Материал: Bilet_1_-28

Білет №19

1. Агроекологічне значення природних сіножатей та пасовищ.

Сіножа́ть, сінокі́с — сільськогосподарське угіддя, лучну рослинність яких постійно використовують на сіно, один з основних видів кормової бази для свійської худоби у після вегетаційний період та загалом при стійловому утриманні. В Україні сіножаті займають 2,4 млн га (на всіх українських землях зо 3,5 мільйонів га) або 4% загальної земельної площі і 5,6% сільськогосподарських угідь.

Пасови́ще - сільськогосподарське угіддяпризначене для випасанняхудоби. Ділянка землі з трав'янистоюрослинністю, де пасеться худоба,птиця. Розрізняють пасовища: суходільні, обводнені, болотисті, гірські та інші.

На природних сіножатях і пасовищах ростуть рослини, які належать до різних ботанічних родин. Залежно від господарських (кормових) та інших особливостей у виробничій практиці їх поділяють на такі чотири групи: злаки — родина злакові; бобові — родина бобові; осокові трави — родина осокові й ситникові; різнотрав’я — інших ботанічних родин.

Рослини, що входять до кожної з цих груп, мають неоднакову кормову цінність. Однак у виробничій практиці нерідко відносять усі бобові до найбільш цінних у кормовому відношенні, злаки — до менш цінних, а бобові трави й різнотрав’я — до задовільних і поганих. Разом з тим, слід зазначити, що серед осокових і особливо різнотрав’я є види, які за кормовими якостями вищі не тільки від злакових, а й іноді навіть від бобових.

На луках серед різнотрав’я зустрічаються і лікарські рослини. Вони містять речовини, які використовують як лікувальні засоби. Найбільше в медицині застосовують такі сполуки, як алкалоїди, глюкозиди, а також ефірні масла та інші, які можна одержувати у чистому вигляді хімічною обробкою.

Склад рослинності на природних сіножатях і пасовищах змінюється під впливом сінокосіння, випасання, агротехнічних прийомів тощо. Так, косіння дуже впливає на видовий склад рослинних угрупувань, на ступінь розвитку окремих видів рослин, а іноді й цілих їх груп.

При сінокісному використанні насамперед зникають з травостою високорослі багаторічні трави, багато з яких розмножуються насінням і не встигають обсіменитися. При сінокосінні випадають також однорічні й дворічні трави, особливо ті, що пізно обсіменяються.

Тривалий час у травостої зберігаються верхові злаки і бобові, які найбільш швидко розвиваються — тимофіївка лучна, вівсяниця лучна, пирій повзучий, кострець безостий, конюшина, люцерна посівна та ін.

2. Безвідходні технології при переробці рослинної продукції.

Рослинна сировина - це поновлюване джерело біологічно активних речовин, зокрема вітамінів, макро- і мікроелементів, що містяться в оптимальних для організму людини співвідношеннях і легкозасвоюваній формі. Саме овочі та фрукти забезпечують біля V добової потреби людини в вітамінах і мікроелементах. І тому нагальне завдання, що поставлене перед харчовою промисловістю - це розробка технологій, що дозволяють максимально зберегти в рослинному продукті лікувальні унікальні властивості живої природи, біоенергетичний потенціал і мікроелементний склад, що край необхідні живому організму.

Безвідходна технологія переробки рослинної сировини, що дозволяє знизити собівартість продукції за рахунок:

- скорочення енерговитрат (використання електроенергії замість газу, пари, що передбачено традиційною технологію сушки);

- зменшення часу технологічного процесу і підвищення продуктивності праці (виконання декількох технологічних функцій одночасно в одному апараті);

- використання холодної технології замість високотемпературної (збереження біоенергетики продукту, підвищення безпеки праці).

Шляхом використання такої технології можна отримати високодисперсні порошки (ВДП) з плодоовочевої сировини, в яких максимально збережено весь комплекс біологічно активних речовин.

3. Вермикультура та перспективи її використання.

Біологічна характеристика вермікультури

Серед ключових завдань, що стоять перед сільськогосподарської екологією, важливе значення належить конструювання оптимальних схем гармонійного розвитку біогеоценотичного по даху над головою, невід'ємною складовою частиною якого є агроекосистеми

В останні роки в багатьох країнах досить широке поширення набуло одне з нових напрямків біотехнології - вермікультивованні, що полягає в промисловому розведенні деяких форм дощових черв'яків (від Vermes - черв'як).

Формування і розвиток даного напрямку обумовлено можливістю рішення на біологічній основі низки актуальних екологічних завдань (утилізація органічних відходів, підвищення родючості грунту, отримання високоякісного чистого органічного добрива, вирощування безпечної сільськогосподарської продукції та ін.)

Метод вермікультури істотно обмежує або виключає небезпеку забруднення середовища різними поллютантами.

Особливий інтерес до вермікультівірованію виявляють прихильники так званого альтернативного землеробства, які ратують за відмову від застосування мінеральних добрив і пестицидів і закликають до широкого використання компостів, здатних підтримувати на високому рівні біологічну активність грунту.

Головне джерело живлення хробака - рослинні залишки. Не випадково присутність його можна розглядати як тест на обогащенность грунту органічною речовиною. Дощові черв'яки, риючись у грунті, значно впливають на її властивості. Вони сприяють перемішуванню і розпушуванню землі, накопичення органічних речовин, що утворюють гумус. Для гуміфікації особливо важливі два фактори - повітря і вологість. Дощові черв'яки покращують аерацію грунту, полегшують доступ вологи, посилюють процеси гумусообразованія, нітрифікації і амоніфікація.

Білет №20

1. Стійкість та мінливість агроекосистем.

Стійкість агроекосистем – це стійкість агрофітоценозу,яка залежить від посіву с/г культури, здатності агрофітоценозу протистояти зовнішніх і внутрішніх несприятливих умов розвитку.

Під стійкістю розуміють:

- зберігання своєї структури;

- особливості функціонування агроекос-ми за змін абіотичних факторів та антропогенного навантаження.

Стійкість оцінюється за якостями,насамперед, грунту, води, виду рослинництва, розподілу речовин елементів живлення і шкодочинних організмів до яких належать шкідники. Стійкість агроландашафту завжди нижча від природного і вимагає постійного догляду. Зміна будь-якого чинника чи антропог. чи абіот. завжди приводить до зміни і функціонування агроекосистеми. У разі збільшення критичного рівня,розвиток і функ-ня агроекосис. різко змін.

Вчений еколог Одум (1986р) виділив 2 види стійкості агроекосис-м:

- резистентна (здатн екосис чинити опір різним змінам)

- пружна (здатн відновлення струк-ри,після її порушення).

Типи стійкості агроекосистем:

Мінливість – власт орг.-в набувати нових ознак або втрачати попередні під впливом різних чинників. Толерантність – здатн орг.-в витримувати відхилення різних чинників середовища від оптимального,які хар-ся конкретним діапазоном і які можуть існувати у певних межах (ділянка може бути гранично min, max, оптимальною). Цю стійкість можна ще назвати - Екологічною валентністю – здатн орг.-в існувати в різних умовах н/с.

2. Негативний вплив мінеральних добрив на довкілля.

Як було нами показано раніше, із року в рік кількість використовуваних в сільському господарстві мінеральних добрив зростає. Тому постає питання можливих негативних наслідків їх використання. Як показують більшість досліджень, негативні наслідки використання мінеральних добрив зумовлені лише недотриманням науково обґрунтованих принципів їх виробництва, транспортування та використання. Так, систематичне використання кислих добрив, переважно азотних, може призводити до підвищення кислотності ґрунтів, а довготривале використання добрив одного класу може призводити до накопичення в ґрунтах аніонних залишків, зокрема сульфатів, хлоридів тощо, що є причиною засолення ґрунтів. Нажаль, цими негативними наслідками, не обмежується можливий згубний вплив мінеральних добрив на довкілля при їх нераціональному використанні.

Сьогоднішній спосіб використання мінеральних добрив забезпечує засвоєння рослинами до 50% діючих речовин, а решта виноситься за межі орних земель і забруднює об'єкти довкілля, передусім поверхневі водойми. Наслідки цих процесів залежать від виду мінеральних добрив.

3. Агроекологічне значення ландшафтно-заповідних територій.

Природно-заповідні території є основою збереження генофонду рослинного і тваринного світу, типових і рідкісних ландшафтів, підтримання сприятливих екологічних умов. Провадяться дослідження, які дають можливість вирішувати проблеми природокористування, розробки наукових основ охорони природи.

Значення природно-заповідних територій у вирішенні проблем агроекології дуже суттєве. Водоохоронну, ґрунтозахисну, водорегулюючу роль заповідників важко переоцінити. У зв’язку з відсутністю цін на природні ресурси — землю, воду, повітря — поки що немає правильного уявлення про істинну цінність заповідних територій, які частково або повністю вилучені з господарської діяльності. Однак, у зв’язку з підвищеною увагою до екологічних проблем ми все більше усвідомлюємо важливість і значення природних ресурсів і вважаємо, що вони невичерпні. Намічається перехід до обліку вартості природних ресурсів при плануванні економічної політики держави, при якому природно-заповідні території, які являють собою особливо цінні в екологічному відношенні системи, знаходять особливе і всезростаюче значення.

Існуюча в Україні мережа природно-заповідних територій створювалася в основному для охорони рідкісних рослин, тварин і ландшафтів. Однак у світі сучасного бачення проблеми стає зрозумілим, що вона не повністю забезпечує вирішення актуальних завдань охорони і потребує критичного аналізу, перегляду і розширення, в тому числі й з точки зору екологізації аграрного виробництва.