Материал: Bilet_1_-28

Білет №21

1. Моніторингова система спостережень навколишнього середовища в Україні.

Державна система моніторингу довкілля — це система спостережень, збирання, оброблення, передачі, зберігання й аналізу інформації про стан навколишнього природного середовища, прогнозування його змін і розроблення науково обґрунтованих рекомендацій для прийняття управлінських рішень про запобігання негативним змінам довкілля та дотримання вимог екологічної безпеки. Вона створюється з дотриманням міжнародних вимог і є сумісною з аналогічними міжнародними системами.

Структура та рівні державної системи моніторингу довкілля передбачають розбудову таких видів моніторингу навколишнього природного середовища (НПС) в Україні:

— загальний (стандартний) моніторинг НПС — це оптимальні за кількістю параметрів спостереження в пунктах, об'єднаних в єдину інформаційно-технологічну мережу, що дають змогу розробляти управлінські рішення на всіх рівнях;

— оперативний (кризовий), сутність якого полягає у спостереженнях за спеціальними показниками на цільовій мережі пунктів у реальному масштабі часу за окремими об'єктами та джерелами підвищеного екологічного ризику в окремих регіонах, котрі визначено як зони надзвичайної екологічної ситуації, а також у районах аварій із шкідливими екологічними наслідками з метою забезпечення оперативного реагування на кризові ситуації та прийняття рішень щодо їх ліквідації, створення безпечних умов життєдіяльності;

— фоновий (науковий) моніторинг НПС — спеціальні високоточні спостереження за всіма компонентами природного довкілля, а також за характером, складом, кругообігом та міграцією забруднювальних речовин, за реакціями організмів на забруднення на рівні окремих популяцій, геосистем і біосфери в цілому. Так моніторинг здійснюється у природних та біосферних заповідниках і на інших територіях, що охороняються.

2. Біотехнології в землеробстві і тваринництві.

З метою профілактики інфекційних захворювань сільськогосподарських тварин було налагоджено виробництво рекомбінантних живих вакцин та вакцин-антигенів генно-інженерного походження. Одночасно ведеться пошук нових засобів лікування та профілактики захворювань тварин. Останнім часом у тваринництві набув поширення новий напрям – ембріобіотехнологія, тобто регулювання відтворювальної функції тварин. Ця технологія передбачає трансплантацію ембріонів, їх збереження, штучне запліднення яйцеклітин, міжвидові пересадки ембріонів й отримання так званих химерних організмів, а також клонування тварин.

Біотехнологія та рослинництво. Основна мета застосування біотехнологічних методів у рослинництві – це підвищення продуктивності сільськогосподарських культур, їх поживної та кормової цінності. Біотехнології в цій галузі АПК розвиваються за такими основними напрямами:

– виведення нових сортів культурних рослин за допомогою методів селекції на основі гібридизації, а також спонтанних та індукованих мутацій, поліплоїдії, генної та клітинної інженерії;

– виведення стійких до негативних екологічних факторів сортів рослин;

– розробка біологічних засобів захисту сільськогосподарської продукції (біоінсектицидів, біогербицидів, біофунгіцидів);

– одержання сортів рослин з підвищеним рівнем фіксації нітрогену;

– виведення клітинних рослинних культур – високоефективних продуцентів біологічно активних речовин (алкалоїдів, терпенів, різних пігментів, олій, ароматичних речовин);

– розробка методів біодеградації пестицидів;

– виготовлення біологічних добрив, стимуляторів і регуляторів росту

рослин

3. Рекультивація земель. Види.

Рекультивація земель - це комплекс інженерних, гірничотехнічних, меліоративних, біологічних, санітарно-гігієнічних та інших заходів, спрямованих на відновлення продуктивності порушених промисловістю територій та повернення їх до стану, придатного для різних видів після промислового використання.

Як активна форма охорони природи, рекультивація включає в себе:

- охорону і відтворення природних ресурсів, насамперед ґрунтових;

- створення нових природно-техногенних ландшафтів, які естетично цінні, оздоровлюють довкілля і мають продуктивні біогеоценози.

Головна мета рекультивації - повернення порушених земель у господарське користування, попередження негативних наслідків змін природно-територіальних комплексів, створення на місці порушень продуктивних і раціонально організованих елементів культурних антропогенних ландшафтів, поліпшення умов навколишнього середовища.

У залежності від цільового використання найбільш поширеними є такі напрями рекультивації техногенних ландшафтів:

- сільськогосподарський - створення на порушених землях орних площ, пасовищ, садів, ягідників, лук;

- лісогосподарський - створення лісокультур цільового призначення;

- водногосподарський - створення різного роду штучних водойм;

- рекреаційний - створення зелених відпочинкових зон поблизу великих населених пунктів;

- санітарно-гігієнічний - озеленення й консервування гірничих відвалів та промислових площ;

- будівничий - приведення порушених земель у стан, придатний для промислового і житлового будівництва.

При виборі напряму рекультивації слід ураховувати те, що землі, які рекультивуються і ті, що знаходяться поряд, після закінчення робіт повинні представляти собою оптимально сформовану і економічно й екологічно збалансовану ландшафтну територію.

Білет №22

1. Маловідходні і безвідходні технології.

Термін "безвідходна технологія" був запропонований академіками М.М. Семеновим і І.В. Петрянова і в даний час поширений в усіх індустріально розвинутих країнах. Відповідно до Декларації про малоотходной і безвідходної технології ЄЕК ООН: "Безвідходна технологія є практичне застосування знань, методів і засобів з тим, щоб в рамках потреб людини забезпечити найбільш раціональне використання природних ресурсів та енергії і захистити навколишнє середовище". Маловідходна технологія як проміжний етап у створенні безвідходного виробництва забезпечує дотримання гранично допустимих концентрацій. При цьому рівні частина сировини і матеріалів переходить у категорію відходів і направляється на складування і тривале зберігання на полігонах або ж захороняется. Безвідходна технологія розуміється як принцип організації та експлуатації промислово-виробничих комплексів. творення промислових підприємств без викидів відходів передбачає систему технологічних процесів, що забезпечують комплексне використання сировини та енергії, при якому буде можливо раціонально витрачати природні ресурси та енергію і захистити навколишнє середовище від забруднення та деградації. В основу проектування виробничих підприємств такого типу закладена технологія комплексної обробки сировини, передбачає відділення та переробку всіх відходів в готову продукцію. Створення подібних маловідходних і безвідходних технологічних процесів і екологічних виробництв здійснюється за наступними напрямками:

1) комплексна переробка сировини;

2) розробка принципово нових технологій, технічних засобів і схем отримання відомих видів продукції;

3 ) проектування і впровадження безстічних і замкнутих систем водоспоживання;

4) рекуперація промислових відходів;

5) розробка і створення регіонально-промислових комплексів із замкнутою структурою динамічних потоків сировини та відходів.

Комплексна обробка сировини включає в себе два основні завдання: дбайливе витрачання багатств природи і зменшення викидів відходів у навколишнє середовище.

В даний час існує безліч способів вторинної переробки різних видів сміття. Найбільш поширені технології такі: макулатуру повторно подрібнюють в пульку, тобто паперову масу, з якої виготовляють різну паперову продукцію; скло роздрібнюють, розплавляють і ллють нову тару або використовують після дроблення в якості гравію чи піску при виготовленні бетону та асфальту; пластмасу переплавляють і виготовляють з неї штучну деревину, стійку до біодеградації і володіє хорошими якостями міцності для використання в будівництві.

2. Оптимізація структури агроекосистеми.

Організація ведення галузі рослинництва на сівозмінних принципах ґрунтується на одному з основних законів землеробства —законі плодозміни, суть якого зводиться до потреби періодичної зміни різних у біологічному відношенні культур і послідовного їх чергування в сівозміні. Необхідність впровадження сівозмін зумовлена комплексом чинників, які виявляються в процесі взаємодії рослин між собою та з ґрунтом. Їх поділяють на біологічні, хімічні і фізичні. Численними дослідженнями встановлено, що монокультура більшості сільськогосподарських рослин закономірно призводить до загального падіння їх продуктивності. Зміна місця посіву культур зменшує їх негативний вплив на родючість ґрунту та врожай внаслідок поліпшення фізико-хімічних властивостей ґрунту, водного й поживного режимів, мікробіологічної і ферментативної активності, зменшення шкідливості бур’янів, хвороб, шкідників.

Сівозміна — важливий біологічний та агроекологічний чинник рослинництва, зміст якого полягає в науково обґрунтованому щорічному або періодичному чергуванні культур (і пару) в часі на певній території по полях. Сівозміни є складовими елементами систем землеробства, які розвивались і змінювались із розвитком промисловості та сільського господарства, в них відбивався ступінь інтенсивності використання землі, набір культур і засоби підвищення родючості ґрунту.

На початку ХХ ст. замість парової, вигінної, травопільної та інших екстенсивних систем землеробства почали впроваджувати досконаліші — паро-зернову і плодозмінну. Відповідно до природно-екологічних умов територію України поділяють на Степ, Лісостеп, Полісся, передгірну і гірську зони, для яких наполегливою працею вчених і спеціалістів створено певні системи землеробства.

Системою сівозмін називають раціональне поєднання різних сівозмін у господарстві, спрямоване на продуктивне використання земель за найкращих економічних, екологічних та агротехнічних показників з урахуванням спеціалізації виробництва.

Тип сівозміни визначають залежно від сільськогосподарського виробництва, виходячи з місцевих ґрунтово-кліматичних умов.