Материал: Відсканована книга із оцінки нерухомості

Внимание! Если размещение файла нарушает Ваши авторские права, то обязательно сообщите нам

До найпоширенішої форми відчуження окремих правомочностей власника слід віднести передачу об’єкту нерухомості в заставу. Найчастіше це чи не єдина можливість отримати кошти для придбання цієї нерухомості за рахунок передачі правомочності розпорядження нею.

Право застави - це право заставодержателя, тобто особи, на користь якої встановлена застава, задовольнити свої вимоги до заставодавця за рахунок нерухомого майна. Воно виникає на підставі договору іпотеки, а припиняється - після виконання зобов’язань, забезпечених заставою, або після продажу нерухомого майна заставодержателем.

Очевидно, що вартість інтересів заставодавця та заставодержателя в нерухомості залежатиме від умов договору іпотеки: суми та строку кредиту, а також розміру платежів з обслуговування боргу.

Інші майнові інтереси в нерухомості виникають при оренді. Оренда - це укладена на підставі договору угода, за якою власник нерухомості, залишаючи за собою правомочність розпорядження, передає орендарю правомочність щодо володіння та користування майном, що належить йому, на певний строк і на певних умовах.

Орендар не має права укладати угоди, які можуть привести до відчуження нерухомості, але має право передавати свою правомочність щодо її тимчасового володіння і користування третім особам шляхом продажу, дарування, обміну, успадкування на строк та на умовах, встановлених договором оренди.

Він також має право вирощувати сільськогосподарські культури та закладати багаторічні насадження (емфітевзис), зводити на земельній ділянці будівлі або споруди (суперфіцій), якщо інше не передбачене законом або договором оренди. Орендар зобов’язаний сплачувати власнику земельної ділянки орендну плату, розмір і строки якої встановлюються за угодою сторін. Таким чином, строк і умови оренди матимуть вирішальне значення при визначенні вартості інтересів орендодавця і орендаря в нерухомості.

Близьким до права оренди, але дещо звуженим за переліком правомочностей, є право забудови, що виникає на підставі договору забудови з власником земельної ділянки, строк дії якого строго лімітований в часі. Як правило, указується мінімальний і максимальний термін, які частіше за все регламентовані строком економічного життя будівлі.

Володарю права забудови належить правомочність використання нього права з метою зведення на земельній ділянці будівлі або споруди, які після завершення будівництва переходять в його власність. Він також має правомочність щодо строкового користування земельною ділянкою, на якій знаходиться побудована їм будівля або споруда, і правомочність з розпорядження правом забудови, яке може бути відчужене на користь третьої особи на період до закінчення терміну дії договору забудови. При цьому володар права забудови не може при здійсненні своєї правомочності обмежувати права власника земельної ділянки, обтяженої правом забудови, і не має права укладати будь-які угоди відносно даної ділянки.

Право використовувати і займати частину чужої власності, має місце у випадках, коли ті або іїпні потреби (в проїзді, в проході, в прокладці комуніїсацій тощо) не можуть бути задоволені іїлиим способом, ніж за рахунок встановлення сервітуту - права обмеженого користування нерухомістю, що належить іїшіій особі.

Рис. 2.2. Права на нерухомість

Природно, що встановлення сервітуту вплине на вартість як обтяженої м нерухомості, так і нерухомості, на користь якої він встановлений. Тому власник нерухомості, обтяженої сервітутом, має право вимагати відповідну плату від осіб, на користь яких встановлений сервітут, або зниження розміру податку.

Разом з сервітутами може існувати також система зобов’язань, так званих реальних повинностей, згідно яким один власник нерухомості обіцяє іншому здійснювати або навпаки не проводити певні дії, або вносити відповідні платежі особі, на користь якої встановлена реальна повинність, при порушенні окреслених обов’язків чи заборон. При цьому вважається, що нерухоме майно коштуватиме більше, якщо сусідні земельні ділянки використовуватимуться з дотриманням певних зобов’язань.

Невід’ємний елементом права власності на нерухоме майно є дотримання публічних зобов’язань (встановлених або державою або територіальною громадою) щодо сплати податків на нерухомість, регламентації функції і характеру використання нерухомого майна, його примусового відчуження тощо. Такі односторонні зобов’язання можуть вплинути на використання, розвиток і передачу прав на нерухомість, і тим самим відбитися на її вартості.

З нерухомим майном можуть бути пов’язані й інші права та фінансові інтереси. Передусім, це -

корпоративне право, відповідно до якого нерухоме майно знаходиться в нероздільному володінні декількох осіб;

кондомініум, при якому об’єкт нерухомості ділиться на елементи індивідуальної власності (наприклад, будівля) і елементи сумісної власності (наприклад, ділянка);

право довірчого управління нерухомістю, коли право власності реалізується на користь беніфіціарів, які безпосередньо не управляють нерухомістю.

Усі права, інтереси і зобов’язання стосовно нерухомості мають посвідчуватися юридичними документами, склад яких регламентовано національним законодавством, що встановлює спосіб і форму отримання доходу з нерухомого майна.

Таким чином, вартість нерухомого майна має завжди виходити з його конкретної корисності, обумовленою повнотою прав, інтересів і зобов’язань щодо певного об’єкту.

  1. Класифікація об'єктів нерухомості

Нерухоме майно з метою оцінки може бути класифіковано з різних точок зору. Це зумовлено розмаїттям форм прояву корисності конкретної нерухомості і дозволяє її більш чітко ідентифікувати як об’єкт оцінки.

Найчастіше нерухоме майно класифікують:

  • за типом використання;

  • за ступенем освоєння;

  • за метою утримання;

  • за характером обороту на ринку;

  • за позиціонуванням на ринку;

  • за періодом життя.

Класифікація за типом використання є найбільш об’ємною і має ієрархічну структуру побудови. Її верхній рівень задається правовим режимом використання земель, що поділяє нерухомість на основні категорії залежно від виду діяльності, локалізованого в межах земельної ділянки. Природно, що в рамках національного законодавства основні категорії нерухомості можуть розрізнятися, але, як правило, завжди виділяються сільськогосподарські землі лісові землі забудовані землі, відкриті землі і водні простори.

У рамках певної категорії' нерухоме майно деталізується за видом використання. При чому дана деталізація також може мати декілька рівнів. Наприклад, у забудованих землях виділяють житлову нерухомість, яка у свою чергу підрозділяється на односімейну і багатосімейну житлову нерухомість; чи комерційну нерухомість, що складається з торговельної, офісної або готельної нерухомості кожна з яких має свою внутрішню класифікацію залежно від типу поліїппень.

Рис. 2.3. Класифікація нерухомого майна за типом використання

При оцінці нерухомого майна важливим є дотримання принципу послідовного використання, згідно якому земля не може бути оцінена на основі одного використання, тоді як поліпшення оцінюються на основі іншого.

Класифікація за ступенем освоєння використовується з метою розмежування вакантних земельних ділянок і поліпшеної нерухомості. Тут також можуть бути виділені підкласи.

Так, вакантні земельні ділянки можуть підрозділятися:

  • на неосвоєні і не передбачені до освоєння;

  • на неосвоєні, але передбачені до освоєння, -

а поліпшена нерухомість, наприклад, -

  • на освоєні і забудовані земельні ділянки;

  • на освоєні, але незабудовані земельні ділянки, у тому числі

на який здійснюється будівництво

на яких знаходяться об’єкти незавершені будівництвом.

Класифікація за ступенем освоєння може бути самостійною або доповнювати класифікацію за типом використання нерухомого майна.

Часто виникає необхідність розмежовувати нерухомість за метою утримання. З цієї точки зору найтиповішою є нерухомість, що утримується власником:

  • для ведення на ній бізнесу або проживання;

  • для отримання доходу від надання в оренду;

  • для цілей освоєння і розвитку;

  • з метою отримання доходу від її наступного перепродажу.

Цей перелік може бути подовжений, враховуючи різноманітність способів отримання доходів з нерухомості а також наявність неприбуткових цілей володіння нерухомістю.

г за фізичним сі аіусом;

*к." за типом виїчорис і анин; за сзупснсм осізошни;

і»;:: за ме гою уі рішаний;

вд_. за харакі сром оборо і \ на ринкх;

за позиціонуванням на ринку; «О за періодами жи г ги.

Нерухоме майно класифікусг ься

Проте варто нагадати, що незалежно від цілей утримання нерухомості її реальна цінність визначається доходом, який можна одержати від її продажу або надання в оренду. Тому на практиці широко використовується класифікація за характером обороту нерухомості на ринку, за якою вся нерухомість поділяється на два основні класи:

  • спеціалізована нерухомість;

  • неспеціалізована нерухомість.

До спеціалізованої нерухомості відноситься та, яка через свої характеристики рідко, якщо взагалі коли-небудь, продається або надається в оренду на відкритому ринку для продовження існуючого використовування, крім випадків, коли вона реалізується як частина діючого підприємства. Спеціальний характер нерухомості може бути обумовлений її розміром, місцем розташування, конструктивними особливостями поліпшень чи поєднанням цих чинників, або може бути пов’язаний з характеристиками машин і устаткування, які розміщуються в будівлі, чи з особливістю функцій і цілей, які ці будівлі забезпечують.

Типовими прикладами спеціалізованої нерухомості є нафтопереробні та хімічні заводи, електростанції, доки, депо, об’єкти спеціалізованого медичного або іншого обслуговування.

До неспеціалізованоїнерухомості відноситься вся решта нерухомості. Інакше кажучи, це - нерухомість, на яку існує стійкий попит (з урахуванням можливої модернізації) і яку звичайно купують, продають або орендують на відкритому ринку для існуючого або альтернативного використання, або для використання як інвестиція чи для розвитку.

Основні класи нерухомості:

• . . . .

спеціалізована

Нерухомість

“7 д

нерухомість, що через свої характеристики рідко, якщо взагалі коли-небудь, продається або надається в оренду на відкритому ринку для продовження існуючого використовування

нсспеціалізована

нерухомість

і нерухомість, за винятком тієї, і що підпадає під визначення і спеціалізованої нерухомості

Для оціїжи важливою є класифікація за позиціонуванням об ’єкгпу на ринку, що зумовлена неоднорідністю попиту і пропозиції. Основними критеріями тут виступатимуть місце розташування; конструктивні та технічні характеристики будівель; рівень інженерного облаштування, організація прибудинкової території, управління і експлуатація об'єктів.

Ґрунтуючись на цих критеріях нерухомість, що представлена на ринку, поділяють на класи, які відповідають певному ціновому діапазону. Ці класи або помічають літерами - А, В, С і т.д., або називають “де люкс”; “преміум”; “бізнес”; “економ”, “соціал” і тому подібне.

І, нарешті, будь-яка нерухомість може бути класифікована за періодами життя: ..

  • на нерухомість, що розвивається (період поліпшення вакантної земельної ділянки від розробки і затвердження проектної документації' до введення об’єкту завершеного будівництвом в експлуатацію);

  • на функціонуючу нерухомість (період до знецінення земельних поліпшень);

  • на нерухомість, що земельні поліпшення якої підлягають лпсвідацІЇ (період звільнення земельної ділянки від знещнених поліїтшень).

Резюме

Нерухомість є достатньо складним об’єктом оцінки. Як матеріальна річ вона об’єднує дві складові - землю і земельні поліпшення, - кожній з яких притаманні унікальні характеристики і різна економічна природа. При цьому & спільними властивостями, що відрізняють нерухомість від інших об’єктів оцінки, будуть постійність місце розташування, довговічність і відносна обмеженість землі як ресурсу.

Як об’єкт власності нерухоме майно описується як множиною прав, так і множиною зобов’язань, які рівною мірою впливають на його корисність. Це зумовлює необхідність оцінки найрізноманітніших інтересів, які учасники ринку мають в нерухомій власності.

Виходячи із способів отримання доходу, нерухоме майно вимагає застосування різних критеріїв його класифікації: за типом використання; за ступенем освоєння; за метою утримання; за характером обороту на ринку; за позиціонуванням на ринку; за періодом життя.

Питання для самостійної роботи

  1. Яка ознака є родовою для всіх об’єктів нерухомості?

  2. Що дозволяє розрізняти рухоме і нерухоме майно?

  3. Дайте визначення земельним поліпшенням.

  4. Яка основна відмінність між фізичними складовими нерухомості?

  5. Що являє собою земельна ділянка як об’єкт нерухомості?

  6. Назвіть основні функції, які виконують межі земельної ділянки.

  7. Розкрийте загальні властивості нерухомості як фізичного об’єкту.

  8. Що таке нерухома власність?

  9. Як можуть поділятися права на нерухомість?

  10. Які правомочності має власник нерухомості?

  11. Назвіть часткові права в нерухомому майні за його фізичними складовими.

  12. У чому полягає основна відміїшість права забудови від права оренди?

  13. В якій формі закон обмежує право власності?

  14. Назвіть основні критерії класифйсації об’єктів нерухомості.

15.3а якою ознакою нерухомості може бути доповнена класифіїсація за типом використання?

  1. Назвіть можливі цілі утримання нерухомості власником?

  2. Дайте визначення спеціалізованої нерухомості.

Розділ 3. Види вартості

Оцінка нерухомості використовує такі поняття, як вартість, піна, витрати і ринок. За суттю, вони формують предметне поле діяльності оцінювача і визначають основні принципи оцінки. Яким чином ці поняття взаємозв’язані між собою, і які між ними існують відмінності, буде розглянуто в цьому розділі. Тут також будуть охарактеризовані основні види вартості та прокоментовані оціночні ситуації, в яких вони застосовуються. Центральне місце в розділі посяде виклад поняття ринкової вартості, яка є основною базою оцінки нерухомості. ..

  1. Вартість як економічна категорія

Поняття вартості є ключовим в оціночній діяльності Саме воно встановлює економічний зв’язок між об’єктом нерухомості та його покупцем (продавцем), суть якого полягає у визначенні грошової суми щодо конкретної угоди.

Вартість відноситься до числа фундаментальних і найскладніших економічних категорій, стосовно якої формувалися і продовжують формуватися численні теорії. Вже античні філософи - Ксенофон, Платон, Аристотель - намагалися розкрити економічний зміст цього поняття. Проте як самостійний напрям економічної думки теорія вартості сформувалася в рамках класичної політичної економії в XVIII столітті. Її представники (А. Сміт, Д. Рікардо, Дж. С. Мілль) відносили вартість до виробничих витрат, втілених у товарі.

Адам Сміт розглядає вартість як об’єктивне явище. На його думку вартість виникає, коли праця поєднується з капіталом та землею, щоб створити корисний предмет. При цьому праця є єдиним мірилом створеної вартості, а дефіцит лише збільшує мінову вартість товару.

Давцд Рікардо, розвиваючи теорію А. Сміта, вважав, що мінова вартість не стільки відображає виграти на створення продукту, скільки його корисність, тобто здатність товару задовольняти певні потреби. У 1817 році виходить головна праця Д. Рікардо «Початок політичної економії та податкового обкладення», де викладено розроблену ним теорію ренти, що базується на концепції додаткового доходу з землі та закону спадаючої дохідності.

У той же час, Жан Батист Сей трансформував витратну концепцію вартості у теорію трьох факторів виробництва, яким виповідають три види доходів: заробітна плата, прибуток та рента. Він вважав, що всяка праця є продуктивною,

якщо її результати корисні, мають мінову вартість, в основі якої лежить поєднання землі капіталу та праці.

Подальшого розвитку класична концепція теорп вартості набула в працях Джона Стюарта Мілля. Він визначив можливість утворення економічної ренти у кожного з факторів виробництва, встановив взаємозв’язок між майновим правом та вартістю, яку він назвав «вартість капіталу», сформулював несправедливість «незаробленого додаткового доходу», що відносять до землі. Фактично в роботі Дж. Ст. Мілля «Основи політичної економії та деякі аспекти & застосування до соціальної філософії» теорія вартості класичної школи набула найбільш повного та завершеного характеру. Це стало підставою для відомого вислову Дж. Ст. Мілля: «На щастя, в законах вартості немає нічого, що залишилося б з’ясувати сучасному або будь-якому майбутньому автору; теорія цього предмету є завершеною».

Проте вже у другій половині XIX століття класична теорія вартості була заперечена трудовою теорією вартості К. Маркса та теорією граничної корисності маржиналістів.

Карл Маркс стверджував, що вартість є результатом лише праці, а не усіх факторів виробництва. Виходячи з позиції' соціальної справедливості, він вважав, що зростання заробітної плати робітників знижує доходи капіталіста, що врешті-решт має призвести до політичної боротьби між класами. За К. Марксом, мінова вартість товару, що перевищує кількість необхідної для його виробництва праці, створює додаткову вартість, яку незаконно привласнює підприємець.

Натомість австрійські маржиналісти Карл Менгер, Ейген фон Бьом-Баверк, Фрідрк фон Візер пов’язували вартість з корисністю та попитом на додаткову одиницю предмета. На Зк думку вартість має визначатися з урахуванням граничної корисності блага. Крім того, Ф. Візером були сформульовані важливі для оцінки нерухомості поняття альтернативних витрат та теорія внеску, за якою на кожний з факторів виробництва припадає певна частка вартості створеного ними продукту.

Представник американської школи маржиналістів Джон Бейте Кларк поширив теоріїо граничної корисності на фактори виробництва, і тим самим модифікував її у теоріїо граничної продуктивності. Розвиваючи вчення про фактори виробництва, він визначив четвертий фактор - діяльність підприємщ, та описав закон спадаючої продуктивності праці і капіталу.

Одночасно, представники анпшської та лозаннської школи маржиналістів Вільям Стенді Джевонс, Френсіс Ісідро Еджуорт, Леон Вальрас та Вільфредо Парето, відстоюючи ринковий підхід до визначення вартості, розглядали її сутність в контексті математичного моделювання рівноважної системи. Зокрема, Л. Вальрас в своїй роботі «Елементи чистої політичної економії», виклав концепцію функціональної теорії вартості як результату суб’єктивного порівняння витрат виробництва і корисності; Ф. Еджуорт, автор «Математичної психіки», запропонував загальну теоріїо «функції корисності» та ввів поняття «кривої байдужості», що описує ситуаціїо споживацького вибору, а В. Парето розробив теоріїо оптимальності, за якою ринок, що саморегулюється, приводить економіїсу до оптимального рівня, коли неможливо збільшити ступінь задоволення потреб, не погіршивши становища жодного із суб’єктів.

Це змусило критично переглянути теорію вартості представників класичної школи.

Источник: https://studfile.net/preview/16666899/