282 продукції надмірних, з точки зору споживача, властивостей, за які він повинен платити, купляючи її за вищою ціною. Можна уявити, наприклад, що дослідною станцією виведено новий сорт озимої пшениці, який за важливими якісними характеристиками - вміст у зерні білкового комплексу (альбуміни, глобуліни, глютеніни, глеадіни тощо) і вуглеводів (крохмаль, клітковина, цукор), хоч і не має переваг перед існуючими районованими сортами в даному регіоні, але від останніх відрізняється напрочуд гарним золотистого кольору зерном. На виведення даного сорту понесені додаткові витрати, тому з метою відшкодування їх ціна на елітне насіння даного сорту вища, ніж на таку категорію насіння існуючих сортів. Виникає питання: чи буде витрачати аграрне підприємство додаткові кошти на придбання цього насіння, знаючи, що зернозаготівельні організації не заплатять за товарне зерно нового сорту вищу ціну порівняно з районованими сортами, оскільки для них як споживачів ця властивість зерна - його золотистість - зовсім не є важливою. Очевидно, що за таких умов відповідь на поставлене запитання може бути лише негативною.
Для того щоб забезпечити конкурентоспроможну якість продукції, кожне підприємство повинне обгрунтовано здійснювати управління якістю, орієнтуючись при цьому на сучасні тенденціїв його вдосконаленні, що апробовані в розвинутих країнах Заходу на практиці довели свою ефективність.
Одна з найважливіших тенденцій - орієнтація на запити споживачів з урахуванням закону зростаючих потреб. Гасло «Покупець (споживач) завжди правий» в ринковій економіці набуває повного реального змісту на відміну від його формального проголошення в умовах планово-централізованої системи господарювання. Не менш важливогозначення набуває тенденція до надання пріоритетності упереджувальним (профілактичним) діям, спрямованим на недопущення дефектів замість орієнтації на їх виправлення, навіть і своєчасне.
Саме з цією метою в Японії акцент робиться не на контроль кожної одиниці чи партії продукції, а на створенні і контролі умов роботи, забезпеченні якості робочого середовища (освітлення, температури, чистоти повітря, вологості, безпечності тощо), якості робочих відносин і якості управління в цілому.
Важливим напрямом забезпечення конкурентоспроможності торі варів за якістю є створення на підприємствах такої робочої атмосфери, за якої кожен працівник зміг би більшою чи меншою мірою впливати на якість продукції.
Найбільшого успіху в цьому відношенні досягли японські фірми, в яких основна відповідальність за якість покладена на виробничих працівників. Для них створені спеціальні програми підвищення професійної підготовки. Чільне місце в цих програмах займають питання забезпечення якості. Постійне навчання виробничого персоналу, підвищення його кваліфікації, створення ефективної системи матеріальної заінтересованості за підвищення якості дало змогу японським фірмам покласти на безпосередніх виконавців контроль за якістю своєї роботи.
Велику роль у підвищенні якості продукції відіграють гуртки якості, що виникли спочатку на японських фірмах, а нині набувають поширення на фірмах
інших країн. Гуртки якості створюються на добровільних засадах з числа робітників і управлінців одного підрозділу. їх члени добровільно у вільний час збираються разом для обговорення існуючого стану якості і розробки нових
283
ідей для її підтримки і підвищення. За висунуті ідеї, що мають реальну цінність, члени гуртка одержують матеріальну винагороду. Значення таких гуртків не вичерпується лише вдосконаленням якості роботи і кінцевого продукту. Вони розвивають у працівників почуття колективізму, самоповаги, відповідальності за стан справ, поліпшують моральний клімат серед членів трудового колективу.
Викладені загальні підходи до забезпечення вищої якості продукції є цілком прийнятними і для сільськогосподарського виробництва. Тому на кожному аграрному підприємстві повинна бути сповна використана сукупність цих та інших чинників підвищення якості продукції (рис. 7.3).
Важливість кожної з груп чинників для підвищення якості продукції безперечна. Проте, враховуючи специфіку сільського господарства, для підвищення конкурентоспроможності продукції за якістю особливо важливо дотримуватися вимог технології. Йдеться, насамперед, про виконання сільськогосподарських робіт в оптимальні строки та якісно, про посів культур доброякісним насінням і своєчасний догляд за посівами, забезпечення опти- мальних строків збирання врожаю, дотримання вимог до системи добрив і захисту рослин, а також до зберігання продукції. В тваринництві особливу роль відіграє міцна і збалансована кормова база. Важливо також знати, що в підвищенні якості сільськогосподарської продукції особливо велике значення мають нові сорти і гібриди культур, а також нові породи і лінії тварин, що мають кращі генетичні властивості порівняно з існуючими. Тому аграрним підприємствам необхідно своєчасно здійснювати сортооновлення і сортозаміну, активно вести племінну роботу в тваринництві.
Таким чином, в умовах насиченого ринку управління якістю повинне стати головним елементом системи оперативного управління виробництвом.
284
1 ... 24 25 26 27 28 29 30 31 ... 62
Рис. 7.3. Основні чинники підвищення якості продукції 7.6. Стандартизація та сертифікація продукції та послуг Сучасні умови господарювання змушують кожне підприємство
285 запровадити дійовий комплексний механізм управління якістю продукції та суворо дотримуватись його вимог. Визначальними елементами цього специфічного менеджменту, що справляють найбільш істотний вплив на процес постійного забезпечення виробництва й постачання на ринок конкурентоспроможної продукції є стандартизація та сертифікація виробів.
Під стандартизацією розуміють встановлення й застосування єдиних правил з метою впорядкування діяльності в певній галузі. Стосовно продукції
стандартизація охоплює:
• установлення вимог до якості готової продукції, а також сировини, матеріалів, напівфабрикатів і комплектуючих виробів;
• розвиток уніфікації та агрегатування продукції як важливої умови спеціалізації й автоматизації виробництва;
• визначення норм, вимог і методів у галузі проектування та виготовлення продукції для забезпечення належної якості й запобігання невиправданій різноманітності видів і типорозмірів виробів однакового функціонального призначення;
• формування єдиної системи показників якості продукції, методів її випробування та контролю; уніфікація вимірювань і позначень;
• створення єдиних систем класифікації та кодування продукції, носіїв
інформації, форм і методів організації виробництва.
Стандартизація продукції здійснюється за певними принципами,
головними з яких є:
• урахування рівня розвитку науки і техніки, екологічних вимог, економічної доцільності та ефективності виробництва для виробника, користі й безпеки для споживачів і держави в цілому;
• гармонізація з міжнародними, регіональними, а за необхідності - з національними стандартами інших країн;
• взаємозв'язок і узгодженість нормативних документів усіх рівнів; придатність останніх для сертифікації продукції;
• участь у розробці нормативних документів усіх зацікавлених сторін - розробників, виробників, споживачів, органів державної виконавчої влади;
• відкритість інформації щодо чинних стандартів та програм робіт зі стандартизації з урахуванням вимог законодавства.
286
Рис. 7.4. Сукупність нормативно-технічної документації для проектування
й виготовлення продукції.
Результати стандартизації відображаються в спеціальній нормативно- технічній документації. Основними її видами є стандарти й технічні умови - документи, що містять обов'язкові для продуцентів норми якості виробу і способи їхнього досягнення (набір показників якості, рівень кожного з них, методи й засоби вимірювання, випробувань, маркування, упакування, транспортування та зберігання продукції). Нормативно-технічна документація, що застосовується на підприємствах, охоплює певні категорії стандартів, які різняться за мірою жорсткості вимог до виробів і за сукупністю об'єктів стандартизації (рис. 7.4).
Найбільш жорсткі вимоги щодо якості містять міжнародні стандарти,
розроблені Міжнародною організацією стандартизації - ІСО, що їх використовують для сертифікації виробів, призначених для експорту в інші країни і реалізації на світовому ринку. Нині існують міжнародні стандарти ІСО серії 9000. Перелік цих стандартів подано на рис. 7.5.
287
Рис. 7.5. Комплекс чинних міжнародних стандартів ІСО серії 9000.
Державні стандарти України встановлюють на: 1) вироби загальномашинобудівного застосування (підшипники, інструменти, деталі кріплення тощо); 2) продукцію міжгалузевого призначення; 3) продукцію для населення й народного господарства; 4) організаційно-методичні та загальнотехнічні об'єкти (науково-технічна термінологія, класифікація та кодування техніко-економічної та соціальної інформації, інформаційні технології, технічна документація, організація робіт зі стандартизації та метрології, довідкові дані щодо властивостей матеріалів і речовин); 5) елементи
288 народногосподарських об'єктів державного значення (транспорт, зв'язок, енергосистема, оборона, навколишнє природне середовище, банківсько-фінан- сова система тощо); 6) методи випробувань. Вони містять обов'язкові й рекомендовані вимоги. До обов'язкових належать вимоги, котрі гарантують безпеку продукції для життя, здоров'я та майна громадян, її сумісність і взаємозамінність, охорону.
Галузеві стандарти розробляють на ту продукцію, щодо якої бракує державних стандартів України, або за необхідності встановлення вимог, котрі доповнюють чи перевищують такі за державними стандартами, а стандарти
науково-технічних та інженерних товариств - у разі потреби поширення результатів фундаментальних і прикладних досліджень, одержаних в окремих галузях знань чи сферах професійних інтересів. Ця категорія нормативних документів може використовуватись на засадах добровільної згоди відповідних суб'єктів діяльності. Технічні умови містять вимоги, що регулюють відносини між постачальником (розробником, виробником) і споживачем (замовником) продукції. Вони регламентують норми й вимоги щодо якості тих видів продукції, для яких державні або галузеві стандарти не розробляються, тих, які виготовляються на замовлення окремих підприємств, а також щодо якості нових видів виробів на період їхнього освоєння виробництвом.
Стандарти підприємств виокремлюють у самостійну категорію умовно
(без правової підстави). їх підприємства розробляють з власної ініціативи для конкретизації вимог до продукції й самого виробництва. Об'єктами стандартизації на підприємствах можуть бути окремі деталі, вузли, складальні одиниці, оснащення та інструмент власного виготовлення, певні норми в галузі проектування й продукування виробів, організації та управління виробництвом тощо. Такі стандарти використовують для створення внутрішньої системи управління якістю праці та продукції.
Стандарти й технічні умови - це документи динамічного характеру, їх треба періодично переглядати й уточнювати з урахуванням інноваційних процесів і нових вимог споживачів до продукції, що виготовляється
(проектується).
Сучасні напрямки вдосконалення стандартизації полягають у розробці державних і міжнародних стандартів не для кожного конкретного виробу, а для групи однорідної продукції, і в обмеженні кількості показників до найбільш
істотних. Це дає змогу помітно зменшити кількість чинних стандартів, спростити їхній зміст і здешевити весь процес стандартизації.
Коли підприємство веде активну зовнішньоекономічну діяльність, найважливішим елементом виробничого менеджменту взагалі та системи управління якістю зокрема стає сертифікація продукції. Кожний вид товарів, який те чи те підприємство хоче вигідно продати на світовому ринку, мусить бути сертифікованим, тобто мати документ, що засвідчує високий рівень його якості, відповідність вимогам міжнародних стандартів ІСО серії 9000. Набутий нашими підприємствами досвід зовнішньої комерційної діяльності показує, що так звана безсертифікатна продукція оцінюється на світовому ринку у 3- 4 рази дешевше, отже, фактично реалізується за безцінь.
В Україні розрізняють обов'язкову й добровільну сертифікацію.
289
Обов'язкова сертифікація здійснюється виключно в межах державної системи управління суб'єктами господарювання, охоплює перевірку й випробування продукції з метою визначення її характеристик (показників) та дальший державний технічний нагляд за сертифікованими виробами. Добровільна
сертифікація може проводитись з ініціативи самих суб'єктів господарювання на відповідність продукції вимогам, котрі не є обов'язковими (на договірних засадах).
Суб'єкти господарювання (виробники, постачальники, виконавці та продавці продукції, що підлягає обов'язковій сертифікації) повинні:
• у належному порядку та у визначений термін проводити сертифікацію відповідних об'єктів;
• забезпечувати виготовлення продукції відповідно до вимог того нормативного документа, за яким її сертифіковано;
• реалізовувати продукцію тільки за наявності сертифіката;
• припиняти реалізацію сертифікованої продукції, якщо виявлено її невідповідність вимогам певного нормативного документа або закінчився термін дії сертифіката.
Організаційною основою сертифікації продукованих підприємствами виробів є мережа державних випробувальних центрів (ДВЦ) для найважливіших видів продукції виробничо-технічного та культурно-побутового призначення, які широко створюються нині.
Протягом останніх років почали формуватися й міжнародні системи
сертифікації. Координує заходи зі створення таких систем спеціальний комітет
із сертифікації - СЕРТИКО, що діє у складі ІСО. Цим комітетом розроблено:
• правила та порядок здійснення сертифікації продукції;
• критерії акредитації випробувальних центрів (лабораторій);
• умови вступу до міжнародної системи сертифікації (наявність нормативно-технічної документації, що містить вимоги до сертифікованої продукції; високий рівень метрологічного забезпечення виробництва; функціонування спеціальної системи нагляду за діяльністю випробувальних центрів і якістю продукції).
У кількох країнах уже функціонують акредитовані в СЕРТИКО ІСО й визнані світовим співтовариством випробувальні центри, що видають сертифікати на певні види продукції. Зокрема у СІІІА діє центр з випробування тракторів і сільськогосподарських машин, у Франції - автомобілів, Чехії та
Словаки - електроустаткування та медичної техніки.
На початку 1993 року Україна стала членом ІСО та Міжнародної електротехнічної комісії - ІЕС. Це дає їй право нарівні з 90 іншими країнами світу брати участь у діяльності понад 1000 міжнародних робочих органів технічних комітетів зі стандартизації та сертифікації й використовувати понад
12000 міжнародних стандартів.
Для одержання максимально можливого успіху та створення іміджу надійного партнера на зовнішньому ринку підприємствам бажано створювати й сертифікувати також власні системи якості. Згідно з міжнародним стандартом
ІСО 8402 «Якість. Словник» система якості - це сукупність організаційної структури, відповідальності, процедур, процесів і ресурсів, що забезпечують