опанування людськими способами діяльності;
вміння самостійного осмислювати та оцінювати ситуації життя;
виведення людського мислення на рівень творіння духовного універсаму [8, с.280-283; 12, с.529-532; 17, с.215-231, 269-290].
Потрібно зрозуміти, що саме діяльність є основою людського способу буття, дає можливість визначити сутність людини, специфіку людського існування. Для цього необхідно знати зміст основних характеристик людської діяльності:
— людська діяльність має перетворювальний, а не пристосувальний характер; людина, створюючи культуру, змінює природу;
людська діяльність спрямована до певної мети (цілеспрямована), а тому вона надає своїм результатам певних функцій та певного призначення;
людська діяльність предметна, тобто вона вилучає з природно-космічної цілісності якості, сили, характеристики речей та процесів, залучаючи їх до змісту діяльності та людського пізнання;
людська діяльність антропомірна, тобто на її процесах, змісті, характеристиках лежить масштаб людини, її інтересів, потреб, знань; у цьому сенсі діяльність постає наче «візитною карткою» людства певного рівня розвитку;
людська діяльність соціально організована, тобто передбачає людські об'єднання, спілкування, розподіл праці, обмін знаннями та навичками;
людська діяльність свідома, тобто духовно зумовлена;
людська діяльність лише тоді набуває розвиненого вигляду, коли вона переростає у самодіяльність.
3. Як же виникає людський, соціальний спосіб буття? Як виникає людина? Відповідаючи на ці питання, усвідомте суть концепції антропосоціогенезу. Вона полягає в тому, що виникає не тільки новий вид (людина — антропос), а принципово новий (соціальний, суспільний) спосіб існування. Для такого стрибка предки людини мали необхідні біологічні передумови: унікальний мозок, здатний до мислення; прямоходіння, яке вивільнило передні кінцівки; розвинуту кисть руки, яка здатна до здійснення трудових операцій; утворення членороздільних звуків. Зверніть увагу на комплексний характер антропосоціогенезу. Праця, нові спільноти, мова, мислення — це найважливіші фактори гомінізації. Визначте роль кожного з цих факторів [13, с.221-226].
Обґрунтуйте положення, що антропосоціогенез здійснювався за умов наявності двох форм успадкування — генетичне успадкування, яке акумулювало результати всіх генетичних перетворень, і соціальне, яке передавало досвід здійснення суспільно-історичної практики шляхом навчання [13. с.221-226; 11, с.445-455; 12, с.520-523]. В основу розуміння сутності антропосоціогенезу закладене питання співвідношення біологічного та соціального в людині. Головною, принциповою тезою в цьому питанні є ідея, що людина — це істота соціальна, але водночас і, насамперед, людина і природна істота. Основоположне значення має і визначення єдності тілесного та духовного в людині. Тілесне існування людини — тільки необхідна передумова для її справжнього буття. Визнання взаємозв'язку тіла і духу вказує на те, що людина, за суттю своєю, духовна, водночас прив'язана до власного тіла і не може здійснюватися як духовна особа абсолютно довільно, без урахування особливостей власної психофізичної орієнтації тіла.
Важливо не тільки констатувати наявність двох початків людини, але й простежити механізм їхньої взаємодії. Для цього пропонуємо ознайомитися з
[13, с.227-238; 8, с.286-288; 14, с.314-317].
Життя людини постає як сукупність складових: біологічних, соціальних та власних зусиль людини. Визнання такого становища застерігає від крайностей біологізаторства та соціологізаторства, а також від сприйняття людини як пасивного об'єкта зовнішніх впливів — біологічних та соціальних. Кожна людина стає неповторною особистістю не тільки внаслідок генофонду, але й завдяки власним зусиллям, спрямованим на її самостворення, самоздійснення, самовираження через розвиток форм діяльності, культури, соціальних відносин [18, с.287]. Розуміння людської цілісності як єдності трьох «іпостасей» — біологічної, соціальної і духовної — дозволяє прояснити, в якому сенсі використовуються поняття життя та існування. Поняття життя в широкому розумінні філософія розглядає як змістовне наповнення певними вчинками та діями того часу, який нам дарований за біологічними властивостями нашого організму. Існувати ж для людини означає просто бути у наявності та у певних зв'язках з оточенням, явищами та процесами світу. Звичайно, людину такий спосіб буття не влаштовує, вона хоче жити так, щоб фізична досконалість, соціальна зрілість і внутрішня духовність постійно взаємодоповнювали одна одну. Людина хоче пройти через низку важливих для себе вчинків та подій. І, нарешті, людина хоче «бути людиною», тобто здобути й вищі людські якості.
4. Єдність соціального та біологічного в людині повинна бути вихідним пунктом при розгляді четвертого питання. Життя та смерть — одвічна проблема людського існування. Людина — єдина жива істота, яка усвідомлює власну смертність та робить її предметом обміркування. Людина знає про існування смерті, але це знання народжує прагнення безсмертя, яке свідчить про те, що не лише смерть, а й безсмертя постає реальним чинником людського життя. Це означає, що людське життя набуває завершеності та сенсу через смерть. Окреме життя набуває значущості лише тому, що існує інше життя, що зі смертю окремої людини не зникає людство, а разом з цим не зникають ті всесвітні зв'язки, в межах яких реалізувалося життя.
Таким чином, ми можемо розглядати смерть та безсмертя в органічній єдності і, крім того, дослідити різні прояви цієї єдності. На формування такого погляду впливає і ставлення до смерті в різні часи та в різних культурах. Слід зауважити, що питання про смерть та безсмертя обертається для нас питанням безсмертя душі. В зв'язку з цим необхідно розглянути основні підходи до трактування безсмертя душі: релігійна трактовка душі як зв'язок між безсмертним духом та смертною фізичною формою її існування. Атеїзм, матеріалізм, натуралізм не визнають існування душі. Існують концепції перевтілення душі та неминучості відплати за вчинки і наміри після припинення фізичного існування. Детальніше ознайомитися з цими напрямками та їх роллю у вирішенні проблеми безсмертя можна в [14, с.321-323; 13, с.238-240, 284-297; 17, с.306-308; 15].
Крім того, в сучасних умовах по-новому стоїть питання визначення смерті. По-перше, смерть біологічно і соціально послідовно супроводжує все людське життя. Ми не можемо повернути минуле, неповторні вікові стани та враження, біологічно наше життя постійно супроводжується народженням нового (нові клітини) та відмиранням старого. Тому смерть постає як припинення усіх припинень. Але навіть біологічно існують моменти безсмертя, оскільки ми майже безсмертні генетично, безсмертні у своїх дітях.
Окрім цього, слід розкрити ще такі вияви безсмертя
історичне;
соціальне;
можливість індивідуального безсмертя у творіннях культури [18, с.295]. Але і тут безсмертя існує лише у єдності зі смертю.
Питання визначення смерті розглядається і в аспекті точної констатації смерті. В цьому аспекті наприкінці XX століття перед людиною постають проблема евтаназії та проблема клонування людини. Евтаназія пов'язана з питанням про право на смерть, про право людини, яка доживає останні дні та страждає від болю, безболісно, легко піти з життя. Доречно розглянути негативні та позитивні наслідки здійснення евтаназії [14, с.323-325; 18, с.296-297; 13, с.296-297].
З питанням про смерть та безсмертя органічно пов'язане питання про сенс людського буття. Чи має життя сенс? Якщо так, то який саме? Ці питання хвилюють кожну людину. Слід зазначити, що передумова вірного вирішення питання про сенс життя — розуміння того, що мета і сенс життя не співпадають, що повинна існувати ієрархія мети та цінностей. Питання про сенс передбачає наше вміння оцінювати реальні події та явища власного життя. В сенсі життя концентруються найперші людські цінності і прагнення. Ознайомтеся з вирішенням цього питання різними філософськими напрямками [14, с.317-320]. Звичайно, не кожна людина ставить та вирішує питання про сенс свого життя, але реально воно все одно втілюється в певному образі людського самовиявлення. Тому можна стверджувати: якщо ми самі не дбаємо про сенс свого життя та не реалізуємо його, то його буде реалізовано за нас — стихією життя чи іншими людьми. Філософія ж однозначно наставляє нас на те, щоб ми були гідними дарованого нам життя і розпоряджалися ним належним чином — з думкою про сенс, життєві вчинки, відповідальність, самореалізацію.
5. Складовою частиною філософської проблеми людини є проблема особистості. Проблема особистості у філософії — це питання про сутність людини як особистості, про її місце у світі та суспільстві. Розгляньте поняття «індивід», «особа», «особистість», «індивідуальність» як характеристики якісних проявів людини.
Поняттям «індивід» позначають окремого представника людського роду, який є носієм важливих рис, притаманних родові взагалі.
Поняття особи характеризує певні реальні якості людського індивіда, тому поза індивідом особи немає. Але це не означає, що риси індивіда і є рисами особи. До поняття особи включають три найважливіших моменти:
особа — це суб'єкт та об'єкт соціальних стосунків;
особа характеризується через особливий, неповторний внутрішній світ людини з її темпераментом, знаннями, переконаннями, ідеалами, цінностями.
особа як людська самість, центр зосередження усіх дійових, психічних та інтелектуальних якостей.
Проаналізуйте зв'язок цих характеристик особи [14, с.474-476; 8, с.288-289].
Якщо людська особа усвідомлює свої якості, свою унікальність, свої вади та переваги, вона стає людською особистістю — самодіяльною, соціальною та інтелектуальною одиницею. Поняття «індивідуальність» визначає унікальність і неповторність особистості, її духовного світу. Особистість отримує значення, коли в її індивідуальності представлені загальнолюдські характеристики. Усвідомлюючи свою унікальність, незамінність, особистість усвідомлює і свою ідентичність з іншими людьми. Проаналізуйте співвідношення понять «індивідуальність» та «індивідуалізм».
Зупиніться на проблемі формування особистості, взаємозв'язку і взаємодії цих основних характеристик людини в процесі соціалізації [13, с.265-269; 12, с. 538-539]. Соціалізація — це процес засвоєння індивідом певної системи знань, норм, цінностей, на основі яких здійснюється життєдіяльність у відповідний для даного суспільства спосіб. Розкрийте зміст таких форм соціалізації, як філогенез та онтогенез [12, с.528; 13, с.265-268].
Розвинена особистість має багато соціальних, культурних, моральних, естетичних, психологічних рис. її структура досить складна. Виділіть та охарактеризуйте основні елементи структури особистості: потреби, інтереси, цінності, ціннісні орієнтації, соціальні норми. Використовуйте [11, с.437-445]. Аналізуючи структуру особистості, філософія здійснює типізацію особистості. Розгляньте основні підходи до визначення соціальних типів особистості [13, с.270-274; 14, с.474-476].
У чому полягає сутність і призначення людини?
Роль мови в процесі антропосоціогенезу.
Цінності людського буття.
Основні тенденції осягнення людини в історії філософії.
Специфіка та актуальність філософського розуміння проблеми людини.
Поняття «індивід», «особистість», «індивідуальність».
Питання для самостійного контролю знань
Які основні історичні етапи філософського осмислення проблеми людини?
Яка роль парадигми діяльності в розумінні людини?
Характеристики людської діяльності.
Буття, життя, існування людини.
Що таке антропосоціогенез?
Основні проблеми співвідношення природно-біологічного та соціального в людині.
Як співвідносяться в людині природне, суспільне і
духовне начала?
8. Наведіть основні характеристики форм людської діяльності.
9. Окресліть філософські аспекти проблеми безсмертя людини.
У чому полягає значення міркувань про смерть? Які типи відношення до життя і смерті?
Психоаналіз і проблеми людини.
Критика біологізаторських та соціологізаторських трактувань людини.
Роль та місце свідомих та підсвідомих факторів у
поведінці людині.
Проблема виникнення людини в її сучасному окресленні.
Людина в пошуках сенсу буття та власного життя.
Проблема людини в екзистенціалізмі.
Проблемно-пошукові завдання та вправи
Деякі високоорганізовані тварини використовують предмети природи як знаряддя праці, в них можна спостерігати інстинктивні форми трудової діяльності. В чому ж тоді різниця між такими тваринами і людиною, яка також використовує примітивні знаряддя праці?
Як ви розумієте природу, сутність та призначення
людини? Чи можливо виробити завершене, вичерпне уявлення про людину? У чому полягає проблематичність людського буття?
5. Покажіть зв'язок розумності людини з тим, що вона здійснює свою життєдіяльність у сфері соціокультурних процесів.
6. Як ви розумієте сенс людського життя?
7. Охарактеризуйте основні аспекти філософського розуміння особи та особистості.
11 Філософія: Навчальний посібник// І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко та ін./ За ред. І.Ф. Надольного. -К.: Вікар, 1997.
Сутність, структура та функції політичної системи.
Держава — базовий інститут політичної системи,
Особливості політичної системи сучасної України.
1. Андреев С.С. Политические системи и политиче-ская организация общества //Социально-политическиенауки. — 1992.— № 1.
Андрущенко В.П. Сучасна соціальна філософія: Курс лекцій. — К.: «Генеза», 1996.
Аристотель. Политика: Соч. в 4 т. — М., 1983. — Т.4.
Енгельс Ф. Походження сім'ї, приватної власності і держави. У кн. Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Т.21. Гл. V, IX.
Крапивенский С.З. Социальная философия: Учебное пособие. — Волгоград: Комитет по печати. 1996.
Лузан О.О. Політика і суспільство // Політологічні читання. — 1993. — № 1.
Понченко А.М. Політика: теорія і технологія.— К., 1996.— С.5-36.
Політичні структура та процеси в сучасній Україні.- К., 1995.— С. 7-321.
Пріцак О. Хозарська держава — попередниця Київської Русі // Віче, 1992. — № 4.
10. Рябов С.Г. Політологічна теорія держави.— К.,1996, — С. 11-21, 45-69.
Поради та матеріал до вивчення теми
У даній темі передбачається показати сутність та зміст політичної системи суспільства, її різноманітні функції, основні елементи, різновидність політичних інститутів, показати державу як політичну організацію суспільства, джерело права та закону, організуючої сили життя, її власних структур у системі політичних та соціальних відносин; показати політичну владу, політику та мораль, ознаки легітимності влади та політики.
Основні визначення та категорії теми: політика, політичні режими, політична система суспільства, політична форма, політична стабільність, легітимність влади, ліберальна демократія, політичні інститути, політична свідомість. Приступаючи до розгляду першого питання «Сутність, структура та функції політичної системи», слід звернути увагу на політичну систему суспільства як на цілісну упорядковану сукупність політичних інститутів, політичних ролей, відносин, процесів, принципів політичної організації суспільства, підвладних кодексу політичних, соціальних, юридичних, ідеологічних, культурних норм, історичним традиціям і установкам політичного режиму.
Політична система суспільства включає наступні елементи:
соціально-політичні відносини;
політичні інститути;
правові і політичні норми;
політичну культуру.
Слід мати уявлення про зміст кожного елемента політичної системи суспільства.
Політичні відносини є першим фундаментальним елементом політичної системи суспільства. Політичні відносини виникають у суспільстві з приводу здійснення державної влади. Необхідно показати кілька типів або систем політичних відносин у суспільстві:
— по-перше, це відносини, які виникають усередині політичних організацій: між державою та її громадянами, між політичними партіями, політизованими
громадськими об'єднаннями та їх членами, між різними органами, установами, закладами політичної організації;
— по-друге, це відносини, які виникають між різними політичними партіями та політизованими громадськими об'єднаннями (опосередковані політичними організаціями відносини між різними соціальними спільнотами);
— по-третє, відносини між партіями та політизованими громадськими організаціями, з одного боку, та державою — з іншого (опосередковані відносини між суспільством у цілому та його соціальними групами).
Політичні відносини забезпечують динамічний характер політичної галузі. Формою функціонування політичних відношень виступає політична діяльність. Зміст і сутність політичної діяльності є діяльність, яка починається з виникнення того чи іншого інтересу, потреб соціальної спільності, всього суспільства і завершується їх реалізацією, тобто практичними результатами.
Другим елементом політичної системи є політичні інститути як різновид соціальних інститутів. Політичні інститути — це сукупність політичних установ з організованою структурою, централізованим управлінням, виконавчими та іншими структурами. До політичних інститутів відносяться держава, політичні партії, а також суспільні громадські об'єднання, що мають політичну спрямованість. Провідна роль серед них належить державі, яка являє собою систему різних органів, установ, закладів державної системи.
Специфіка політичних інститутів складається в тому, що вони завжди узаконені і їх діяльність регламентується відповідними законами, рішеннями та іншими юридичними актами. Кожний з політичних інститутів здійснює визначений вид політичної діяльності і включає соціальну спільність, верству, групу, спеціалізовану на її виконанні.
Наступним елементом політичної системи суспільства є правові і політичні норми. Вони виконують роль регулятивної підсистеми. Політичні норми — це фіксовані у відповідних актах та нефіксовані, але фактично діючі правила політичного життя. Політичні норми диференціюються, насамперед, за інституційною належністю. Серед них вирізняються державні та політичні норми. Між державними та політичними і суспільними нормами існує суттєва різниця. Державні норми мають обов'язкову силу дії щодо всіх членів суспільства, а їх додержання забезпечується до того ж і примусовими засобами. Норми політичних партій та політизованих громадських об'єднань можуть добровільно сприйматися і виконуватися громадянами.
Правові й політичні норми як регулятивна підсистема надає політичному життю впорядкованості. Певну роль у регуляції політичного життя відіграють норми моралі, але вони безпосередньо не входять до політичної системи, а впливають на неї через політичну культуру. За допомогою правових і політичних норм політико-власні структури інформують суспільство, соціальні групи, окремих індивідів, вірогідну опозицію, обґрунтовують політичні рішення, що приймаються, і визначають модель поведінки всіх учасників політичного життя. Таким чином відбувається формування політичної свідомості і поведінки суб'єктів політичної діяльності.
Четвертим елементом політичної системи суспільства є політична культура. Політична культура — це історичний досвід, пам'ять соціальних спільностей і окремих людей у сфері політики, їх орієнтації, навички, які впливають на політичну поведінку. Політична культура — особлива частина загальної культури суспільства, хоча і володіє певною автономією.
Провідним елементом політичної культури виступають політичні ідеали, цінності, цілі, які формуються перш за все політичними організаціями. Кожна політична партія та політизоване громадське об'єднання керуються певною ідеологічною системою, яка відбиває інтереси тієї чи іншої соціальної групи, визначає її ідеали, цінності, цілі.
Політична культура пов'язана з конкретною політичною системою. Вона означає: