У ХП ст. монголи були типовими кочівниками: жили родами, не вели осілого способу життя, весь час пересувалися на нові пасовиська, розводили коней, волів та овець, їли конину й баранину (майже не вживаючи в їжу птицю та рибу), пили кумис - напій з кобилячого молока. Наприкінці XII ст. монголів об'єднав Чингізхан. Зламавши родоплемінний устрій, Чингізхан поділив степовиків на десятки, сотні, тисячі та тумени (10 тис. вояків), створив 10-тисячну гвардію, а єдиним законом зробив Ясу. Увесь монгольський етнос став ордою, народом-воїном. Розпочалася війна за возз'єднання Степу. Старший син Чингісхана Джучі підкорив племена Південного Сибіру, його полководець Субудай розбив у долині р. Іртиш найманів і меркитів. У Чингісхана повірили купці Уйгурії та дали йому гроші (вони сподівалися, що він зможе ефективніше охороняти торгівців Великого шовкового шляху). На початку ХІІІ ст. монголи напали на імперію чжурчженів, захопили їхню столицю Дасін (сучасний Пекін), та в тил монголам несподівано вдарили меркити. їх наздогнав і винищив до останнього на р. Іргиз хан Джучі, але там монголів несподівано атакував правитель Хорезму, котрий як фанатик-мусульманин вважав за необхідне воювати з усіма "невірними". Монголи напад відбили. Чингізхан надіслав до шаха посла, маючи намір залагодити конфлікт, однак за наказом шаха цього посла було вбито. Зрадницьке вбивство посла вважалося у монголів найтяжчим гріхом, який можна спокутувати лише смертю. Монголи були переконані, що і піддані, які не виступають проти гріховного володаря, мають нести таку ж відповідальність за гріх. Однак говорити про виняткову монгольську жорстокість не варто - цзіньці, китайці, хорезмійці, хрестоносці, слов'яни і японці гуманізмом на той час також не вирізнялися.
Розділивши армію, Чингізхан наказав Джучі громити половців (кипчаків), сам очолив похід на Хорезм, а фронт проти чжурчженів передав своєму найталановитішому полководцеві Мухулі, який володів кількома мовами і ще не зазнавав поразок. Не маючи достатніх сил для опору, чжурчжені запропонували данину, проте монголи не погодилися. Подальші монгольські завоювання нагадували снігову лавину. Полонені китайські фахівці нашвидкуруч виготовили "черепахи" на колесах і метальні катапульти для штурмування кам'яних мурів (за допомогою останніх у місто закидалися глечики із запалювальною сумішшю). 1219 р. монголи завоювали Отрар. Перелякані мешканці Бухари і Самарканда добровільно відкрили перед Чингізханом міську браму, а 1221 р. після тривалої облоги впала столиця Хорезму - Ургенч. 30-тисячна монгольська армія, яку очолювали Джебе й Субудай, з боями прорвалася через Закавказзя на Дон, щоб ударити в тил половцям, війна з якими точилася з 1218 р. Звідусіль оточені ворогами, половці звернулися за допомогою до руських князів. Тоді ж до Києва прибуло монгольське посольство. Пропозиції монгольських дипломатів були простими: наш ворог - кипчаки, а лісиста Русь кочівникам не потрібна - залиште нам половців, а ми не чіпатимемо Русь. Однак князі вирішили надати допомогу половцям (з ханами яких вони часто вступали в династичні шлюби), а монгольське посольство вирізали. Половці (кипчаки" кумани) - середньовічна народність тюркської групи. В XI ст. прийшли з Північно-Західного Казахстану в степи Північного Причорномор'я і Кавказу, витіснивши печенігів. Територія від західних відрогів Тянь-Шаню до Дунаю, на якій кочували половці, називалась Дешт-і-Кипчак, або Половецька земля. Складалися з окремих племінних об'єднань на чолі з ханами, влада поділялася між кількома аристократичними родинами (Тугоркана, Боняка та ін.). Основні заняття - кочове скотарство, військова справа, торгівля. З 1065 р. постійно нападали на Русь, розорюючи Київську, Переяславську і Чернігівську землі, влаштовували походи в Угорщину і Візантію. У другій половині XII ст. хан Кончак об'єднав половців в єдину державу, яку розгромили монголи на початку XIII ст. Остаточно були розбиті ордами Батия у 1238р. Частина половців, так звані західні, на чолі з Котяном відкочували до Угорщини, потім до Болгари, де злилися з місцевим населенням. Східні половці (кипчаки) увійшли до монгольського війська, а згодом утворили основне населення Золотої Орди.
1223 р. на р. Калка русько-половецьке військо було розбите монголами, проте в тил монгольському авангарду несподівано вдарили волзькі булгари, змусивши монголів відійти. Відтоді значна частина руських князівств і Волзька Булгарія перетворилися на затятих монгольських ворогів.Останньою жертвою Чингісхана стала держава тангутів, розташована на північний захід від Китаю, що спочатку визнала себе васалом Чингіза, але потім відмовилася спільно воювати проти Хорезму.1227 р. під час облоги тангутської столиці Чингізхан загинув. У ході штурму монголи захопили в полон тангутську царівну, яку Чингізхан наказав привести до нього в юрту на ніч. Саме вона смертельно поранила його і вранці Чингізхан помер у страшних муках. Наступним ханом згідно з чингісовим заповітом став його третій син Угедей - добрий, бездарний і схильний до пияцтва. За царювання Угедея (1228-1241) монгольські воєначальники остаточно підкорили чжурчженів та подолали опір у Середній Азії.
Монголи не звикли пробачати образ, тому 1235 р. курултай вирішив остаточно розгромити половців і покарати Волзьку Булгарію та Русь. Розпочався великий похід на "вечірні країни", який очолив онук Чингісхана від старшого сина Джучі хан Бату. Упродовж 1236-1241 рр. військо Бату і Субудая завоювало Волзьку Булгарію, Половецький степ, Крим, більшу частину Русі, переможно пройшло вогнем і мечем дорогами Польщі, Чехії, Угорщини, Австрії, Хорватії, Боснії, Сербії, Болгарії, вийшло на береги Адріатики. Паніка охопила всю Західну Європу. Папа Римський Григорій IX утік до Ліона, німецько-римський імператор Фрідріх ІІ Гогенштауфен сховався на Сицилії. Ханом став двоюрідний брат Бату Мунке (1251-1259). За правління Мунке та його наступника, брата Хубілая, монголи завоювали Іран, Південний Китай. Хубілай заснував Юаньську імперію, до складу якої ввійшли Китай і Монголія. 1308 р. монгольський степ остаточно підкорився юаньським імператорам. Жертвами монголоюаньської агресії стали також Корея і Тибет, а Японія, В'єтнам, Бірма та Індонезія відстояли незалежність.
Близько 900 р. почався розпад Тюркської держави (каганату) в Центральній Азії. Групи тюрків стали рухатися на Захід. Сельджуки - гілка племен тюрок-огузів, у 40-х- на початку 80-х років X ст. завоювали частину Середньої Азії, більшу частину Ірану, Азербайджану, Курдистану, Іраку, Вірменію, Малу Азію, Грузію та інші території. Найбільшої могутності досягли за Meлікшаха (1072/73-1092pp.). З 40-х років XI ст. єдина держава сельджуків почала розпадатися на окремі султанати. Наприкінці XI ст. Палестину, частину Малої Азії у турків-сельджуків відвоювали хрестоносці, у XII ст. Іран - Хорезмшахи.На своєму шляху на Захід сельджуки швидко завоювали Персію і після цього розпочали наступ на Візантію. У 1071 р. під Манзікертом вони не лише розбили візантійську армію, а й узяли в полон імператора. Проте на той час сельджуки не були підготовлені до захоплення всієї Анатолії в Малій Азії. Імперія сельджуків розпалася під натиском монголів.
На місці сельджуцької держави утворилась низка прикордонних князівств. В одному з них прийшла до влади династія Османів. їхня влада поширювалася на північ від сучасної Анкари до Егейського моря. Приблизно в 1300 р. Осман проголосив свою незалежність і з того часу офіційно фіксується початок Османської держави. Початковим періодом існування Османської держави був час від 1300 року. Осман активно займався розвитком внутрішньої культури та дбайливо ставився до чужої. Тому багато грецьких міст, що знаходилися в Малій Азії, воліли добровільно визнати його верховенство. Таким чином вони "вбивали двох зайців": і отримували захист, і зберігали свої традиції.У 1324 році Осман помер та залишив подальший розвиток країни в руках свого сина Орхана. Орхан почав своє правління як емір захопленням Бурси, в яку було перенесено столицю країни. Багато завоювань сприяли швидкому територіальному розвитку держави, а весілля з Феодорою, дочкою візантійського імператора Іоанна VI Кантакузена, призвело до союзу з Візантією. Після падіння імператора Орхан зайняв Галліпольський півострів, а потім південь Фракії, звідки організовував набіги на європейський континент. Він також реформував ще молоду державу – створив кабінет візира та реформував армію, ввівши постійні війська.
За правління сина Орхана Мурада Османська Туреччина продовжувала розширювати свою територію. Йому вдалося захопити всю Фракію, відрізавши Візантійську імперію від Константинополя (у XX столітті місто змінило назву Стамбул). Він також переніс столицю в Едірне (Адріанополь). Саме він створив перші загони яничарів – піхоту, складену з викрадених християнських дітей. Історія Мурада закінчилася знаменитою битвою в Косово 15 червня 1389, в якій його армія завдала поразки сербам, хоча сам він заплатив за це своїм життям. Він загинув, як перший османський султан. Наступник Мурада Баязид продовжив завоювання. Під його владу потрапила майже вся сьогоднішня Туреччина. Проте внаслідок нападу на державу Тимура – нащадка Чингісхана – Баязид загинув як військовополонений після битви при Анкарі у 1403 році. Країна пережила міжцарство, під час якого чотири сини Баязида виборювали владу. Мехмед вийшов переможцем із цього конфлікту. У першій половині XV століття також спостерігалися внутрішні конфлікти і антитурецькі союзи, що змушували султанів, що змінювали один одного, боротися на двох фронтах. Проте зрештою, перемігши своїх ворогів, султан Мехмед II досяг найважливішої турків мети - 29 серпня 1453 року він захопив Константинополь. Зупинятись на досягнутому турки й не думали. Після загибелі Візантії вони попрямували до Європи, . Незабаром до імперії була приєднана Сербія Афінське герцогство острів, Валахія, Боснія, Албанію, Герцеговину та Кримское ханство. У 1481 Мехмед II помер, і епоха великих завоювань тимчасово припинилася.
Після Мехмеда, відомого як Завойовник, його син Баязід II продовжив свою політику. Він більше не вів стільки битв, орієнтованих завоювання. Він був остаточно повалений своїм сином Селімом у 1512 році. Селіма прозвали Гризним – він був молодшим сином султана, але успішно усунув усі перешкоди на шляху до престолу. Також як правитель він продовжував завоювання, зокрема Мамлюцький султанат. Після нетривалого правління Селіма влада перейшла до рук Сулейман Пишний. За його життя Північна Африка та частково Близький Схід увійшли до складу Османської імперії. Він особисто брав участь більш ніж у десятці воєнних кампаній. Він привів імперію до виходу із ізоляції, накладеної на неї європейськими державами. Він виборював угорську корону, де його головним противником була імперія Габсбургів. Султан Сулейман в 1527 вторгся на територію Австрії та Угорщини і вже через два роки осадив Відень. Взяти її не вдалося – завадила погана погода та масові хвороби.Франція, перебуваючи у конфлікті з Австрією, першою встановила торговельні та дипломатичні контакти з імперією. Історія пам'ятала Сулеймана та з інших причин. Султан дуже цікавився архітектурою, розвиток якої активно підтримував, і навіть культурою - він написав безліч віршів. Більшість їх - любовно-эротические твори, адресовані його наложниці, та був та його дружині - Роксолані. Сулейман загинув під час військової експедиції до Угорщини, під час облоги фортеці Сігетвар у вересні 1566 року. Його смерть була прихована від солдатів 40 днів, звістка була оприлюднена лише на зворотному шляху.
Період стрімких османських завоювань закінчився Сулейманом Пишним. Після цього настав застій, який започаткував повільний занепад імперії. Виявилася адміністративна та економічна неефективність держави, і повстання. Крім того, безмірно віддані правителі яничарів на рубежі XVII і XVIII століть скидали і садили на престол монархів, що змінювали один одного.
У 879р. на ці землі з Приазов'я на землі Балканського півострова переселилися племена булгар на чолі з ханом Аспарухом. Він домовився зі слов'янами про виділення земель для поселень булгар. Спільна боротьба проти аварів і візантійців об'єднала два народи в єдину булгаро-слов'янську державу. За наступників хана Аспаруха територія Болгарська держава значно збільшилася. Наступником Аспаруха став його син Тервел (700-721), талановитий воєначальник і дипломат. Його політика також була направлена на розширення території і зміцнення особистої влади. Підтримавши детронізованого у Візантії імператора Юстиніана ІІ, Тервел отримав від нього стратегічно важливу область Загоре в північно-східній частині Фракії та звання кесаря. 807 року військо Крума напало на візантійців у долині річки Струми, а 809 року здобули місто-фортецю Сердіка (сучасна Софія). 811 року візантійський імператор Никифор I пішов походом на Болгарію і на підході до Пліски розбив болгарське військо. 20 липня він здобув болгарську столицю, яку розграбував і зруйнував. Тим часом хан Крум зібрав всі резерви і 26 атакував візантійців на Вербішському перевалі, розбив візантійців, полонив імператора і стратив. За хана Крума (802-815) під владою болгар була територія сучасних Болгарії, Румунії та частини Угорщини. «Болгарами» тоді називали все слов'яно-булгарське населення країни. Вплив Візантії та переселення на її територію з Великої Моравії учнів Кирила і Мефодія спричинили у 864 р. прийняття болгарами від візантійців християнства. Римські традиції та сусідство з Візантією сприяли швидкому розвитку Болгарії, особливо після того, як у 864 році князь Борис приймає від візантійців християнство. Ця подія сприяла розквіту культури, особливо древньоболгарської літератури, адже вся християнська література перекладалася на слов’янську мову і записувалася кирилицею.
Найбільшої могутності Перше Болгарське царство досягло у часи сина Бориса царя Симеона Великого (893—927 рр.), в правління якого вона перетворилась на одне з найбільших на Балканах та всій Східній Європі. Як Симеон так і його нащадки, спали і бачили себе володарями візантійського трону, тому і не давали Візантії спокою своїми нападами. Візантія спробувала, як кажуть китайці, «вигнати диявола за допомогою сатани» — розгромити Болгарію силами князя русів Святослава. Святославу вдається захопити Болгарію і теж саме він хоче учинити з Константинополем. Але не так сталося, як гадалося... Святослав загинув від рук печенігів, найнятих Візантією.
У 1014 році візантійський імператор Василь ІІ розгромив болгарську армію та дуже жорстоко розправився з полоненими, за що і отримав прізвисько Болгаробойця.
Болгарія надовго потрапляє під владу Візантії, на цьому період Першого Болгарського царства завершується.
Основними віхами цієї боротьби були: конфлікт 1215 р., що закінчився прийняттям Великої хартії вільностей, і громадянська війна 1258—1267 рр., які призвели до виникнення станово-представницької монархії в Англії. Посилення централізаторських настроїв корони суперечило становій відокремленості англійського суспільства, особливо соціальній позиції феодальних магнатів, що хоча і не володіли в Англії такою могутністю, як в континентальних країнах, проте з успіхом могли протистояти королівській владі. За часів Іоанна Безземельного (1199—1216 рр.) боротьба баронів набула національного характеру й отримала підтримку інших активних політичних сил країни — дворянства й міської верхівки. Безперспективна війна Іоанна у Франції, конфлікт із могутнім папою римським, що закінчився перемогою останнього, численні побори, стягнуті всупереч феодальним звичаям, призвели до невдоволення баронів. Вони разом із лицарями й лондонською верхівкою змусили Іоанна Безземельного 15 липня 1215 р. підписати Велику хартію вольностей. Центральне місце в Хартії займають статті, що виражали інтереси баронів, хоча деякі її положення захищали інтереси інших учасників руху: представників духовенства, лицарства, селянства, городян. Іоанн Безземельний, поступившись перед збройною силою своїх підданих, згодом відмовився від Хартії. Боротьба феодальних станів проти короля продовжувалася. Особливої напруги вона досягла в 50—60-і рр. XIII ст. Політика Генріха III викликала опозицію, підтриману всіма станами. Приводом до відкритого виступу послужило скликання Великої ради в 1258 р., на якій король зажадав величезної суми грошей для покриття боргу папської курії (мова йшла про збір у скарбницю 1/3 прибутків від рухомої й нерухомої власності. — Л. Б., С. Б.). 11 червня 1258 р. озброєні барони з’їхалися до Оксфорду, де і пред’явили королю петицію з 29 пунктів. Ці бурхливі збори отримали назву «скаженого парламенту». Поданий проект перебудови державного управління було прийнято парламентом і названо «Оксфордськими провізіями». Цей акт передавав всю владу до рук 15 баронів, що цілком контролювали короля, призначали й усували від влади всіх вищих посадових осіб. Тричі на рік мав скликатися парламент, в якому, окрім ради 15-ти, повинні були засідати 12 баронів, виборних від общини. Під общиною розумілися ті ж барони.