по-перше, пізнавальні орієнтації, які охоплюють знання про політичну систему, її роль і функціонування;
по-друге, емоційні орієнтації, які відображають відношення до політичної системи, її функцій та учасників її діяльності;
по-третє, оціночні орієнтації, які відображають особисте відношення до політичної системи, її учасників та їх дій.
Політична культура виступає важливою складовою частиною духовного життя суспільства, знаходить вираження в політичній свідомості, у тому числі його ідеології. Однак багато орієнтацій, які складають політичну культуру, йдуть від природи, інтуїтивно і часто проявляються поза волею, без попередніх роздумів. Такі почуття визначають поведінку громадян і сенс політичної діяльності, сприяють формуванню більш глибоких уявлень про політику.
Політична свідомість виступає лише однією із форм реалізації політичної культури разом з несвідомими реакціями орієнтованого порядку й імпульсивними актами поведінки. Поведінка — це спосіб існування культури, без якого політична культура неможлива.
Таким чином, політична культура надає політичному розвиткові певної цілеспрямованості.
По закінченні першого питання необхідно розглянути функції політичної системи. Кожна функція визначає певну систему якостей. На цій підставі можна відокремити наступні основні функції політичної системи суспільства:
по-перше, визначення цілей і завдань суспільства;
по-друге, мобілізація ресурсів;
по-третє, владо-політична інтеграція суспільства;
по-четверте, регулювання режиму соціально-політичної діяльності;
по-п'яте, легітимізація, під якою розуміється досягнення необхідного ступеня відповідності реального політичного життя офіційним політичним і правовим нормам.
Виконуючи свої функції, політична система забезпечує цілісний керівний вплив на суспільство як єдиний організм, що ефективно управляється політичною владою.
При вивченні другого питання «Держава — базовий інститут політичної системи» необхідно звернути увагу на історичний розвиток розуміння держави. Держава існувала не завжди. Це результат розвитку цивілізації суспільства. В епоху первіснообщинної формації не було необхідності в особовому органі влади. Влада здійснювалася через авторитет старійшин або вождів.
Диференціація та ускладнення суспільного життя вимагали особливого органу, який би повноважно виконував регулювання та управління різноманітними функціями суспільства. Для реалізації цих функцій необхідні певні органи, які в сукупності складали державу.
До основних ознак держави відносяться: система органів влади; визначена територія, на яку поширюється юрисдикція даної держави, територіальний розподіл населення, пристосований для зручного управління; права, які закріплюють відповідну систему норм, та інші.
Далі слід розглянути функції держави. Держава виконує внутрішні та зовнішні функції. Внутрішніми прийнято вважати господарсько-організаційну, управлінську, соціальну, національно-інтегративну, демографічну, освітянську, культурно-виховну, екологічну, правоохоронну функції. До основних зовнішніх функцій держави слід віднести дипломатичну (встановлення широких сталих економічних, політичних, культурних та інших зв'язків з іншими державами) і оборонну.
Функціонування держави у внутрішньополітичному і зовнішньополітичному просторі набуває особливого значення, оскільки без цього політичного інституту неможливі національна ідентифікація і самовизначення. В такому разі функції держави покликані «захистити» вільний розвиток нації як складової світового співтовариства.
Кожна держава, як і будь-яке інше суспільне утворення, має бути певним чином організована, побудована, сформована, так само і здійснювати владу вона повинна певними способами і методами. До них перш за все належить форма держави як спосіб (або порядок) організації і здійснення державної влади. Далі в цьому питанні можна розглянути структуру форми держави. До неї відносяться наступні елементи:
державне правління;
державний устрій;
державний режим.
Слід мати уявлення про зміст кожного елемента структури форм держави. Державне правління є першим елементом даної структури. Державне правління є спосіб організації вищої державної влади. Історично склалися дві форми:
монархія, де вища державна влада здійснюється однією особою і передається у спадок;
республіка, коли вища державна влада здійснюється
виборним колегіальним органом, який обирається населенням на певний строк.
У сучасних державах є такі форми правління:
президентська республіка, де голова держави (президент) одноособово або з наступним схваленням верхньої палати парламенту формує склад уряду, яким керує сам (наприклад, США, Аргентина, Іран, Швейцарія);
напівпрезидентська республіка, де голова держави (президент) особисто пропонує склад уряду (насамперед кандидатуру прем'єр-міністра), який підлягає обов'язковому затвердженню парламентом (наприклад, Росія, Україна, Фінляндія, Франція);
парламентська республіка, де голова держави (президент) не може прямо впливати на склад і політику уряду. Він формується виключно парламентом і підзвітний лише йому (Італія, ФРН);
дуалістична монархія, де голова держави (монарх) особисто формує склад уряду, яким керує сам або через призначеного ним прем'єр-міністра.
Державний устрій є другим елементом структури форми держави. Державний устрій включає адміністративно-територіальний розподіл країни. До основних видів державного устрою належать:
проста або унітарна держава, яка виключає окремі державні утворення всередині держави. Вся країна має єдині вищі органи влади і розподіляється на адміністративно-територіальні одиниці. Деякі унітарні держави (наприклад, Іспанія, Італія, Португалія, Україна) включають автономні утворення;
складна держава, де її частини мають суверенітет, усі ознаки державності. Складні держави поділяються на федерації — союзні держави і конфедерації — об'єднання, союзи держав, що створюються для виконання певних завдань.
Державний режим є третім елементом структури форми держави. Державний режим є способом здійснення державної влади певними методами і способами. До основних видів державного режиму відносяться:
1) демократичний режим — державна влада здійснюється з дотриманням основних прав людини, забезпечують легальні можливості вільного волевиявлення; врахування інтересів усіх груп населення через демократичні інститути; 2) тоталітарний режим — державна влада здійснюється шляхом обмеження або порушення основних прав людини; усунення вільного виявлення і врахування інтересів усіх груп населення, зосередження неконтрольованої населенням державної влади в руках правлячої верхівки (олігархії) або однієї особи (расизм, фашизм, диктатура). У третьому питанні «Особливості політичної системи сучасної України» важливо усвідомити специфіку політичної системи країни. Одним із напрямків її є особливості формування політичної системи України. Першою особливістю є відносна стабільність політичної системи України, хоча залишається небезпека трансформуватися в нестабільність з причин конфліктів між основними політичними силами суспільства. Існують можливості нестабільності з причин конфліктів між різними регіонами.
Другою особливістю політичної системи України є реальність відносно низьких темпів соціальних процесів у суспільстві. Самостійна політична система сучасної України молода, фактично не має достатніх ефективних традицій і досвіду самостійного функціонування.
Політична система сучасної України діє в умовах складної політичної і соціальної ситуації. Не забезпечується повне відтворення структур життєдіяльності суспільства, його духовної системи.
Наступна особливість політичної системи суспільства України характеризується централізованістю і з деякими елементами регіоналізації і децентралізації. Політична система здійснює повністю комплекс функцій, необхідних для забезпечення функціонування сучасного цивілізованого суспільства.
Українська держава, реформуючи політичну систему, намагається зміцнити суверенну державність, поширює економічні й культурні зв'язки з іншими державами і, в першу чергу, з країнами Співдружності на рівноправній і суверенній основі, удосконалює політичну організацію суспільства.
Слід розкрити основні органи законодавчої та виконавчої влади України. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України. Конституція визначає, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади і відповідає перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених статтями Конституції України.
Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України. Прем'єр-міністр України призначається Президентом України за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України. Персональний склад Кабінету Міністрів України призначається Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України.
Далі необхідно показати, як формується громадянське суспільство в державі.
В Україні, як і в інших країнах СНД, довгий час були відсутні умови для існування громадянського суспільства, що призвело до повного одержавлення суспільного середовища. Одержавлення суспільства, насамперед, торкнулося економіки, відбулося з'єднання влади і власності. Тому не випадково в Україні, як і в інших державах Співдружності, початок політичних і економічних реформ пов'язаний з відродженням громадянського суспільства, формуванням правової держави.
Формуються і громадянське суспільство, і правова держава одночасно. В такій державі виключається диктатура будь-якого класу, політичної партії, політичного руху, бюрократії, відбувається вільне змагання суспільно-політичних організацій у межах Конституції держави. В умовах громадянського суспільства та правової держави реалізуються громадянські права людини на рівні міжнародно визнаних норм.
Далі необхідно показати сутність Конституційних прав і свобод громадян України. Згідно з Конституцією усі люди є вільні, рівні у своїй гідності та правах (ст. 21). Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані (ст. 22). Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23), має право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29).
По закінченні розгляду третього питання слід звернути увагу на проблему формування державності України. На сучасному етапі в країні відбувається процес формування суверенної демократичної держави. Існує поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову. Верховенство закону проявляється в тому, що всі політичні партії і політичні рухи, суспільні об'єднання діють у межах Конститупії держави відповідно до законів. Програми і статути, які приймаються партіями і суспільними організаціями, вся їх діяльність не повинні протирічити діючому законодавству.
Політика як соціальний феномен.
Роль політики на сучасному етапі.
Держава — основний елемент політичної системи.
Структура політичної системи суспільства.
Проаналізуйте структуру політичної системи суспільства.
Розкрийте сутність та зміст політичних інститутів у суспільстві.
Ідея права, її виникнення та розвиток.
Соціальна справедливість як правова цінність.
Чому держава вважається базовим інститутом політичної системи?
Дайте визначення політичної партії і її впливу на політику держави.
Проаналізуйте характер політичних режимів сучасності.
9. Розкрийте сутність основних форм державного управління.
10. Дайте визначення основних форм державного устрою.
Соціальна справедливість як правова цінність.
Ліберальна демократія, права людини і гідність особистості.
Тоталітарне суспільство.
Політичні партії, їх функції в суспільстві.
Правова держава та її форми.
Особистість у політичній системі суспільства.
Держава як соціальний інститут.
Проблемно-пошукові завдання та вправи
Які відносини складаються в суспільстві між різними гілками влади?
Назвіть країни, які відповідають федеративній формі державного устрою.
Чи є різниця між поняттями права і закону?
Які елементи складають політичну систему суспільства?
Зробіть аналіз політичних режимів сучасності.
Назвіть країни, які відповідають унітарній формі державного устрою.
Активна форма заняття — ділова гра
Студентська група поділяється на дві підгрупи, які беруть участь в аналізі наступних ситуацій:
Ситуація 1. Зробіть аналіз унітарної форми державного устрою на прикладах конкретних країн.
Ситуація 2. Зробіть аналіз федеративної форми державного устрою на прикладах конкретних країн.
Ситуація 3. Зробіть аналіз конфедеративної форми державного устрою на прикладах конкретних країн.
Кожна ситуація розглядається кожною підгрупою зі своєю точкою зору.
По закінченні ділової гри викладач підводить підсумки і визначає підгрупу — переможця, а також найбільш активних студентів.
Природа цінностей. Компоненти ціннісного вибору.
Типи ціннісних орієнтацій. Базові цінності людського буття.
Цінності і сучасність.
Авалиани С. Природа знання и ценности. — Тбилиси, 1989. — 183 с.
Бакрадзе А.Т. Ідеал людяності і цінності людського життя // Філософська думка. — 1989. — №2. — С. 17-23.
Блюмкин В.А. Мир моральних ценностей. — М., 1981. — С.4-36.
Гегель. Философия права.— М., 1990. — С.404.
Золотухина-Аболина Е.В. О специфике высших духовных ценностей // Философские науки. — 1987. — №1. — С.11-18.
Малахов В.А. Цінність як категорія культури // Філософська думка. — 1982.— №5.— С.76-85.
Маслоу А. Самореализация // Психология личности. Тексти. — М.: МГУ, 1982.— С.110-130.
Ручка А.А. Социальные ценности и нормы. — К., 1976. — 253 с.
Філософія: Підручник / За редакцією М.І. Горлача. — Харків, 2000. — С.549-570.
10. Філософія: Підручник / За редакцією Г.А. Заїченка та інших. — К.: Вища школа, 1995. — С.424-435.
Философия: Учебник для вузов / Под редакцией В.Н. Лавриненко, В.П. Ратникова. — М., 1998. — С.545-558.
Філософія: Навчальний посібник / За редакцією І.Ф. Надольного. — К.: Вікар., 1997. — С.521-538.
Философия и ценностньїе формы сознания. — М., 1978. — 248 с.
Шитов И.П. Природа художественной ценности. — К., 1982. — С. 150-183.
Чухина Л.А. Человек и его ценностный мир. — Рига, 1991. — С.10-25, 189-267.
Поради та матеріали до вивчення теми
1. Філософське вчення про цінності та їх природу називається аксіологією (від грецької ахіоз — цінність та логос — вчення). Віддавна світ ціннісних переживань перебував у центрі філософських досліджень, головним чином у його етичних, естетичних та релігійних проявах.
В античну, середньовічну епохи філософи розробляли ціннісну феноменологію, здійснюючи аналіз логічного змісту категорії «цінність». Цінності ототожнювалися з буттям, а ціннісні характеристики розглядалися як зміст самого буття. Вже Сократ і Платон намагалися відповісти на питання: Що таке благо? Що таке справедливість? Відповіді повинні були стати головними критеріями істинного буття.
Різні історичні епохи і різні філософські системи мають своє специфічне розуміння цінностей. В Середньовіччі цінності мають релігійний характер. Епоха Відродження на перший план висуває цінності гуманізму. Новий час завдяки розвитку науки і нових суспільних відносин створює новий підхід до розгляду предметів та явищ як цінностей. Філософи Нового часу ставлять питання про природу вихідних визначень буття, його підлеглість законам і раціональну пізнавальність світу. Одночасно формується інтуїтивістський напрям філософії, який відстоював позараціональні начала буття.
Поворотним пунктом розвитку проблеми цінностей стала філософія І.Канта, його вчення про регулятивні принципи практичного розуму, за яким вищі цінності буття мають не онтологічні, а виключно регулятивні підстави існування. Цим самим Кант перший розмежував поняття буття і блага, протиставивши сферу моральності як свободу сфері природи, яка має підлягати закону, необхідності. Гегель особливу увагу приділяє розмежуванню цінностей на економічні і духовні. Перші — це «товари». «Поскольку вещи имеют ценность, мы рассматриваем их как товары. Их значимость состоит в ценности, не в их специфических качествах» [4]. Такі цінності завжди відносні, тобто залежать від попиту. Духовні цінності пов'язані зі свободою духу, і все, що має таку цінність — духовне за своєю природою.
Аксіологічний напрям у філософії почав формуватися У ДРУГІЙ половині XIX ст. в працях Г. Лотце, В. Віндель-банда, Г. Ріккерта. В XX ст. аксіологічну проблематику продовжують активно розробляти представники феноменології, герменевтики, екзистенціалізму, теорії соціальної дії. Після виділення аксіології в самостійну галузь філософських досліджень сформувалося кілька типів теорій цінностей. Серед них:
натуралістичний психологізм (Дж. Дьюї, 1859-1952);
аксіологічний трансценденталізм (В. Віндельбанд, 1848-1915; Г. Ріккерт, 1863-1936);
персоналістичний онтологізм (М. Шелер, 1874-1928);
соціологічна концепція цінностей (М. Вебер, 1864-1920).
Ознайомтеся зі змістом цих теорій у [11, с.547-548].
Зверніть увагу на те, що фундаментальною для теорії цінностей є ; проблема природи, способу буття цінностей, їх способу функціонування в суспільстві. Вже Кант вважав, що цінності самі по собі не мають буття, їм притаманна лише значущість, вони суть вимоги, звернені до волі, цілі поставлені перед нею. Але тоді проблематичним видавалося саме існування цінностей, їх імперативний характер щодо поведінки суб'єкта.
Уникаючи цієї суперечності, Ріккерт протиставляв світ культури як сферу планування цінностей, світові природи, де панують закони. Закони свідчать про те, що є і мусить неминуче бути, цінності про те, що повинно бути. Цінності становлять інший модус буття, вони щось ухвалюють, вимагають, наказують. Але таке трактування приводить до ідеї відносності цінностей. Прагнучи відійти від такої тенденції, Віндельбанд розглядав цінності як норми, що утворюють основу культуротворчої діяльності.
У сучасній літературі також існують точки зору на питання природи цінностей. Цінність розглядається як предмет, який здатний задовольняти ту чи іншу потребу людини; як ідеал; як норма; як значущість чогось для людини або для соціальної групи. Всі ці підходи відображають реальні аспекти цінностей, їх треба розглядати як складові загальної концепції цінностей. Кожен з них відображає реально існуючі в соціальній дійсності ціннісні відносини. Покажіть зв'язок різних теорій та послідовність формування загального розуміння цінності.
Необхідно усвідомити, що цінності притаманні предмету або явищу не від природи, а тому, що об'єкт втягнений у сферу суспільного буття людини і стає носієм певних соціальних відносин. У ставленні до суб'єкта (людини) цінності служать об'єктами її інтересів, а для її свідомості здійснюють роль повсякденних орієнтирів, визначають різноманітність практичного ставлення людини до навколишніх предметів і явищ. Отже, цінності — це завжди людські цінності, вони мають соціальний характер, формуються на основі суспільної практики, індивідуальної діяльності людини і в межах певних конкретно-історичних суспільних відносин та форм спілкування людей.
У житті людина часто потрапляє в ситуації, коли потрібно вибирати з багатьох альтернатив потреби, інтереси, можливі переживання і засоби їх реалізації. Відповідно до певної внутрішньої шкали, системи еталонів і виникає необхідність порівняння різних мотивів, можливих дій людини, людей, вибору ними чогось, і тут потреби, інтереси і переживання, виконують роль орієнтира. Так виникають цінності. Таким чином, цінність — філософське поняття, з допомогою якого і характеризується соціальне історичне значення певних явищ дійсності для суспільства, індивідів. На питання: в ім'я чого здійснюється та або інша діяльність, відповіддю є цінність.