394 де СА - сукупні активи підприємства; НА - нематеріальні активи; КЗ - короткострокові зобов'язання.
На підставі даних про наявність А
о розраховують коефіцієнт покриття облігацій як частку від ділення активів на покриття облігацій на с сумарну номінальну вартість. Цей показник дуже важливий для покупців облігацій. Чим він менший, тим більший ризик придбання згаданих цінних паперів, і навпаки - з підвищенням його зростає ступінь надійності вкладення коштів у цей напрям
інвестицій.
Ступінь забезпеченості привілейованих акцій підприємства обчислюється за частиною активів (Ап), що визначається з виразу:
Ап = СА-НА-БЗ, де БЗ - всі боргові зобов'язання підприємства.
Чим більша величина активів для покриття привілейованих акцій, тим більше є підстав чекати, що підприємство буде в змозі виплачувати обіцяні дивіденди на ці акції і в разі необхідності викупити їх. Ступінь надійності привілейованих акцій встановлюється за допомогою коефіцієнта їх покриття, що визначається відношенням активів для покриття цього виду цінних паперів до кількості привілейованих акцій певного номіналу. Результат показує, скільки припадає чистої вартості активів на одну названу акцію певного номіналу.
Важливо мати на увазі, що оскільки дивіденди за звичайними акціями виплачуються в останню чергу після їх виплати за облігаціями і привілейованими акціями, ступінь забезпеченості звичайних акцій (Аз) визначається за показником чистої балансової вартості активів:
Аз = СА-НА-БЗ-НВП, де НВП - номінальна вартість привілейованих акцій.
Розрахована таким способом частка активів дає уяву про те, на яку частку в капіталі підприємства можуть розраховувати власники звичайних акцій за умови його ліквідації й продажу активів за цінами, що діяли на дату складання балансу. За цим типом цінних паперів розраховується також коефіцієнт їх покриття діленням показника Аз на сумарну вартість звичайних акцій відпо- відного номіналу.
Структура капіталізованих коштів через випуск цінних паперів повинна бути збалансованою. Висока питома вага активів, що припадають на звичайні акції, і помірна частка облігацій та при вілейованих акцій є свідченням збалансованості капіталізованих коштів. Зрозуміло, що надмірна частка облігацій, за якими виплата процентів, а за необхідності і їх викуп здійснюються в першу чергу, знижує рейтинг підприємства в очах потенційних
інвесторів як об'єкта вкладення своїх коштів в його акції, оскільки це порушує фінансову стабільність такого підприємства і загрожує виникненню серйозних економічних складнощів, навіть банкрутством за умови зниження загальної кон'юнктури ринку або погіршення через певні причини внутрішньогосподарського середовища (прорахунки в менеджменті, доборі кадрів тощо). На рис 9.4. показана шкала першочерговості в задоволенні претензій щодо цінних паперів різних видів, яка побудована за принципом зниження їх ліквідності та гарантованості виплат.
Так, виплати процентів по облігаціях забезпечуються незалежно від того,
395 чи підприємство отримало прибуток, чи ні, а проценти по привілейованих акціях гарантуються лише в разі прибуткової роботи підприємства чи створення спеціального фонду для таких виплат. Що ж стосується простих акцій, то дивіденди по них виплачуються лише тоді, коли підприємство має нерозподілений прибуток.
Рис. 9.4. Першочерговість задоволення претензій щодо
відшкодування вартості цінних паперів різних видів
В західних фірмах прийнято вважати, що структура капіталізованих коштів, вкладених у цінні папери, є більш-менш збалансованою, якщо в ній питома вага звичайних акцій становить 70-80 %, облігацій - 10-15, привілейованих акцій - 8-15 %.
9.9. Економічні дослідження беззбитковості виробництва і
прибутковості галузі за допомогою показника норми
беззбитковості
Для зручності аналізу беззбитковості виробництва і прибутковості галузі використовується формула норми беззбитковості у вигляді: де ПВ - постійні витрати;
Ц – ціна реалізації одиниці продукції;
ЗВ
0
– змінні витрати на одиницю продукції; q - обсяг реалізації, ц.
У нашому прикладі норма беззбитковості становить [900 : (16 - 6) • 300] •
•100 = 30 %. Одержаний результат означає, що беззбитковість досягається за урожайності 90 ц/га цукрових буряків [(300 • 30): 100].
На норму беззбитковості й дохідність галузі в цілому впливають чотири фактори: сума постійних витрат, змінні витрати на центнер продукції, ціна реалізації й рівень урожайності. Ступінь впливу цих факторів доцільно визначати за їх зміни на однакову величину, скажімо, на 10 %.
При збільшенні постійних витрат на 10% норма беззбитковості становитиме [(900 • 1,1) : (16 - 6) • 300] • 100 = 33 %, а критична точка врожайності - 300 • 0,33= 99 ц. Як бачимо, за такої умови, щоб досягти беззбитковості виробництва, потрібно додатково виростити і реалізувати 9 ц цукрових буряків (99 - 90).
При збільшенні змінних витрат на 10 % норма беззбитковості дорівнюватиме 31,9 % [900 : (16 - 6 - 1,1) * 300] • 100, тобто беззбитковість досягається за реалізації 95,7 ц/га (300 • 0,319), що вимагає додаткового продажу 5,7 ц.
396
За умови підвищення ціни на 10 % норма беззбитковості знижується до
25,9 %, а критична точка врожайності досягається за 77,6 ц/га, тобто підприємству, щоб досягти беззбитковості, необхідно виростити і продати на
12,4 ц цукрових буряків менше порівняно з базовим обсягом.
Як видно, однакове збільшення на 10 % розглянутих економічних факторів справило далеко не рівнозначний вплив на критичний обсяг виробництва і продажу. Ця обставина є дуже важливою для прийняття управлінським персоналом обгрунтованих рішень при визначенні тактики і стратегії розвитку галузі. Водночас важливою є інформація про зміну норми беззбитковості при зростанні врожайності й стабільному значенні інших факто- рів, що можливе в сприятливих кліматичних умовах. У нашому прикладі при підвищенні врожайності на 10 % норма беззбитковості становить 27,3 %, а критична врожайність - 81,9 ц.
Важливо зазначити, що підприємство лише тоді починає одержувати прибуток, коли збільшує обсяг продажу понад його критичний рівень. Цей прибуток формується вже з першої одиниці приросту продукції в розмірі різниці між ціною і змінними витратами. Тому, очевидно, що підприємство одержуватиме тим більший прибуток, чим більше продукції буде реалізовано понад критичний обсяг продажу, і навпаки.
Якщо підприємство ставить собі за мету досягти певного приросту прибутку від реалізації продукції відповідної галузі, закономірно виникає питання: скільки необхідно додатково продати цієї продукції, щоб досягти необхідної суми прибутку? Щоб відповісти на це запитання, складемо рівність:
П = q(Ц-3
вц
)-ПВ де З
вц
- змінні витрати на 1 ц продукції.
Приріст прибутку ΔП визначається як різниця між прибутком при збільшеному обсязі продажу П
1
і прибутком при досягнутому (базовому) обсязі продажу П
0
, тобто ΔП = П
1
– П
0
У розгорнутому вигляді цю формулу можна записати так:
ΔП = [q
1
• (Ц - Звц)- ПВ]- [q
0
• (Ц - Звц)- ПВ]
Звідси приріст продажу продукції (Δq), за якого досягається необхідний підприємству приріст прибутку, визначається за формулою:
У нашому прикладі за урожайності 300 ц цукрових буряків підприємство може одержати 3000 грн прибутку [(300 • 16) - (300 • 6) - 900], тобто По = 3000.
Якщо, скажімо, підприємство поставило за мету збільшити прибуток з 1 га посіву цукрових буряків на 10 %, тобто на 300 грн, йому додатково потрібно продати
Щоб переконатися у правильності одержаного результату, здійснимо такий розрахунок. В абсолютному виразі бажаний приріст прибутку становить
300 грн (3000 • 10): 100, виручка від реалізації додаткової продукції - 480 грн
(30 • 16). Змінні витрати на вказаний обсяг продукції дорівнюватимуть 180 грн
397
(30 • 6). Звідси приріст прибутку - 480 - 180 = 300 грн.
Слід мати на увазі, що підприємством нерідко виробляються такі види продукції, за якими формуються спільні постійні витрати та індивідуально - змінні. Це стосується, насамперед, окремих видів зернових колосових культур - пшениці, ячменю, вівса, жита. Механізм визначення критичного обсягу виробництва в таких умовах модифікується, особливо коли через певні причини фінансовий результат за цими видами виробництва негативний - підприємство зазнає збитків. Тоді виникає питання: якого обсягу виробництва (продажу) цих видів продукції потрібно досягти, щоб забезпечити його беззбитковість?
За таких обставин критичний обсяг виробництва (продажу) досягається, коли: де q
і
- обсяг виробництва (продажу) і-го виду продукції; Ц
і
- ціна реалізації 1 ц і-го виду продукції; З
ві
- змінні витрати на 1 ц і-го виду продукції;
ПВ, - спільні постійні витрати для і-х видів продукції.
Допускаємо, що в підприємстві вирощують озиму пшеницю, ячмінь і овес. У табл. 9.1. наведені вихідні дані, необхідні для визначення беззбитковості виробництва.
Таблиця 9.1
Параметри розвитку зерновиробництва і його фінансовий результат
Показники
Види продукції
Разом озима пшениця ячмінь овес
Обсяг виробництва (продажу), ц
10000 4000 2000 16000
Ціна за 1 ц, грн.
65 61 58
X
Грошова виручка від реалізації, тис. грн.
650 244 116 1010
Структура грошової виручки, %
64,3 24,2 11,5 100
Змінні витрати на 1 ц продукції, грн
46,4 44,4 41,0
X
Змінні витрати на загальний обсяг продажу, тис. грн.
464 177,6 82,0 723,6
Постійні витрати, тис. грн.
X
X
X
356,57
Фінансовий результат: прибуток (+), збиток (-), тис. грн.
X
X
X
-70,17
Завдання полягає в тому, щоб визначити нові обсяги виробництва
(продажу) цих видів продукції
n
i
q
, за яких досягається беззбитковість виробництва. Оскільки йдеться про три види продукції, в наведеному рівнянні
(1) є три невідомих. Щоб розв'язати його, необхідно обсяг реалізації одного з видів продукції прийняти за базовий і через нього виразити обсяги виробництва
(реалізації) двох інших видів продукції. Якщо рівняння (1) зобразити в роз- горнутому для нашого прикладу вигляді з одночасним виразом перших двох видів продукції - озимої пшениці і ячменю через третій вид продукції - овес, одержимо:
398 де
n
i
q
- необхідний обсяг виробництва (продажу) окремих видів продукції. Якщо q
3
винести за дужки, а ПВ перенести в праву частину рівняння, матимемо вираз:
Звідси:
Необхідний обсяг виробництва (продажу) окремих видів продукції, за якого досягається беззбитковість, визначається за формулою: де q
6
- вид продукції, що прийнято за базовий.
Якщо у формулу (5) підставити фактичні дані з табл. 9.1, одержимо 1/q
3
=
= 1,245. Це означає, що обсяг виробництва (продажу) озимої пшениці потрібно довести до 12450 ц (10000 • 1,245), ячменю - до 4980 ц (4000 • 1,245) і вівса - до
2490 ц (2000 • 1,245). Змінні витрати при цьому становитимуть 900 882 грн, а грошова виручка - 1 257 450 грн. Неважко пересвідчитись, що за таких умов досягається беззбитковість виробництва (1 257 450 - 900 882 - 356 568).
Очевидно, що беззбитковість у даному випадку є результатом зниження частки постійних витрат на одиницю названих видів продукції за рахунок зростання їх обсягів виробництва до визначених за формулою (5) рівнів.
Зазначимо також, що визначений критичний обсяг виробництва
(продажу) є таким для тієї структури зернових культур, що склалася на підприємстві. При її зміні беззбитковість може бути досягнута за іншого критичного обсягу, можливо меншого, ніж розраховано у нашому прикладі.
9.10. Чинники зростання ефективності виробництва (діяльності
підприємства)
Рівень економічної та соціальної ефективності виробництва (діяльності) залежить від багатьох чинників. Тому для практичного розв'язання завдань управління ефективністю важливого значення набуває класифікація чинників її зростання за певними ознаками. Класифікацію чинників зростання ефективності (продуктивності) виробничо-економічних та інших систем діяльності доцільно здійснювати за трьома* ознаками: 1) видами витрат і ресурсів (джерелами підвищенім); 2) напрямами розвитку та вдосконалення виробництва (діяльності); 3) місцем реалізації в системі управління виробництвом (діяльністю). Саме таку класифікацію чинників зростання ефек-
399 тивності наведено на рис. 9.5.
Групування чинників за першою ознакою уможливлює достатньо чітке визначення джерел підвищення ефективності: зростання продуктивності праці і зниження зарплатомісткості продукції (економія затрат живої праці), зниження фондомісткості та матеріаломісткості виробництва (економія затрат уречевленої праці), а також раціональне використання природних ресурсів
(економія затрат суспільної праці). Активне використання цих джерел підвищення ефективності ^виробництва (діяльності) передбачає здійснення комплексу заходи, які за змістом характеризують основні напрями розвитку
та
вдосконалення
виробничо-комерційної
діяльності
суб'єктів
господарювання (друга класифікаційна ознака). Визначальними напрямами є:
1) прискорення науково-технічного та організаційного прогресу
(підвищення техніко-технологічного рівня виробництва; удосконалення структури виробництва, організаційних систем управління, форм і методів організації діяльності, її планування та мотивації);
2) підвищення якості й конкурентоспроможності продукції (послуг);
3) усебічний розвиток та вдосконалення зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання.
Практично найбільш важливою треба вважати класифікацію чинників ефективності за місцем реалізації в системі управління діяльністю (третя ознака групування чинників). Особливо важливим є виокремлювання внутрішніх (внутрішньогосподарських) і зовнішніх (народногосподарських) чинників, а також поділ низки внутрішніх чинників на так звані тверді і м'які.
Класифікація внутрішніх чинників на «тверді» і «м'які» є досить умовною, але широко використовуваною в зарубіжній практиці господарювання. Специфічну назву цих груп чинників запозичено з комп'ютерної термінології, відповідно до якої сам комп'ютер називається
«твердим товаром», а програмне забезпечення - «м'яким товаром». За аналогією
«твердими» чинниками називають ті, які мають фізичні параметри і піддаються вимірюванню, а «м'якими» - ті, що їх не можна фізично відчути, але вони мають істотне значення для економічного управління діяльністю трудових колективів.
Можливі напрямки реалізації внутрішніх і зовнішніх чинників підвищення ефективності діяльності підприємств та організацій неоднакові за мірою впливу, ступенем використання та контролю. Тому для практики господарювання, для керівників і відповідних спеціалістів (менеджерів) суб'єктів підприємницької чи інших видів діяльності важливим є детальне знання масштабів дії, форм контролю та використання найбільш істотних внутрішніх і зовнішніх чинників ефективності на різних рівнях управління діяльністю трудових колективів. Той чи той суб'єкт господарювання може й мусить постійно контролювати процес використання внутрішніх чинників через розробку та послідовну реалізацію власної програми підвищення ефективності діяльності, а також ураховувати вплив на неї зовнішніх чинників. У зв'язку з цим виникає необхідність конкретизації напрямків дії та використання головних внутрішніх і зовнішніх чинників підвищення ефективності діяльності суб'єктів господарювання.
400
Рис. 9.5. Інтегрована модель і класифікація чинників ефективності
діяльності первинних суб'єктів господарювання.
401 1. Технологія. Технологічні нововведення, особливо сучасні форми автоматизації та інформаційних технологій, справляють найістотніший вплив на рівень і динаміку ефективності виробництва продукції (надання послуг). За принципом ланцюгової реакції вони спричиняють суттєві (нерідко докорінні) зміни в технічному рівні та продуктивності технологічного устаткування, методах і формах організації трудових процесів, підготовці та кваліфікації кадрів тощо.
2. Основні засоби належить провідне місце в програмі підвищення ефективності передовсім виробничої, а також іншої діяльності суб'єктів господарювання. Продуктивність діючого устаткування залежить не тільки від його технічного рівня, а й від належної організації ремонтно-технічного обслуговування, оптимальних строків експлуатації, змінності роботи, завантаження в часі тощо.
3. Матеріали та енергія позитивно впливають на рівень ефективності діяльності, якщо розв'язуються проблеми ресурсозбереження, зниження матеріаломісткості та енергоємності продукції (послуг), раціоналізується управління запасами матеріальних ресурсів і джерелами постачання.
4. Продукція. Самі продукти праці, їхня якість і зовнішній вигляд
(дизайн) також є важливими чинниками ефективності діяльності суб'єктів господарювання. Рівень останньої має корелювати з корисною вартістю, тобто ціною, яку покупець готовий заплатити за виріб відповідної якості. Проте для досягнення високої ефективності господарювання самої тільки корисності товару недостатньо. Пропоновані підприємством (організацією) для реалізації продукти праці мають з'явитися на ринку в потрібному місці, у потрібний час і за добре обміркованою ціною. У зв'язку з цим суб'єкт діяльності має стежити за тим, щоб не виникало будь-яких організаційних та економічних перешкод між виробництвом продукції (наданням послуг) та окремими стадіями маркетингових досліджень.
5. Працівники. Основним джерелом і визначальним чинником зростання ефективності діяльності є працівники - керівники, менеджери, спеціалісти, робітники. Ділові якості працівників, підвищення продуктивності їхньої праці багато в чому зумовлюються дійовим мотиваційним механізмом на підприємстві (в організації), підтриманням сприятливого соціального мікроклімату в трудовому колективі.
6. Організація і системи. Єдність трудового колективу, раціональне делегування відповідальності, належні норми керування характеризують добру організацію діяльності підприємства (установи), що забезпечує необхідну спеціалізацію та координацію управлінських процесів, а отже, вищий рівень ефективності (продуктивності) будь-якої складної виробничо-господарської системи. При цьому остання для підтримування високої ефективності господа- рювання має бути динамічною та гнучкою, періодично реформуватися відповідно до нових завдань, що постають за зміни ситуації на ринку.
7. Методи роботи. За переважання трудомістких процесів досконаліші методи роботи стають достатньо перспективними для забезпечення зростання ефективності діяльності підприємства (організації). Постійне вдосконалення методів праці передбачає систематичний аналіз стану робочих місць та їхню