Для деяких країн Латинської Америки нова стратегія починалася з констатації факту неможливості й навіть згубності повної незалежності й зводилась до прискорення інтеграції країн Латинської Америки у світову економіку. Для реалізації цієї стратегії передбачалось ліквідувати всі бар'єри в розвитку торгівлі й відкрити доступ іноземному капіталу. По суті це був поворот на 180 градусів від політики 1930—1950-х рр. і зовні це нагадувало повернення до старих порядків, коли в країнах Латинської Америки господарювали іноземні компанії. Цей шлях розвитку не користувався підтримкою і проводився диктаторськими режимами (військовими хунтами). Такі режими були встановлені в Арґентині — в 1962 р., Гватемалі, Гондурасі, Еквадорі — в 1963 р., Болівії, Бразилії — в 1964 р., Чилі — в 1973 р. Військові хунти вели нещадну боротьбу з лівими силами, обмежували політичні свободи. У результаті цього нерідко гинули невинні люди. Досягнута таким шляхом відносна внутрішня стабільність і створення пільгових умов для іноземного капіталу привели до притоку іноземних інвестицій і прискорення розвитку цих країн. Зміцнювався і національний капітал. Бразилія на початку 1980-х рр. за обсягом валового національного продукту обігнала Італію і наблизилась до Англії. Вона посіла сьоме місце у світі з виробництва сталі, восьме — телевізорів, десяте — легкових автомобілів. Протилежним результатом цього курсу стало зростання зовнішнього боргу та інфляція. Так поступово формувалася соціально-політична криза військових режимів.
Соціальна напруга 1950—1960-х рр., перемога Ф. Кастро на Кубі змусили СІЛА змінити політику в регіоні. У 1961 р. президент СІЛА Дж. Кеннеді проголосив «новий курс» у відносинах з країнами Латинської Америки — «Союз заради прогресу». Щоб уникнути повторювання кубинського варіанта, СІЛА пропонували допомогу в подоланні відсталості, акцентуючи увагу на соціальних реформах. Одночасно СІЛА приступили до організації у Латинській Америці спеціальних антиповстанських збройних сил. Прагнучи надати своїм відносинам з країнами Латинської Америки партнерського характеру, вони нерідко зривалися на традиційну інтервенціоністську політику. Так, у 1961 р. вони допомогли кубинським повстанцям гусанос висадитися на Кубі, і тривалий час ЦРУ СЛІА намагалось усунути Ф. Кастро від влади. У 1965 р. американські війська висадились у Домініканській республіці, а в 1973 р. підготували в Чилі усунення від влади президента Сальвадора Альєнде. Така політика США викликала широкі антиамериканські настрої у Латинській Америці, які знайшли найбільший прояв в 1970-ті рр.
У 1980-ті рр. у країнах Латинської Америки утверджуються демократичні режими: 1980 р. — у Перу, 1982 р. — у Болівії, 1983 р. — у Арґентині, 1985 р. — у Бразилії, Гватемалі, Гондурасі, Уруґваї, 1989 р. — у Сальвадорі й Парагваї, 1990 р. — у Чилі, а до 1992 р. у всіх інших країнах, крім Куби. У 1994 р. на багнетах американських військ була принесена західна демократія на Гаїті. На останній сесії Генеральної Асамблеї Організації американських держав було закріплено положення про застосування санкцій у разі рецидивів відновлення авторитарного правління. Прихід до влади демократично обраних урядів поглибив курс на активну участь у міжнародному поділі праці, на інтеграцію у світову економіку. Ставка була зроблена на розвиток ринкових структур економіки, розв'язання проблеми державних фінансів за рахунок приватизації державного сектору. Країни Латинської Америки намагаються зробити економіку соціально орієнтованою і ліквідувати зовнішній борг.
92.Куба та кубинська революція. Унікальність існування “острову волі”.
Кубинська революція (ісп. Revolución cubana) - збройна боротьба за владу на Кубі між Рухом 26 липня під чолі з Фіделем Кастро проти авторитарного режиму Фульхенсіо Батісти. Революція розпочалася 26 липня 1953 року і епізодично тривала до перемоги повсталих 1 січня 1959, замінивши устрій держави на соціалістичну республіку. Революція мала сильні внутрішні і міжнародні наслідки, зокрема сильно погіршилися відносини з США. Відразу після революції урядом Кастро було вжито заходів щодо посилення держави і націоналізації, також почався період участі кубинських військ в зарубіжних конфліктах, таких як Громадянська війна в Анголі і Сандіністський революція в Нікарагуа.
В результаті державного перевороту 10 березня 1952 року до влади на Кубі прийшов професійний військовий Фульхенсіо Батіста, який встановив в країні військово-поліцейську диктатуру. Переворот викликав невдоволення в середовищі прогресивно налаштованої молоді, найбільш радикальну групу якої очолив молодий адвокат і початківець політичний діяч Фідель Кастро. Перед атакою на казарми Монкада революційна організація нараховувала близько 1500 активістів, більшість яких об'єднували найбільші осередки в провінціях Гавана, Орьєнте і Пінар-дель-Ріо. 26 липня 1953 група з 165 повстанців, розраховуючи на підтримку широких мас, на чолі з Фіделем Кастро виступила на штурм укріпленої казарми Монкада в Сантьяго-де-Куба. Після двогодинного бою революціонери зазнали поразки, багато хто був убитий, а решта заарештовані. Спроба другої групи з 27 осіб атакувати казарми в місті Баямо також провалилася.
21 вересня 1953 року розпочався суд, на процесі Фідель Кастро захищав себе сам, відмовившись від адвоката, і виголосив свою знамениту промову «Історія мене виправдає!». Хоча всі підсудні отримали тривалі терміни ув'язнення (Фідель Кастро був засуджений до 15 років), під тиском громадськості Батісте довелося через 2 роки амністувати повстанців. Брати Кастро і близько ста їхніх прихильників емігрували до Мексики, де вони не залишили планів з повалення диктатури Батісти і почали створювати організацію для майбутнього революційного виступу - «Рух 26 липня» (М-26). У Мексиці, на той час традиційному оплоті латиноамериканських революціонерів, сталася зустріч Кастро і Ернесто «Че» Гевари, який вступив в ряди М-26. Незадовго до початку експедиції на Кубу двох активістів М-26 (Педро Мірет і Еніо Лейва) були заарештовані мексиканська поліція в Мехіко. У схованці в їхньому будинку були знайдені 4 гвинтівки з оптичними прицілами, 3 пістолети-кулемети «Томпсон», 17 пістолетів та іншу зброю. Так в складі експедиції на Кубу виявилося не 84 людини (як планувалося спочатку), а 82.
Перед початком експедиції були зроблені зусилля по дезорганізації системи управління кубинських спецслужб і збройних сил: 28 жовтень 1956 року в гаванському кабаре «Монмартр» був убитий начальник кубинської військової розвідки, полковник А. Бланко Рихо. Дещо пізніше в Гавані було організовано замах на особистого ад'ютанта Батісти, але воно зазнало невдачі.
Висадка в Орьєнте. 2 грудня 1956 року зі яхти «Гранма» біля селища Бєлік в районі Лос-Колорадос провінції Орьенте висадився загін з 82 повстанців. Через шторм висадка десанту затрималася на два дні, тому повстання, підняте 30 листопада 1956 під керівництвом Франка Паїса в Сантьяго-де-Куба, було швидко придушене урядовими силами. Три дні по тому в районі Алегрия-дель-Піо загін був виявлений урядовими військами і лише дивом уникнув повного знищення. Загинуло двоє учасників висадки. Розділившись на дрібні групи, повстанці зуміли з боями досягти гірського масиву Сьєрра-Маестро і закріпитися там.
Партизанська війна 1957 рік. 16 січня 1957 повстанці успішно провели першу наступальну операцію - атакували військовий пост в гирлі річки Ла-Плата. Втрати противника склали 2 вбитих, 5 поранених і 3 полонених, повстанці втрат не мали. Пораненим солдатам було надано медичну допомогу, а після збору трофеїв їх і полонених відпустили. 22 січня 1957 повстанці атакували із засідки і розгромили маршову колону урядових військ при Льянос-дель-Інфьерно. Протягом перших трьох місяців положення революціонерів залишався критичним, однак їм вдалося завоювати довіру мешканців регіону, збільшити свою чисельність і провести кілька успішних операцій проти місцевих сил армії і поліції. Дещо пізніше Кастро вдалося встановити зв'язок з підпільною організацією M-26, що діяла в Сантьяго-де-Куба і Гавані. В середині березня 1957 повстанці Фіделя Кастро отримали від Франка Паїса підкріплення - загін з 50 добровольців, що збільшило їх сили майже вдвічі. У 1957 році «Рух 26 липня», «Революційний директорат 13 Березня» і Народно-соціалістична партія поширили бойові дії на нові території, були утворені фронти в горах Ескамбрай, Сьєрра-дель-Кристаль і в районі Баракоа. Крім ведення бойових дій в сільській місцевості М-26 за допомогою співчуваючих елементів в студентському середовищі і збройних силах організувала кілька виступів в містах, які, втім, не зробили істотного впливу на хід бойових дій. 13 березня 1957 року члени «Революційного директорату» атакували президентський палац і одну з радіостанцій; більшість нападників загинули в бою з поліцією і армійськими частинами, але ця подія мала значний суспільний резонанс. 5 вересня 1957 року вийшла піднято повстання в місті Сьєнфуегос, повстанці захопили штаб військово-морських сил в Кайо-Локо, зброю, але потім виступ був придушений. У сільській місцевості події розвивалися більш успішно, повстанці завдали ряд ударів по урядовим силам: 28 травня 1957 повстанці здобули перемогу при впевнений, захопивши армійські казарми. Повстанці втратили 7 чоловік убитими і 8 пораненими, противник - 19 убитими і 14 пораненими; 27 липня 1957 повстанці здобули перемогу при Естрада-Пальме; липня 1957 при Буейсіто; 2 серпня при Омбріто; 20 серпня при Пальма-Моче; 17 вересня при Піно-дель-Агуа; 2 листопада при Майрон; 6 грудня при Ель-Сальто; 24 грудня при Чапора.
У липні 1957 року прямий контакт з Фіделем Кастро встановили представники «помірної» опозиції Батісте: в Сьєрра-Маестра прибутку Феліпе Пасос і лідер партії «ортодоксів» Рауль Чибаса, з якими було підписано маніфест про утворення «Революційного громадянського фронту». Маніфест вимагав відставки Фульхенсіо Батісти, призначення тимчасового президента (на цей пост претендував Феліпе Пасос), проведення загальних виборів і аграрної реформи. 12 липня 1957 року Фідель Кастро озвучив «Маніфест про основи аграрної реформи», після чого підтримка повстанців з боку селян істотно посилилася. Певну користь повстанцям принесло ту обставину, що уряд Батісти в цей період часу перебувало в натягнутих відносинах з США - основним економічним партнером і військовим постачальником Куби того часу. У січні 1958 повстанці почали видання підпільної газети «Ель кубано лібре» ( «Вільний кубинець»). На початку 1958 року колона з 50 повстанців на чолі з Фіделем Кастро здійснила перехід в гірський масив Сьєрра-дель-Кристаль, де був відкритий «другий східний фронт Франк Паіс». 6 лютого 1958 року в затоці Нуевітас з яхти «Скейпед» на узбережжі Куби висадився загін «Революційного директорату 13 березня», який після п'ятиденного переходу розгорнув партизанський рух в горах Сьєрра-Ескамбрай.
24 лютого 1958 року почала мовлення підпільна радіостанція повстанців - «Радіо Ребельде» (Radio Rebelde). 30 березня повстанці атакували і захопили аеродром Моа, в цей же день на польовий аеродром у Сьенагілья (в Сьєрра Маестро) приземлився перший літак військово-повітряних сил повстанців - C-46, який доставив 12 бійців і партію зброї. 24 травня 1958 року урядові війська зробили спробу переламати хід війни, почавши «генеральний наступ» на Сьєрра-Маестра (Operation Verano), в якому взяли участь 12 піхотних батальйонів, один артилерійський і один танковий батальйон (14 тис. Військовослужбовців).
11-21 липня 1958 року відбулась одна з найбільших і запеклих боїв - бій при Ель-Хігуе, в якому повстанці оточили і змусили капітулювати піхотний батальйон під командуванням майора Кеведо (згодом офіцер перейшов на бік повстанців). 28-30 липня 1958 року в битві біля Санто-Домінго була розгромлена велика угруповання урядових військ, два батальйони зазнали серйозних втрат - до 1000 убитими (за американськими даними - 231 загиблий [14]) і більше 400 полоненими і перебіжчиками, а повстанці захопили самі великі з початку війни трофеї: 2 легких танка, 10 мінометів, 2 базуки, більше 30 кулеметів, 142 напівавтоматичних гвинтівок «Гаранд», понад 200 магазинних гвинтівок, 100 тис. патронів, 3 радіопередавача і 14 УКВ-радіостанцій «PRC-10». З літа 1958 року стратегічна ініціатива перейшла на бік революціонерів. В кінці серпня дві колони повстанців (близько 200 бійців) під командуванням Ернесто Че Гевари і Каміло Сьенфуегос спустилися з гір, перетнули з боями провінцію Камагуей і вийшли до провінції Лас-Вільяс. У жовтні 1958 року активізувалися переговори повстанців з представниками політичної опозиції Батісте (в кінцевому підсумку за результатами цих переговорів 1 грудня 1958 року в селищі Педрери був підписаний «Пакт Педрери», який встановлював форми співпраці).
Новий наступ повстанців почалося на всіх фронтах у другій половині жовтня 1958 року народження, під їх контролем практично цілком виявилися провінції Орьенте і Лас-Вільяс. В кінці листопада 1958 року вирішальні бої розгорнулися на заході. 16 грудня 1958 повстанці оточили місто Фоменто з населенням близько 10 тисяч чоловік, і після дводенних боїв урядовий гарнізон припинив опір. Повстанці взяли в полон 141 солдата і захопили значну кількість зброї та військового спорядження. 21 грудня 1958 повстанці атакували і після запеклих боїв зайняли місто Кабайгуан з населенням в 18 тисяч чоловік. 22 грудня 1958 року почалися бої за місто Пласетас з населенням близько 30 тисяч жителів. 25 грудня 1958 з боями були зайняті місто Ремедіос і порт Кайбара. 27 грудня 1958 року загони Повстанської армії на чолі з Че Геварою почали наступ на місто Санта-Клара, бій за який тривало до 1 січня 1959 року. 31 грудня 1958 головнокомандувач збройними силами Куби генерал Франсиско Табернілья доповів Фульхенсіо Батісте, що армія повністю втратила боєздатність і не зможе зупинити наступ повстанців на Гавану. В цей же день Батіста і 124 інших функціонера покинули острів, залишена ними адміністрація фактично припинила своє існування.
1 січня 1959 року повстанські війська увійшли в Сантьяго і Гавану, 8 січня в столиці урочисто прибув Фідель Кастро. Проте після перемоги революції ще продовжувалась партизанська війна (з 1959- по 1966 роки). Падіння режиму Батісти призвело до початку партизанської війни, але вже проти Кастро. З певного моменту конфлікт підтримували США, а рушійною силою були кубинські емігранти, що влаштувалися у Флориді. У 1960 року виник великий осередок опору в гірському масиві Ескамбрай, де до вересня 1962 року діяли 79 бойових загонів під назвою «Армія національного звільнення» (близько 1600 бійців). Крім того були озброєні диверсії - підпал супермаркету «Ель Енканто» і вибух 4 березня 1960 року в порту Гавани французького корабля «Ля Кувре» з вантажем зброї. Збройний опір було повністю придушене на Кубі тільки в 1966 році.
93.Концептуальні основи й основні напрямки зовнішньої політики США у ІІ половині ХХ ст.
Після завершення Другої світової війни США виявилися наймогутнішою державою світу, економічним і військово-політичним лідером. Після смерті 12 квітня 1945 р. Франкліна Рузвельта, який 12 років був президентом США, вирішення всіх проблем лягло на віце-президента Гаррі Трумена. 1948 р. Трумен був обраний президентом США. У зовнішній політиці діяльність адміністрації Трумена була підпорядкована "холодній війні": 1947 р. проголошена доктрина стримування можливої агресії з боку СРСР; чинилася протидія комуністичним силам у Європі - "доктрина Трумена"; створено НАТО (1949); здійснювалася реалізація програми реконструкції європейських економік - план Маршалла (1948-1952); була розв'язана корейська війна (1960-1953).
На президентських виборах у 1952 р. переміг Дуайт Ейзенхауер. Зовнішня політика США у цей період характеризувалася ще більшою антикомуністичною спрямованістю, ніж у його попередника. Велику роль у цьому відігравав державний секретар адміністрації Джон Фостер Даллес. Конфронтація США з СРСР на всіх можливих напрямках, виготовлення водневої бомби (1952), міжконтинентальної балістичної ракети (1955) спричинили загострення міжнародної обстановки. 1957 р. після Суецької кризи 1956 р. була проголошена "доктрина Ейзенхауера" - програма силового й економічного втручання США на Близькому Сході. 1959 р. були започатковані серйозні зміни в політиці США щодо СРСР. Вперше в історії США відвідав з офіційним візитом радянський керівник М.С. Хрущов.
1960 р. на президентських виборах перемогу здобув сенатор-демократ Джон Кеннеді. Його перемога привела до активізації реформаторської діяльності, названої програмою "нових рубежів". Це була програма стимулювання економічного зростання за рахунок значних капіталовкладень у науково-технічний прогрес, освіту, в підвищення кваліфікації робочої сили, зростання рівня зайнятості населення. У зовнішній політиці Кеннеді виявив готовність іти на компроміси з СРСР, що було сприйнято М. Хрущовим як слабкість. Це призвело до гострого американсько-радянського протистояння на Кубі в 1962 р. Мирне розв'язання Карибської кризи сприяло підписанню Вашингтоном Московського договору про заборону випробувань ядерної зброї у трьох сферах.
22 листопада 1963 р. Кеннеді під час візиту в м. Даллас (штат Техас) було вбито. Віце-президент Ліндон Джонсон приступив до виконання обов'язків президента. Джонсон поставив завдання побудувати "велике суспільство". Головним у цьому була програма "боротьби з бідністю". В 60-ті роки небаченого розмаху досяг рух за громадянську рівноправність. 1963 р. у Вашингтоні провели 230-тисячну демонстрацію за расову рівноправність. Боротьба за перебудову і демократизацію системи освіти переросла в рух проти в'єтнамської війни. Прагнення США захистити уряд Південного В'єтнаму від зовнішньої та внутрішньої комуністичної загрози призвело країну до втягнення з 1964 р. в широкомасштабну агресію в Індокитаї. Так 60-ті роки стали часом широкого суспільно-політичного піднесення. Обстановка в країні була надзвичайно напруженою. Відбулася серія політичних вбивств. 1968 р. вбили лідерів руху проти расової дискримінації - Мартіна Лютера Кінга, сенатора Роберта Кеннеді.
Невдоволення політикою демократів привело до перемоги на президентських виборах республіканця Річарда Ніксона. Воєнно-політичні невдачі США у В'єтнамі та пов'язана з ними активізація антивоєнного руху наприкінці 60-х років примусили адміністрацію Ніксона оголосити про поетапне виведення американських військ з Індокитаю. У січні 1973 р. в Парижі США підписали угоду про припинення війни у В'єтнамі. Після першого візиту Ніксона в Москву в травні 1972 р. і підписання важливих радянсько-американських договорів. розпочався процес розрядки напруженості у відносинах між США і СРСР.
17 червня 1972 р. під час передвиборчої кампанії до штаб-квартири Демократичної партії в готелі «Уотергейт» забралися їхні політичні конкуренти, аби встановити підслуховуючу апаратуру. Вони були виявлені і заарештовані, виник грандіозний «Уотергейтський скандал», у результаті розслідування президент Ніксон змушений був у 1974 р. піти у відставку. Престиж Республіканської партії упав і на президентських виборах 1976 р. перемогу здобув демократ Джиммі Картер. Незважаючи на продовження діалогу між США і СРСР у червні 1979 р. був підписаний другий договір про обмеження стратегічних озброєнь, відносини між ними погіршувалися; особливого загострення вони набули після того, як у грудні 1979 р. Москва направила в Афганістан свої збройні сили. Критичне ставлення американців до економічної політики адміністрації Картера, до провалів у сфері зовнішньої політики привело до перемоги на президентських виборах 1980 р. республіканця Рональда Рейгана (1984 р. переобраний на другий термін), здійснював безпосередньо зміни в економіці.
Позитивні зрушення були закріплені після приходу до влади адміністрації республіканця Джорджа Буша (1989-1993). Буш загалом продовжив зовнішню політику свого попередника. США і СРСР підписали 1989 р. Угоду про знищення і невиробництво хімічної зброї, 1990 р. - Договір про безпеку і співробітництво в Європі, 1991 р. - Договір про скорочення стратегічних озброєнь. США і СРСР координували свою зовнішню політику в подоланні агресії Іраку проти Кувейту в 1990-1991 рр. Попри зовнішньополітичні успіхи, республіканську адміністрацію критикували через економічний спад та інші внутрішні проблеми і на президентських виборах 1992 р. зазнала поразки.
У 1992 р. президентом було обрано демократа Уїльяма (Білла) Клінтона. Зовнішня політика адміністрації Б. Клінтона пройшла складну еволюцію пристосування до нової міжнародної ситуації, зумовленої розпадом СРСР. Пріоритетним залишається збереження лідерства США у світі, збереження НАТО, запровадження програми «Партнерство заради миру», миротворча діяльність на Балканах і Близькому Сході. Одночасно здійснюються односторонні силові акції проти небажаних їм політичних режимів. Президентські вибори 2000 р. виявилися найскандальнішими. Перемогу здобув республіканець Джордж Буш-молодший, але демократи намагалися поставити під сумнів їхні результати. Лише Верховний суд визнав остаточний результат на користь Буша. Поворотним моментом в історії США стали події 11 вересня 2001р. — терористичний напад на Нью-Йорк і Вашингтон. СІЛА провели низку антитерористичних акцій — війни в Афганістані та Іраку. У правлячих колах США посилюються неоглобалістські настрої, що можуть призвести до загострення міжнародного становища.
94.Напад Іраку на Кувейт та операція "буря в пустелі".
Зокрема, у 1990 р. в Іраку розпочалася і швидкими темпами наростала потужна пропагандистська піар-кампанія, покликана створити сприятливу моральну атмосферу для подальших дій Багдада щодо вторгнення на територію Кувейту. Зросла кількість виступів президента Саддама Хусейна та інших іракських високопосадовців, що містили політичні, територіальні та фінансові претензії до Кувейту. Із лютого до липня 1990 року висунуті президентом Іраку Саддамом Хусейном та іншими офіційними особами Іраку заяви сприяли появі декількох політичних, територіальних і фінансових скарг проти Кувейту. Серед звинувачень Іраку було вказано те, що Кувейт видобував сиру нафту шляхом буріння похилих свердловин у нафтовому родовищі Рамаілія. Прагнучи всіляко уникнути ескалації конфлікту, уряд Кувейту заявляє про свою готовність обговорити всі спірні питання. У другій половині липня 1990 р. Ірак розгорнув свої військові сили вздовж кордонів Кувейту. 31 липня 1990 р., за ініціативою короля Саудівської Аравії Фахда і президента Єгипту Х. Мубарака, які намагалися виступити як посередники, спадкоємець престолу Кувейту і віце-голова Революційної командної ради Іраку зустрілися в Саудівській Аравії, аби запобігти розгортанню збройної міждержавної конфронтації. Однак переговори виявилися непродуктивними, і 2 серпня о 1 ночі за місцевим часом іракські війська перейшли міжнародно визнані кордони й почали вторгнення та подальшу окупацію Кувейту. Таким чином, у ніч на 2 серпня 1990 року Ірак здійснив збройний напад на Кувейт і за кілька годин окупував країну. Військові потенціали противників були явно неспівставними: армія Кувейту складалася з 20 тис. осіб, іракська – зі 150 тис. З огляду на повну військову перевагу противника, наземні підрозділи збройних сил Кувейту вели оборонні бої, у той же час відступаючи на територію Саудівської Аравії. Основна частина військової авіації Кувейту встигла перебазуватися на саудівські аеродроми. Спочатку Ірак обґрунтовував вторгнення проханням тимчасового уряду, ніби створеного кувейтською опозицією еміра. Та оскільки сформувати дієвий опозиційний уряд не вдалося, то 8 серпня було оголошено про фактичну анексію Кувейту та приєднання його до Іраку «повністю і навічно» як дев’ятнадцятої провінції «Аль-Саддама» на знак «відновлення історичної справедливості». Уже 2 серпня 1990 року Рада Безпеки одноголосно прийняла резолюцію № 660 (1990), у якій іракська агресія визначалася як загроза міжнародному миру та безпеці. Резолюція засуджувала вторгнення Іраку до Кувейту і вимагала від Багдада негайно вивести військові частини на позиції, які вони займали до 1 серпня 1990 р. [143]. У своїй наступній резолюції № 661 (1990) Рада Безпеки, враховуючи, що положення резолюції 660 не були виконані постановила застосувати санкції ООН проти Іраку з метою відновлення правління законного уряду Кувейту. а пропозицією США РБ ООН 29 листопада 1990 резолюцією № 678 дозволив застосування проти Іраку військової сили для звільнення Кувейту. Ліга арабських держав, Західноєвропейський союз, Альянс (НАТО), Рада співробітництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ) підтримали рішення про застосування військової сили їх членами на індивідуальній основі. У січні 1991 коаліція на чолі США з санкції ООН почала операцію з витіснення іракських військ з території Кувейту (операція «Буря в пустелі»).
Операція «Буря в пустелі» продовжувалася з 16 січня по 28 лютого 1991 року. США і їх союзники вивели з ладу значну частину іракських ВПС, знищили протиракетні установки. Іракська армія була повністю розбита комбінованим наступом бронетанкових військ і фронтальною атакою піхоти. Південний Ірак був зайнятий військами союзників. Кувейт був звільнений. При цьому втрати союзних військ склали менше 1000 чоловік, а Ірак втратив убитими і пораненими не менше 100000 чоловік. Близько 65000 іракців потрапили в полон. Після поразки Іраку у війні на півночі країни повстали курди, а на півдні – підтримувані Іраном шиїти, але обидва ці повстання були жорстоко придушені військами Саддама Хусейна.Війна не зробила Близький і Середній Схід стабільнішим. Зберігся основний конфлікт –між арабами та Ізраїлем. Журнал «Intelligence Digest», що виходить в Лондоні, писав 24 серпня 1990 року: «Нинішня криза на Близькому Сході – це не криза навколо Кувейту, нафти, Саддама Хусейна. Це криза навколо Ізраїлю. Навіть якщо Хусейн буде видалений зі сцени або його війська будуть примушені піти з Кувейту, основна проблема залишиться».В результаті «Бурі в пустелі» Іран наблизився до своєї мети: повернути втрачені домінуючі позиції а регіоні. Ще більше посилилася непримиренність Ізраїлю. Підсумком широкомасштабної військової акції, проведеною багатонаціональною коаліцією, а по суті – американськими збройними силами, проти Іраку на початку 1991 року, виявилася повна поразка іракської армії, що вважалася на Близькому Сході другою (після ізраїльської) по підготовці, бойовому досвіду і забезпеченні, звільнення Кувейту від іракської окупації і відновлення там влади еміра, майже повне зруйнування військової і економічної інфраструктури Іраку, знищення великої кількості народногосподарських об'єктів на іракській території.Війна в Затоці негативно позначилася на єдності арабів і призвела до протистояння двох могутніх військових угрупувань. Ірак був представлений добре озброєною мільйонною армією. Їй протистояли коаліційні сили – близько 30 держав, ядро яких складали військові контингенти США і їх партнери по НАТО. В результаті поразки в ході війни в Затоці Ірак як серйозна ударна сила антиізраїльської арабської коаліції був виведений зі сфери конфронтації з Ізраїлем, що відповідало планам Вашингтона і Тель-Авіва.Узагальнений аналіз західних оцінок результатів «Бурі в пустелі» показує, що в США і інших західних державах керівні круги і політичні спостерігачі вважають, що війна з Іраком, крім військово-політичної поразки режиму Саддама Хусейна і фактичного розвалу іракської економіки.