землетрусами. Можна без перебільшень стверджувати, що у всій давньогрецькій скульптурі ще не було такої виразної та експресивної картини бою. У застиглій формі драматично передано відчуття битви не на життя, а на смерть, де беруть участь усі космічні сили, усі демони землі та неба.
Триває розвиток монументальної скульптури, призначеної для громадських будов, храмів, площ. їй притаманні грандіозність, велич. Поряд зі згадуваним фризом Пергамського вівтаря треба згадати й про статую бога Геліоса, створену у III ст. до н.е. Харесом з Лінда, – славнозвісний Колос родоський. Ця статуя мала висоту понад 30 м. Спочатку Харес спорудив залізний каркас і обліпив його глиною. Потім фігуру було вкрито бронзовими листами. Всього на статую пішло 12 т бронзи. Щоб зробити її стійкою, статую наповнили камінням, залишивши вільним лише вузький простір, де була розташована дерев'яна драбина, призначена для ремонтних робіт. Колос родоський простояв лише 66 років. У 224 р. до н.е. він був зруйнований сильним землетрусом.
Елліністичні скульптори продовжують традиції Скопаса, Лісіппа і Праксителя, але їх твори позначені більшим ступенем індивідуалізації образів, більшим емоційним накалом. Шедеврами елліністичної скульптури вважаються Афродіта (Венера) Мілоська, створена Александром (чи Агесандром), Ніка Самофракійська і Афродіта Анадіомена невідомих майстрів. Справжнім драматизмом сповнені скульптурні групи «Фарнезький бик», «Галл, що вбиває Дружину», «Лаокоон» (Агесандра, Полідора та Афінодора). Сюжет «Лаокоона» взятий зі сказань про троянську війну. Троянський жрець Лаокоон був покараний богами за те, що переконував своїх співгромадян не довіряти грекам і не заносити до міста залишеного ними дерев'яного коня. За це боги наслали на нього велетенських змій, які задушили синів Лаокоона і його самого. Скульптура зображує відчайдушні і даремні зусилля героїв вивільнитися з лабетів чудовиськ, які здавили тіла трьох жертв. Марність боротьби, невідворотність загибелі очевидні.
Поруч з патетичною скульптурою, що ніби посіла місце класичної трагедії, в період еллінізму виникає натуралістичний напрям у скульптурі, цілком чужий класичному періоду. Найяскравішими зразками скульптури цього типу є «П'яна стара» Мірона з Фів (зображена старезна п'яничка з висхлою груддю, що тримає в руці келих) і «Рибак» невідомого автора (зображує знедолену, виснажену людину зі сповненим відчаю та безвиході обличчям). Скульптори більше не нехтували такими категоріями, як старість, фізичні каліцтва, бідність, яких уникало класичне мистецтво, орієнтоване на пошуки ідеальних форм.
Високого розвитку набуває гліптика (різьба на камені). Зображення могло бути рельєфним (камея) або врізаним вглиб (інталія). Особливо цікавими є роботи, пов'язані з обробкою сардонікса. Цей напівкоштовний камінь має три шари – темний, блакитно-білий і золотаво-коричневий. Завдяки майстерності різьбарів вдавалося створювати справжні шедеври. Одним з таких є камея Ґонзага (зберігається в Ермітажі), на якій вирізьблені портрети царя Птолемея Філадельфа та його дружини Арсіної.
Живопис цього періоду майже не зберігся. Про рівень майстерності елліністичних художників свідчать високомистецькі портрети на дереві з єгипетського міста Фаюм, а також поодинокі вцілілі фрески (розписи на стінах) з Делосу та Деметріади. Відомо, що мистецька палітра збагатилася в цей час новими кольорами – синім, фіолетовим, пурпурним. Про високий рівень живопису еллінізму, в якому новим є відчутний інтерес художників до внутрішнього світу людини, свідчать переважно пізніші копії римського періоду. Запозичується зі Сходу мистецтво мозаїки. Після перших спроб використовувати для мозаїки необроблене каміння, досить швидко в цьому виді мистецтва встановлюється використання спеціально обточених кольорових камінців, здатних при штучному освітленні вигравати різними відтінками.
У філософії еллінізму обов'язковою стала організаційна дисципліна. Філософи все більше стають професійними вченими, віддаленими від повсякденних життєвих клопотів. Діяли добре організовані школи зі своїми традиціями, приміщеннями, керівниками (схолархами) і, звичайно, відступниками (єретиками). Поряд із створеною Платоном Академією (платоніки) і заснованим Арістотелем Лікеєм (перипатетики) розвиваються класична школа кініків (Кратет), а також нові школи скептиків (Тімон Скептик), стоїків (Зенон, Хрісіпп, Сфер), епікурейців (Епікур). Саме філософські школи разом із заснованими у період еллінізму великими бібліотеками (у Пергамі, Антіохії, Александрії) були першими навчальними закладами, початкову освіту можна було здобути у приватного вчителя-граматика.
Найбільшою бібліотекою була Александрійська. Сюди цілеспрямовано звозили книги з усіх країн античного світу. У І ст. до н.е. її зібрання нараховувало 700 тис. сувоїв. Тут працювали видатні діячі давньогрецької науки і культури – Евклід, Ератосфен, Каллімах, Феокріт та багато ін.
Зіставлення накопичених східними та грецькою цивілізаціями знань створило необхідність їх класифікації і дало поштовх подальшому прогресу науки. Основним науковим центром еллінізму стала Александрія Єгипетська. Александрійська бібліотека була доповненням до Музею (буквально «святилище муз»), організованого на кошти перших правителів династії Птолемеїв. Учені повністю забезпечувалися усім необхідним, включаючи інструменти. У Музеї збиралися різноманітні колекції, при ньому діяли зоологічний і ботанічний сади. Особливого розвитку за доби еллінізму набувають астрономія, ботаніка, географія, математика та медицина. Синтезом математичних знань стародавнього світу (переважно геометричних) стала праця Евкліда «Начала» у 15 книгах. Евклід використовував систематичний підхід, переходячи від простого до складного шляхом довгої черги доказів, що базуються на основоположних принципах. До нашого часу викладання геометрії у середніх школах наслідує Евкліда. Архімед Сіракузький сформулював основний закон гідростатики, обрахував величину числа пі, зробив кілька важливих технічних винаходів (осадні машини, механічні іграшки, гвинт Архімеда, важіль Архімеда). Александрійський бібліотекар, засновник наукової географії Ератосфен з Кірени на підставі астрономічних спостережень припустив, що Земля має форму кулі і досить точно подав розміри її меридіану – 252 000 стадій (39 690 км). Ератосфен першим склав карту земної поверхні з довготами і широтами, прийнявши за центр координат °о. Родос. Цей вчений створив також наукову хронологію, встановивши дати від часу взяття Трої до смерті Александра Македонського. Арістарх із Самосу на початку III ст. до н.е. визначив розміри Сонця і Місяця та відстань до них. Він стверджував, що всі моря утворюють єдиний океан. Найбільше він уславився своєю гіпотезою про обертання Землі та планет навколо Сонця за орбітами. Цю гіпотезу, яка передувала відкриттю М. Коперника, підтримав також Селевк з Вавилону. Теофраст, учень і спадкоємець Арістотеля, створив «Історію рослин», де систематизував накопичені до початку III ст. до н.е. знання у галузі ботаніки. Йому ж належить твір «Характери», який вважається одним з перших психологічних трактатів. У той же період працював Герофіл з Халкедону, який був одним з перших анатомів. Він увів поняття про нервову систему і дав перші пояснення загальних принципів її функціонування, ролі спинного і головного мозку, ока, зорового нерва тощо, розробив систему діагностики хвороб за коливаннями пульсу. Ерасістрат з Кеосу був справжнім засновником фізіології. Він спеціалізувався на вивченні кровообігу, інтуїтивно встановив роль капілярних судин.
Сюжетами для історичних творів слугували, як правило, події нещодавнього минулого. Це численні життєписи та історії завоювань Александра Македонського, написані Калісфеном (кінець IV ст. до н.е.), Птоломеєм І (після 301 р. до н.е.), Клітархом Александрійським (середина III ст. до н.е.); історії окремих елліністичних держав, «Історія діадохів» та «Історія епігонів» Ієроніма з Кардії; «Історія Греції» та «Історія Македонії» Дуріса Самоського; «Історія Сицилії» та «Історія Пірра» Тімея Тавроменія; історія Єгипту, створена Манефоном, історія Вавилону Бероса, історія Парфії Аполлодора з Артеміди. Найзначнішим істориком еллінізму був Полібій (близько 210–125 рр. до н.е.), творчість якого відзначається пристрастю до скрупульозної точності, раціоналізмом і потягом до об'єктивності викладу.
Художня література еллінізму була досить багатою і різноманітною. Тривала розробка традиційних жанрів – епосу, лірики, драматургії. Трагедія й ораторське мистецтво свою актуальність за нових умов втратили, тому спроби наслідувати класичним зразкам були переважно невдалими. Натомість на передній план виходять нові жанри – ідилії, біографії, віршовані перекази наукових трактатів, міми (мім – комедійний жанр, що передбачав показ побутових імпровізованих сценок у вигляді монолога чи діалога у супроводі пісень, танців, акробатичних витівок тощо).
При дворах царів розквітала витончена і вишукана поезія, зразки якої дали Каллімах з Кірени, Арат із Сол. Значного поширення набув жанр епіграми, через який давалася характеристика окремих осіб, оцінка творів поетів і митців. Видатним поетом-ліриком був Феокріт із Сіракуз (III ст. до н.е.). Він був автором буколічних (пастуших) ідилій. Поет створив реалістичні описи природи, живі образи пастухів тощо. В елліністичному суспільстві склався цілком новий тип людини, доти у Греції невідомий – літератор, що жив на пожертви володарів. Відтак навіть кращі письменники і поети, такі, як Каллімах і Феокріт, не могли уникнути улесливих реверансів убік своїх сановних благодійників. Однак приклад блискучої поеми Феокріта «Сіракузянки», у якій напрочуд вдало виписано розкішність палацових свят і змальовано апофеоз монархів, доводить, що не завжди придворна поезія робить творчість безплідною. Одним з останніх видатних комедіографів Давньої Греції був Менандр (342–291 рр. до н.е.), який створив комедії «Саміянка», «Третейський суд», «Обстрижена», «Осоружний» та ін. У своїх творах він виводив типові для свого часу персонажі, стверджував ідею поваги до кожної людини незалежно від її становища в суспільстві.
4. Давньоримська культура
Перед розглядом четвертого питання необхідно зауважити, що протягом II–І ст. до н.е. римські легіонери, вожді яких підхопили ідею створення світової імперії, поступово завоювали все Східне Середземномор'я, і з цього часу розпочався новий період в історії культури еллінізму, пов'язаний вже з домінуванням Риму.
Давньоримська культура також не виникла раптово на пустому місці. Серед її найпомітніших попередників необхідно виділити культуру етрусків. Походження та мова етруського народу досі повністю не вивчені. Більшість вчених вважають, що етруски були малоазійського походження, але точний час їх переселення, як і його обставини лишаються невідомими. Міста етрусків були добре укріпленими, сполучалися шляхами та мостами. Це були невеликі військово-жрецькі, рабовласницькі міста-держави з царями-жерцями на чолі. Етруски були розумним, талановитим народом, хоча й суворо відданим давнім релігійним традиціям. Як припускають сучасні фахівці-етрускологи, провідним у них був культ, пов'язаний з потойбічним світом. У цьому вони нагадують давніх єгиптян. Більшість пам'яток, які залишилися після етрусків, становлять гробниці.
Головними богами етрусків були Гінія, Уні та Менрва. У Греції їм відповідали Зевс, Гера, Афіна, у Римі - Юпітер, Юнона, Мінера. Це уявлення про трійцю богів етруски перенесли й на архітектуру. Тому багато їх храмів мають інтер'єр, розділений на три частини. Архітектура етрусків близька до грецької, але етруски використовували дерево й сиру глину. Жоден з етруських храмів (окрім фундаментів) не зберігся до нашого часу.
Волю богів у храмах провіщали численні жерці-ворожбити. Усе життя етрусків проходило у постійних ворожбах за блискавками, за польотом птахів, за нутрощами священних тварин, метою яких було з'ясування волі богів про їх долю на найближчий час і за можливістю, відвернення різноманітних нещасть. Ворожба над печінкою – гаруспіція – вважалась особливо дієвою, тому що на нутрощах жертовних тварин, за переконаннями етрусків, відбивався стан космосу.