Про життя етрусків можна довідатися з розписів гробниць. Їх стіни прикрашають картини зі сценами заупокійного культу, зображеннями полювань, бенкетів, змагань, битв, сюжетами з міфології. З них ми дізнаємося про деталі етруського побуту: одяг, меблі, начиння, музичні інструменти (розписи гробниці «Бенкетуючих»; поч. V ст. до н.е., м.Тарквінія).
В етрусків рано розвинулася скульптура. Найдавнішими її зразками є теракотові похоронні урни – канопи для попелу померлих. Вони мають віка (кришки) із зображеннями фігури або погруддя небіжчика. Такого ж типу напівфігури прикрашають віка саркофагів. Майстри показують померлих, ніби живих. їх очі широко відкриті, на обличчях радісна посмішка. Вони наче забули, що їх ложе - це смертний одр. Такими ж радісними були боги етрусків. До нашого часу дійшло кілька скульптур богів, знайдених у святилищі м.Веї. Схоже, що це етруські «Аполлон» та «Гермес».
Можна здогадуватися, що ці боги є тільки досконалими людьми, які ще не піднялися з землі у надхмарні висоти. Етруски створили й емблему Риму – статую вовчиці, яка, за легендою, вигодувала засновників міста Ромула й Рема. Фігуру вовчиці відлито з бронзи. Лютий хижак з роззявленою пащею і разом з тим милосердна мати. Вовчиця застигла в настороженій позі, ніби прислухаючись до чогось.
З V ст. до н.е. починається занепад етруських міст. У IV ст. до н.е. Етрусія потрапляє під владу Риму, і з тієї пори вже культура Римської республіки відіграє провідну роль. УIV–III ст. до н.е. Рим зумів підкорити собі весь Апеннінський півострів, у III–II ст. до н.е. римляни перемогли Карфаген, пізніше завоювали Грецію і Східне Середземномор'я. Завойовники і солдати, римляни створили міцну військово-адміністративну державу. Але протягом всього першого етапу існування цієї держави в ній постійно відбувалися численні війни, повстання, заколоти, інші соціальні заворушення. Ці обставини не сприяли розквіту мистецтв у Римській республіці.
Достовірні відомості про давньоримську культуру маємо, лише починаючи з III ст. до н.е. Римляни, як і більшість давніх народів, були політеїстами. У них було багато богів: Юпітер – бог грому та блискавки, Юнона – богиня шлюбу, Мінерва – богиня мудрості, Плутон – бог підземного царства, Нептун – бог морів, Веста – богиня священного вогню, Янус – бог початку та кінця та ін. Але римська релігія, а відтак і художня фантазія були більш прозаїчними і раціональними, ніж у греків. Римляни були тверезими практиками.
Уже в архітектурі Стародавнього Риму відбився утилітаризм мислення його громадян. Римляни будують дороги, міцні стіни, мости, водопроводи-акведуки. Найдавнішою вимощеною каменем дорогою є так званий Аппіїв шлях (будівництво його у 312 р. до н.е. розпочав Аппій Клавдій). Розбудовуються міста. Римляни почали використовувати у будівництві новий матеріал – бетон. Це відкривало нові конструктивні можливості при зведенні велетенських споруд. Ще за часів республіки забудовується римський Форум – центральний міський майдан. Тут розташовується храм Юпітера, Юнони і Мінерви, Табуларій – державний архів, Курія – місце для засідань сенату та інші громадські будови, тут вста кові трофеї полководців.
Одне з найбільш вагомих досягнень римського мистецтва – скульптурний портрет. На відміну від класичного грецького портрета, який показував ідеально прекрасну людину, римський портрет тяжів до підкресленого натуралізму. Серед його витоків давньоримський звичай знімати воскову маску з обличчя небіжчика і зберігати її в домі нащадків. В обличчях римських портретів республіканського періоду можна помітити намагання митців зафіксувати в творі «голу правду» (що наближує давньоримське мистецтво скульптурного портрету до стилістики веризму – напрямку в італійському мистецтві др. пол. XIX ст.). Найчастіше зображувані на цих портретах - люди без мрії, обмежені і суто земні, однак техніку виконання цих творів можна назвати бездоганною, до того ж відчутним є бажання скульпторів виразити в такий спосіб психологію прагматичних завойовників.
У II–І ст. до н.е. виникає римська наукова і художня література. На її розвиток значний вплив мало знайомство римлян з досягненнями еллінської цивілізації, що розпочалося ще до завоювань. Після завоювання Римом Греції почалося тісне знайомство з грецькою культурою, яку римляни взяли за взірець. Грецька мова стає звичною у вищому світі (латинська мова довгий час вважалася неспроможною передавати тонкі нюанси почуттів та досконало розвинений грецькою комплекс абстрактних понять і категорій). Численні копії творів грецького мистецтва заповнили громадські будови Риму, житлові будинки, заміські вілли. Деякі римляни, такі, як Катон, навіть вбачали в експансії грецької культури небезпеку для розвитку культури власне римської. Але вони вже не могли зупинити всеохопний процес «еллінізації» Риму.
Видатними вченими республіканського Риму І ст. до н.е. були енциклопедист Марк Теренцій Варрон (залишив не менше 500 книг з різних галузей знань, зокрема 9-томну енциклопедію) і Тіт Лукрецій Кар. Останній написав славнозвісну поему «Про природу речей», де з рідкісним поєднанням поетичного хисту і філософського узагальнення виклав атомістичну теорію грецьких філософів Демокріта та Емпедокла на етичних засадах філософії Епікура. Лукрецій намагається утвердити в правах матеріалізм, подаючи нерідко наївні пояснення різних чудесних, з точки зору його сучасників, явищ і процесів. Попри трагічний драматизм світовідчуття і скептицизм, якими сповнена поема, у Лукреція чи не вперше в античній літературі висловлено ідею подальшого поступу, а не занепаду, який пов'язується автором з розвитком раціоналізму і матеріалістичного світогляду.
Вагомий внесок у розвиток римської культури цього періоду зробив оратор, філософ-платонік і талановитий письменник Марк Туллій Цицерон, який був видатним політичним і громадським діячем кінця республіканського й початку імперського відрізків історії Давнього Риму. Він створив чимало трактатів, присвячених різним галузям знань: «Про природу богів», «Про обов'язок», «Про закон», «Парадокси», «Академіки» та ін.
Серед поетів та письменників у II–І ст. до н.е. треба назвати Катулла – співця кохання, комедіографів Плавта і Теренція, трагіків Лівія Андроніка, Еннія, Акція. Особливою популярністю користувалися твори Плавта (254–184 рр. до н.е.). Він брав за основу грецькі комедії і пристосовував їх до римських умов, наповнюючи місцевим колоритом, подробицями побуту, судочинства Риму. Головним героєм комедій Плавта був спритний, дотепний раб, який допомагав синові господаря ошукати його скупого батька.
До середини І ст. до н.е. Рим вже переріс межі старого полісу, який став штучно стримувати його розвиток. Назріла необхідність переходу до централізованої держави. Завдяки реформам Юлія Цезаря та Октавіана Августа Рим перетворюється з республіки на імперію. Величі та блиску імператорського Риму повинна була відповідати така ж велична та блискуча культура. І вона була створена наказами римських імператорів будуються грандіозні архітектурні споруди. За часів Октавіана на Марсовому полі у Римі було поставлено Вівтар миру (19–9 рр. до н.е.), прикрашений рельєфами із зображеннями жертвоприношень богині Миру. При імператорах Веспасіані та Тіті у 75–82 рр. н.е. був збудований величезний амфітеатр для гладіаторських боїв – Колізей (від лат. – велетенський, колосальний). В основу його покладено еліпс завдовжки 188 м і завширшки 156 м. Висота триярусної стіни – 50 м. Одночасно на арені Колізею могли змагатися 3000 пар гладіаторів. На честь перемог імператорів споруджувалися особливі тріумфальні арки, такі як арка Тіта, поставлена у 81 р. на честь перемоги цього імператора над Іудеєю. Цікавою спорудою давньоримської архітектури є «храм усіх богів» – Пантеон, збудований у 118–125 рр. за наказом імператора Адріана. З часом у містах імперії зводяться численні двійники римських споруд – місцеві колізеї, амфітеатри і театри, здійснюється будівництво кількаповерхових палаців.
Однією зі складових частин римської культури були різноманітні видовища, що повинні були відволікати громадян від суспільного життя та негараздів. «Хліба та видовищ!» – це гасло стає головним стрижнем римського буття. Так, Цезар у 46 р. до н.е. наказав вирити на Марсовому полі штучне озеро, на якому організував битву сирійського і єгипетського флотів, у якій брали участь 2000 веслярів та 1000 матросів. А імператор Клавдій влаштував на Фуцінському озері битву сицилійського та родоського флотів за участю вже 19 000 чоловік. У цирках влаштовувалися криваві гладіаторські бої, цькування хижаками ворожих полонеників та перших християн.
Підлоги в громадських спорудах та багатих будинках прикрашались мозаїкою, стіни розписувалися фресками. До наших часів збереглися чудові фрески, знайдені археологами у містах Помпеї, Геркуланумі та Стабії, що законсервувалися у 79 р. під час виверження вулкана Везувій. Завдяки тому, що їх було залито лавою та засипано попелом, в цих містах все збереглося таким, яким було до лиха. Археологи на основі розкопок у цих містах можуть реконструювати зовнішній і внутрішній вигляди римської архітектури, відтворити особливості побуту та повсякденного життя римських громадян.
Подальший розвиток отримує скульптура. Створюється багато зображень імператорів та членів їхніх сімей. Римські імператори схожі на олімпійських богів. Відомими є численні статуї Октавіана Августа. Це величні до помпезності й дещо алегоризовані композиції, що зображують імператора то у позі оратора, то у вигляді Юпітера. Імператор Коммод наказав зобразити себе у вигляді Геркулеса (Геракла), у левовій шкірі і з яблуками Гесперід у руці.
Скульптори намагалися відтворити і багатьох сучасників – володарів, особливо – наближених до імператорів осіб. Так, в епоху Адріана (II ст.) створюється багато скульптурних зображень Антіноя – юнака з малоазійської Віфінії, який вразив імператора своєю красою і став його улюбленцем. Разом з тим продовжувався розвиток реалістичного скульптурного портрета.
За часів імперії створюється класична римська література. У період правління Октавіана Августа римський багатій Меценат створює гурток, до якого належали поети Вергілій, Горацій, історик Тіт Лівій. Давньоримські поети «золотого віку Августа» як і їх попередники орієнтувалися на класичні та елліністичні грецькі зразки, але у підсумку їх творчість становить собою глибоко оригінальне явище. Найвизначнішим твором Вергілія є епічна поема «Енеїда», яка мала стати продовженням гомерівських «Іліади» та «Одісеї». У ній розповідається про мандри троянця Енея, який став предком засновників Риму. Еней у Вергілія - благочестивий і мужній герой, справжній римлянин. Своєю поемою автор намагається укріпити підупалий вже на той час, похований у розкошах і чварах «римський дух». Патріотизм і громадянський пафос «Енеїди» звучать щиро і ефектно. Горацій почав свій шлях із «Сатир» та «Еподів», де змалював широку картину суспільних пороків, однак не вдаючись до узагальнень і не торкаючись високопоставлених осіб, а обмежуючись виступами проти окремих неприємних йому людей. Вершина творчості поета – чотири книги «Од». Подібно до того, як «Енеїда» у свідомості освіченого римлянина посіла місце поряд з епопеями Гомера, оди Горація стали спадкоємцем давньої грецької лірики. Поет поставив перед собою нелегке завдання: порівнятися з Алкеєм і Сапфо, не поступитися Піндару і Анакреонту. Тут панують теми, розроблювані елліністичними поетами в елегіях і епіграмах: кохання, дружні бенкети, насолода від усамітнення, життя на лоні природи, перемога розуму над смертю і водночас – успіхи римської зброї, велич давніх культів, безсмертя творчості. Багато його творів присвячені роздумам про призначення поета та поезії. У славнозвісній «Оді до Мельпомени» він ставив собі в заслугу те, що «Вперше скласти зумів італійською еолійські пісні».
У ці ж часи творив і третій видатний поет Риму – Овідій. У ранній період творчості він уславився поемою «Метаморфози»,в якій намагався об'єднати і осмислити міфологічні сюжети про перетворення людей на рослини і тварин. У поемі «Мистецтво кохання» поет яскраво і виразно змалював картину побутової культури і моралі в сучасному йому Римі у формі відвертого за змістом збірника порад у трьох частинах щодо того, як добитися жіночої прихильності, як зробити стосунки між коханцями насиченими і тривалими та як жінці закохати в себе чоловіка. Через кілька років поет написав поему «Захист від чар кохання». Відомо, що написання цих поем було формальною підставою для висилки Овідія до м.Томи на Чорному морі у Придунайській області. Імператор Август нібито помітив у цих творах неповагу до свого законодавства про шлюб. Але вигнання спіткало Овідія принаймні через десять років після написання поем, відтак справжня причина заслання лишається невідомою. У вигнанні поет написав «Скорботні послання», де змалював своє тяжке життя серед варварів, просив вибачення, але, так і не отримавши його, помер.
VІ–II ст. н.е. славу римській історіографії приносять історики Тацит («Аннали»), Светоній («Життя 12 Цезарів»), Плутарх («Порівняльні життєписи»). Для періоду, коли культурний розвиток Греції та Риму відбувався у дуже щільному взаємозв'язку і переплетінні, особливо характерною була біографічна творчість Плутарха. У його «Порівняльних життєписах», сповнених моралізаторськими зауваженнями, виступають парами 46 відомих греків та римлян. Вклавши у співставлення видатних постатей увесь свій визначний літературний і риторичний хист, грек за походженням, Плутарх здобув величезну популярність не тільки серед греків і римлян, до яких звертався, але й у всіх пізніших поколінь в багатьох країнах Європи.
У літературі уславилися сатирики Ювенал і Петроній, байкар Федр. Серед грецькомовних сатириків яскравим талантом і саркастичною манерою письма виділявся Лукіан Самосатський, якого дослідники прозвали «Вольтером античності». У грецькій літературі з'являється жанр роману, який оспівував піднесене кохання, що перевірялося розлукою, дальніми мандрівками та подоланням різних перешкод. На противагу грецькому ідеалізму латинський роман був приземленішим і містив елементи сатири і пародії на грецькі зразки. Найвідомішим був роман Апулея «Метаморфози, або Золотий осел», у якому йдеться про пригоди перетвореного на віслюка юнака Луція. Найвідомішими грецькими романами є «Дафніс і Хлоя» Лонга та «Ефіопіка» Геліодора.
Як і в попередній період історії римської науки, доба імператорів позначена не стільки примноженням знань, скільки намаганням систематизувати і засвоїти раніше накопичені наукові досягнення. Однак і в цей час продовжували з'являтися визначні творчі уми, такі як Клавдій Гален у медицині, Клавдій Птолемей у географії та астрономії, Сальвій Юліан у галузі права, Луцій Колумелла в агрономії. Зупинитися варто на постаті К. Птолемея (II ст. н.е.), чия геоцентрична модель світобудови змогла витіснити на довгий час більш близькі до істини наукові інтуїції про обертання Землі довкола Сонця. Свої астрономічні погляди вчений обгрунтував у енциклопедичному трактаті «Велике зібрання» (повний рукопис якого відомий під арабською назвою «Альмаґест»), де констатував перебування Землі у стабільному стані, забезпечуваному тиском сімох небесних сфер, і подав складну математичну теорію руху планет (куди входили Сонце й Місяць) по сферичних небесних склепіннях. Теорія Птолемея є яскравим прикладом того, як, виходячи з хибних посилок, можна цілком раціонально обґрунтувати хибні висновки. Птолемей залишив по собі також визначний твір «Географія», в якому не тільки подав античну мапу світу, але й схарактеризував близько 8000 географічних і топонімічних назв, відомих античній науці.
У добу Римської імперії вперше виникають риторичні публічні школи, викладачі яких отримували жалування з імперської казни.
Поступово складалася система освіти з викладом так званих «вільних» мистецтв або наук, тобто теоретичних дисциплін, оволодіння якими не пов'язане з фізичною працею (що вважалася негідною благородної людини). Філософські школи, які в основному розвивали давньогрецькі традиції, також продовжували функціонувати і розвиватися. Найвпливовішими в І–III ст. були школи стоїків, епікурейців, скептиків та неопіфагорейців.
Часто філософи еклектично сполучали елементи різних світоглядних систем у пошуку єдиного ідеологічного підґрунтя, але знайти його в рамках філософії виявилося неможливим. Тому ідеологічні акценти все більше зміщуються від філософії до релігії. Поступово в імперії зростають настрої очікування всесвітнього Сотера – Спасителя, тому деякі імператори вважають за доцільне включати цей епітет до своїх титулів.
За цих умов найбільше значення для подальшого розвитку культури мали поява, швидкий розвиток і поширення християнства, яке стало ще однією світовою релігією. Основи християнського віровчення викладено у другій частині Біблії – Новому Завіті, повні зведення якого відомі з II ст. Новий Завіт складається з чотирьох Євангелій (з грецької – «добрих вісток»), написаних апостолами (посланцями) Матвієм, Марком, Лукою та Іоанном:
Книги діянь апостолів, авторство якої приписують апостолу Луці; Послань апостолів (сімох соборних послань до християн усього світу апостолів Якова, Петра, Іоанна, Іуди й чотирнадцяти послань до окремих церков та осіб апостола Павла); Апокаліпсису, або Одкровення, апостола Іоанна.
На відміну від Старого Завіту, власне християнська частина Біблії переходить етнічні та всі інші обмеження й адресується усім людям незалежно від походження, соціального статусу, віку, статі тощо. Всеохопність християнства виражає форма чотирьох Євангелій, кожне з яких передбачає або свого адресата (євреї – Матвій, язичники – Марк), або рівень сприйняття (земний – Лука, небесний – Іоанн). У Євангеліях описано обставини народження, земного проповідницького життя, мученицької смерті та воскресіння боголюдини Ісуса Христа, чия особа й становить центральну вісь християнської релігії. У Книзі діянь апостольських розповідається про те, як виконували свою місію посланництва учні Христа. У соборних посланнях апостоли роз'яснюють окремі аспекти вчення Христа. Чи не найвагоміший внесок у справу розповсюдження християнства по всьому світу і першої розробки християнської догматики зробив апостол Павло, який спочатку навіть брав участь у переслідуваннях перших християн, але після свого чудесного навернення подвижницьким життям здобув звання першоапостола. В Апокаліпсисі викладено майбутню долю церкви Христової та розповідається про кінець цього світу, друге пришестя Ісусове, Страшний Суд і Небесний Єрусалим, для райського життя в якому воскреснуть усі праведники.
Для легкості й зручності сприйняття Новий Завіт було написано розмовним діалектом грецької мови (крім Євангелія від Матвія, первісно створеного розмовним діалектом арамейської мови, яким користувалися євреї). Старий Завіт, також визнаний священним у зв'язку з уміщеними в ньому пророцтвами, було перекладено грецькою для Александрійської бібліотеки ще в III ст. до н.е.
Отже, початково християнство ширилося в іудейсько-елліністичних чи еллінізованих колах Римської імперії, хоча різні частини Нового і Старого Завітів з II ст. н.е. перекладали практично всіма мовами імперії та багатьох навколишніх країн. Повний латинський переклад Біблії (так звану Вульгату, що в перекладі означає «простолюдинський текст») було зроблено тільки наприкінці IV – на початку V ст. Ієронімом Стридонським у відповідь на переклад Біблії варварською готською мовою єретика-аріанина Ульфілли, сина готського воїна і гречанки з Малої Азії, першого систематизатора мови готів у IV ст.
Християнство з його повстанням проти усталених в тогочасному суспільстві норм було зрозуміле широким верствам простих людей і водночас могло задовольнити найвибагливіші смаки високоосвічених людей пізньої античності. Вже в період державних гонінь на християн (за відмову брати участь у вшануванні культу імператорів) до нової релігії залучалися усі прошарки суспільства.
На початку II ст. намісник малоазійської провінції Віфінії Пліній Молодший скаржиться імператору Траяну, що «безліч людей різного віку і становища, чоловіків і жінок втягнуто в небезпеку, якій піддаватимуться і надалі. Пошесть цього марновірства поширилася не тільки по містах, а й по селищах і зовсім дрібних сільцях, хоча, здається, можна зупинити її та виправити становище».
Відомо, що вже в середині II ст. правителі невеличкого сирійсько-месопотамського князівства з центром в Едесі офіційно дозволили християнський культ, а з III ст. християнство активно шириться у Вірменському царстві та ефіопській державі Ассум, в яких стає державною релігією дещо раніше, ніж у Римській імперії.
Швидке поширення християнства об'єктивно сприяло кардинальним змінам у світоглядних установках. Ця релігія, всупереч пізньоантичним уявленням про людину як іграшку в руках жорстоких богів або сліпого фатуму, не тільки навчала про благого триєдиного Бога (Отця, Сина і Святого Духа), але й проголошувала кожну людину потенційним сином Божим («Хіба не сказано, що всі ви Божі сини?»). Однак для реалізації свого богосинівства християнство вимагає цілковитого зречення традиційних мирських благ та інтересів, а також повної мобілізації внутрішніх сил («Царство Небесне силою береться, і лише той, хто вживає зусилля, здобуває його»). Успадкувавши старозавітну ідею про перебування людини, а за нею й усього світу під печаткою гріха, християнство переносить боротьбу людей за щастя й добробут у внутрішній світ людини. Тільки через душу кожної людини можна змінити світ зовнішній. Християнські ідеї любові та милосердя у стосунках з людьми, а також вимога активної саможертовної діяльності, спрямованої на вдосконалення спочатку свого життя, а потім і життя усіх оточуючих, провину за незадовільний стан якого несуть самі люди (притча про таланти, які необхідно примножувати), стали фундаментом для подальшого розвитку гуманістичної ідеології й гуманістичної культури.
Важливе з точки зору подальшого розвитку культури значення мало й те, що Ісус Христос постає перед читачем Біблії земним втіленням тієї споконвічної сили, якою Бог-Отець створював світ, тобто божественним Словом («...і Слово стало плоттю»). Ця ідея вносила важливі корективи в риторичну культуру античності, стимулюючи благоговійне ставлення християн до писемного і усного слова й змушуючи шукати саме у Біблії відповідей на актуальні питання культурного облаштування і перетворення довколішнього світу. Ідея боговгілення (як і євангельські сюжети воскресіння і вознесіння в тілі) стверджувала значення людської тілесності в її ідеальному вимірі, накреслювала перед людиною завдання максимального плотського очищення. Людське тіло, згідно з апостолом Павлом, є «храмом Духа Святого». Цим християнське розуміння тілесності разюче відрізняється від попередніх поглядів. Якщо античні філософи часто вважали тілесність основною причиною страждань, а античні митці захоплювалися пропорційністю форм і досконалістю тіла, то християни вперше відводять тілу інструментальну роль у справі спасіння душі.
Разом з тим християнське світовідчуття виявилося значно ближчим до поглядів античних філософів, ніж античних митців.
Це й не дивно, оскільки саме деякі пізньоантичні філософи стали першими високоосвіченими ідеологами нової християнської культури, яку вони намагалися адаптувати до умов сучасного їм життя. Це так звані апологети (тобто захисники, автори творів на захист християнства II ст. – афінські філософи Арістід і Афінагор, римський громадянин Юстин Філософ, його учень Татіан Ассірієць. Феофіл Антіохійський, римський адвокат Мінуцій Фелікс, син центуріона проконсула Африки Квінт Септімій Тертулліан) і учителі церкви II–III ст. (Іриней Ліонський, Полікарп Смирнський, Климентій Александрійський, Оріген та його учні). Будучи яскравими мислителями і письменниками драматичної доби загибелі античного світу, ці діячі закладали фундамент для нової культури, яка, на їх думку, була б позбавлена вад попереднього часу. Багато в чому завдяки їх зусиллям християнство взяло гору в запеклій ідеологічній боротьбі, що визначала характер культурного розвитку пізньоантичного світу. Ідейним суперникам християн (різні форми гностицизму, неоплатонізм, інші філософські напрямки також намагалися спиратись на релігійну містику) бракувало правдоподібної конкретності, безпосередності релігійного переживання і доступності широким верствам, тоді як християнським мислителям вдалося пристосувати до своєї доктрини найпродуктивніші ідеї опонентів. Запеклість боротьби вплинула на жорсткість організаційної структури християнських об'єднань, які мали витрачати значні сили на подолання ідейних хитань і розколів.