Пізніше Відродження. Криза Гуманізму
Його часовий відрізок 1530-1620 років. Розвиток культури та мистецтва у період протікає неоднорідно і різноманітно. Дослідники та мистецтвознавці сперечаються і не можуть визначитися з основними напрямками у розвитку та точними датами. Частина фахівців вказує, що епоха Відродження остаточно згасла з падінням Риму. Південна частина Європи поринула в Контрреформацію, яка не дозволила мислити вільно і сміливо, як того вимагало Відродження. На пізньому етапі Ренесансу спостерігалася виражена криза ідей. Виникали протиріччя світогляді, які переросли в маньеризм. Виниклий стиль фахівці характеризують дисгармонією та надуманістю, втратою рівноваги між духовною та тілесною складовою, яка була властива сміливій епосі нових устремлінь. Пізніше Відродження характеризується кризою ідеї гуманізму і свідомістю прозаїчності буржуазного суспільства, що складається. Розчарування гуманістів походить від грандіозної невідповідності дійсності ренесансним уявленням про людину. До кінця XVI ст. це розчарування стало повсюдним.
ПЕРШИЙ ПЕРІОД ВІДКРИТТІВ
Далекі морські експедиції першими почали здійснювати португальські мореплавці, пірати і работоргівці. У 1419 р. Ж. Гонсалвіш Зарку і Т. Ваш Тейшейра відкрили острови Мадейра і Санта, між 1427 і 1432 рр. М. Велью Кабрал відкрив Азорські острови. У 1445 р. капітан Д. Діаш обійшов західний край Африки і назвав його Зеленим Мисом, а експедиція А. Кадамосто в 1456 р. відкрила острови Зеленого Мису. У 60—70-ті роки португальці досліджували береги Гвінейської затоки; у 1482 р. капітан Д. Кан відкрив гирло р. Конго. У 1487—1488 рр. каравели В. Діаша досягли південного краю Африки, відкривши мис Доброї Надії. Нарешті, у 1497—1498 рр. експедиція Васко да Гама на чотирьох суднах обігнула Африку з півдня, вийшла в Індійський океан і досягла берегів Індії. Виходячи з уявлення про кулястість Землі, генуезець Христофор Колумб на іспанській службі зробив спробу досягнути Індії іншим шляхом (пливучи на захід Атлантичним океаном). Іспанський уряд дав йому 3 каравели (найбільша була водотоннажністю 280 т), і 12 жовтня 1492 р. експедиція під керівництвом Колумба досягла одного з Багамських островів. Крім того, були відкриті острови Куба і Гаїті. Потім великий мореплавець здійснив ще три плавання, відкривши острови Пуерто-Ріко, Ямайку і кілька невеликих островів з групи Малих Антильських, а також узбережжя Південної і Центральної Америки. Колумб помер у 1506 р., будучи упевненим, що відкрив новий шлях в Індію. Насправді ж він був першовідкривачем Америки. У 1499—1504 рр. чотири подорожі (у складі іспанських експедицій) здійснив до берегів Нового Світу італієць Амеріго Веспуччі. Німецький картограф і видавець М. Вальдземюллер у передмові до книги Веспуччі запропонував назвати новий материк начесть Амеріго — Америкою, і ця назва увійшла в історію (у 1538 р. вона вперше була вказана на карті Південної і Північної Америки). У 1500—1501 рр. ескадра під командуванням португальця П. А. Кабрала, що прямувала в Індію, через екваторіальну течію сильно відхилилася від курсу на захід і досягла берегів Бразилії, яка була оголошена володінням Португалії. Берегів Тихого океану першим з європейців досяг іспанський конкістадор В. Нуньєс де Бальбоа, який перетнув у 1513 р. Панамський перешийок. Остаточно підтвердив наявність величезного океану між Америкою і Азією Ф. Магеллан, який очолив перше плавання навколо світу (1519—1521). Експедиція під керівництвом Магеллана дослідила південно-східну частину Південної Америки, відкрила протоку між Атлантичним і Тихим океанами (Магелланова протока) і здійснила плавання в південній частині Тихого океану. Магеллан побував на Маріанських і Філіппінських островах (де загинув у сутичці з тубільцями). З 239 людей, що відправилися з ним у плавання, в Іспанію повернулася 21 (ними командував керманич експедиції баск С. Ель-Кано). Наприкінці XV ст. італієць Дж. Кабот на англійській службі відкрив північно-східне узбережжя Північної Америки, яке на рубежі X—XI ст. вже відвідувалося вікінгами. Пізніше його син С. Кабот здійснив тривалу подорож уздовж східного узбережжя Південної Америки. У другій чверті XVI ст. Ф. Пісарро, Д. де Альмагро, Ф. Орельяна та інші іспанські конкістадори досліджували Тихоокеанське узбережжя Південної Америки, відкрили Перу, Чілі й найбільші південноамериканські ріки Амазонку, Оріноко, Парану і Парагвай.
ДРУГИЙ ПЕРІОД ВІДКРИТТІВ (СЕРЕДИНА XVI — СЕРЕДИНА XVII СТ.)
У цей час почалося освоєння Сибіру руськими мандрівниками і землепроходцями. Помори, що заселяли узбережжя Білого моря, відправлялися у тривалі плавання на невеликих парусних суднах, відкриваючи полярні острови (Шпіцберген та інші). У 1579 або 1581 р. Єрмак почав похід у Сибір. На півночі Західного Сибіру в 1601 р. засноване місто Мангазея — центр торгівлі хутром. На Єнісеї та Лені були побудовані руські фортеці — остроги. У 1639 р. І. Москвитін пройшов до узбережжя Охотського моря. В. Поярков і Є. Хабаров у 1649—1653 рр. зі своїми козацькими загонами вийшли до Амура. Експедиція С. Дежнева першою пройшла Берінговою протокою, що розділяє Азію і Північну Америку. Похід В. Атласова на Камчатку завершив добу географічних відкриттів росіян у Сибіру та на Далекому Сході. Спроби європейських мандрівників у цей період обігнути відкриту Колумбом землю з півночі й знайти новий шлях в Азію обумовили інтенсивне вивчення Північної Атлантики та Арктики. Англієць Дж. Девіс здійснив три плавання в пошуках північно-західного проходу з Атлантичного в Тихий океан, у 1587 р. відкрив протоку (яка носить його ім’я). Г. Гудзон під час експедицій в арктичні частини Північної Америки відкрив протоку, затокуіріку, названі його ім’ям. В. Баффін у 1612—1616 рр. здійснив експедицію до берегів Шпіцбергену, досліджував Гудзонову затоку і море, згодом назване його ім’ям, відкрив ряд островів у Канадському Арктичному архіпелазі. Голландський мореплавець В. Янсзоон у 1606 р. відкрив Австралію (західне узбережжя півострова Кейп-Йорк). У 1642 г. А. Тасман відкрив острів, названий на його честь Тасманією, першим обійшов Австралію з півдня, відкрив Нову Зеландію і ряд архіпелагів у Тихому океані. Плаваючи в цьому регіоні, Л. Торрес відкрив південний берег Нової Гвінеї і протоку між нею і Австралією. Значення Великих географічних відкриттів в історії людства величезне. Вони ознаменували нову еру в географічному дослідженні Землі, дали поштовх до розвитку багатьох галузей природознавства, сприяли інтенсифікації світової торгівлі й підготували умови для європейської колоніальної експансії.
НАСЛІДКИ І ЗНАЧЕННЯ ВЕЛИКИХ ГЕОГРАФІЧНИХ ВІДКРИТТІВ. Великі географічні відкриття справили значний вплив на господарське життя всієї Європи. Якщо раніше головні торговельні шляхи пролягали через Середземне й Балтійське моря, то тепер вони перемістилися в океани. Виникла світова торгівля, що налагоджувала зв’язки між окремими материками. Почалося формування світового ринку як складової частини економіки нового суспільства.Італія перестала були найбільш розвиненою торговельною територією в Європі, поступившись місцем спочатку Португалії та Іспанії, а згодом — Нідерландам та Англії. Новими центрами ділової активності стали міста Кадіс і Севілья в Іспанії, Антверпен та Амстердам у Нідерландах, Лондон в Англії.Безпосереднім наслідком Великих географічних відкриттів стала поява колоніальних імперій. Першими їх створили Португалія та Іспанія, згодом — Нідерланди, Англія, Франція. Володіння колоніями приносило країнам-метрополіям величезні прибутки та сприяло їхньому розвитку. У той самий час колонії стали однією з причин колоніальних війн. Першою з них вважається спроба Франції в 60-х рр. XVI ст. відібрати в Іспанії півострів Флорида в Північній Америці. Одним із найважливіших наслідків Великих географічних відкриттів стала «революція цін». У 40-х рр. XVI ст. ціни на більшість товарів почали стрімко зростати. Ціна на хліб у XVI ст. зросла в п’ять-сім разів. Європейці звинувачували в цьому скупників товарів, але справжня причина стрибка цін полягала у величезній кількості золота та срібла, завезених до Європи з Америки й Індії. Саме це призвело до значного здешевлення золотих і срібних грошей та відповідного зростання цін на товари. Після Великих географічних відкриттів європейці навчилися вирощувати нові культури — кукурудзу, квасолю, картоплю, томати. Поширилося вживання шоколаду, цукру, земляних горіхів, тропічних фруктів, м’яса індички.
Із появою картоплі європейці нарешті позбулися загрози голоду. Кукурудза стала поживною їжею для людей та кормом для худоби. Виробництво цукру у Бразилії та його продаж до Європи сприяло розвитку харчової промисловості. Солодощі стали доступними не лише заможним, а й простим людям. У раціоні населення з’явилися різноманітні рибні страви.Поширилося вживання какао, кави та чаю. З Америки європейці запозичили також звичку палити тютюн і грати з пружним каучуковим м’ячем (так зароджувалися сучасні баскетбол і волейбол). Від «революції цін» найбільше постраждала Іспанія, яка лише за XVI ст. вивезла з Нового Світу золота та срібла на 1,5 трлн доларів у сучасних цінах. У середньому Іспанія отримувала зі своїх володінь в Америці по 300 тонн коштовних металів на рік. Причому ці гроші іспанський королівський двір витрачав переважно на придбання предметів мистецтва й ведення війн у Європі. Менше постраждали країни, де золото та срібло Нового Світу вкладалося в розвиток виробництва, завдяки чому зростала кількість товарів.Епоха Великих географічних відкриттів охопила порівняно невеликий відрізок часу, але за цей період відбулися важливі зміни в уявленнях людей про світ, який їх оточував. На карті з’явилися нові континенти, острови, торговельні шляхи. Великі географічні відкриття стали поштовхом до нових досліджень, а також розвитку природничих наук — географії, біології, астрономії, фізики, хімії. Розпочиналися пошуки легендарного Південного материка (Австралія).Географічні відкриття змінили звичне для європейців світобачення. Уперше люди відчули, наскільки величезним і різноманітним є навколишній світ. Відома європейцям на початку XVII ст. територія Землі збільшилася в шість разів порівняно з XIV ст.
49.Зміни у соціально-економічному та політичному розвитку Західної Європи у XVI ст.
50.Реформація у країнах Західної Європи.
На початку XVI ст. католицька церква зберігала значний вплив на європейське суспільство. Однак XV-XVI ст. називають «темним періодом» в історії церкви, оскільки вона перебувала у глибокій кризі. Католицька церква була великим землевласником. Для збагачення вищі церковні ієрархи навіть продавали церковні посади. З населення традиційно збирали різноманітні церковні збори. Церква збагачувалася також за рахунок надходження десятини, плати за вшанування святих, ікон тощо. Особливо прибутковою для католицької церкви була торгівля спеціальними грамотами для відпущення гріхів — індульгенціями. Падіння авторитету католицької церкви стало поштовхом до Реформації. Зародився цей рух у Німеччині. Через відсутність сильної централізованої влади Німеччина більше, ніж інші західноєвропейські країни, потерпала від свавілля католицької церкви. Ідейним натхненником німецької Реформації був богослов Мартін Лютер. 31 жовтня 1517 р. Мартін Лютер направив єпископу м. Брандербург й архієпископу м. Майнц «95 тез» (аргументів) проти продажу індульгенцій. Ймовірно, він вивісив тези й на дверях каплиці Віттенберзького замку, але документальних підтверджень цієї події немає. Через два тижні тези стали відомими у всій Німеччині. У Лейпцигу, Нюрнбергу та Базелі вони вийшли друком. 1517 р. вважається початком Реформації в Німеччині. Католицька церква побачила в тезах Лютера небезпеку для себе. Папа Лев X видав буллу (грамоту), яка погрожувала Лютеру анафемою — відлученням від церкви з вічним прокляттям, якщо він не відмовиться від своїх переконань і не спростує «95 тез». Мартін Лютер публічно спалив папську буллу, а Папу оголосив Антихристом, за що йогов 1521 р. було відлучено відцерквий визнано єретиком. Після цього Лютера було викликано на суд у м. Вормс, де він гідно відстоював власні погляди. На запитання, чи зрікається він своїх хибних поглядів, Лютер мужньо відповів: «На цьому я стою й інакше я не можу».Після Вормського суду від страти Лютера врятувала тільки підтримка його вчення деякими впливовими німецькими князями, рицарями, містянами.У 1522 р. Мартін Лютер переклав німецькою Новий Заповіт, написав кілька богословських праць. Його вчення швидко поширювалося, а послідовників почали називати лютеранами. Учення Лютера про «спасіння вірою» похитнуло авторитет Папи Римського. Виникало логічне запитання: якщо спасіння залежить винятково від віри, навіщо тоді потрібне посередництво католицької церкви? Таким чином, ідеї Лютера зачіпали інтереси католицьких ієрархів і посягали на догмати (істини, які не піддавалися сумніву) католицької церкви. У період Реформації особливо великого розмаху досягла секуляризація.З появою в Лютера послідовників і початком Реформації з’явилася третя гілка християнської віри — протестантизм
1.3. СЕЛЯНСЬКА ВІЙНА. ТОМАС МЮНЦЕР. Поступово ідеї Мартіна Лютера знаходили дедалі більше прибічників. Проте прагнення різних верств німецького суспільства й уявлення про здійснення Реформації значно різнилися. Ідеї Лютера підтримав і продовжив пропагувати Томас Мюнцер. Хоча згодом Мюнцер звинуватив Лютера в бездіяльності та вважав, що «час диспутів минув» і потрібно діяти рішучіше.Проповіді Мюнцера значно вплинули на німецьке селянство — розпочалася так звана «народна реформація». Мюнцер закликав селян не підкорятися владі й силою встановити на землі царство справедливості й рівності (Царство Боже).Гостра соціальна й релігійна криза, що охопила німецьке суспільство, призвела до початку в 1524 р. всенародного повстання, яке переросло в Селянську війну (1524-1526 рр.).Народні повстання охопили Південно-Західну й Центральну Німеччину. У травні 1525 р. селяни зазнали поразки у вирішальній битві з військами німецьких князів біля м. Франкенгаузен. До червня 1526 р. селянське військо зазнало остаточної поразки у війні. Загинуло близько 100 тис. учасників, а становище селянства в Німеччині ще більше погіршилося.
2. ПОШИРЕННЯ РЕФОРМАЦІЇ. ЖАН КАЛЬВІН. Визначним центром протестантизму було м. Женева. Саме до Женеви в 1536 р. прибув звинувачений в єресі француз Жан Кальвін. Він заснував нову течію протестантизму — кальвінізм. Кальвін фактично установив у Женеві релігійну диктатуру. Кальвіна навіть почали називати «Женевським Папою». Він жорстоко переслідував тих, хто виступав проти його вчення. Із Женеви вигнали всіх католиків, широко застосовували смертну кару.Незважаючи на радикальність, із Женеви кальвінізм поширився на інші території Швейцарії, а потім і в Нідерландах, Франції, Англії, Шотландії та інших країнах. Своє вчення Ж. Кальвін виклав у трактаті «Настанови в християнській вірі», який було видано в 1536 р. Він прагнув створити просту, «дешеву», демократичну й самоврядну церкву. Особливу увагу Кальвін приділяв багатству, вважаючи, що бідна людина «не мила Богові» і якщо багатство накопичено чесною працею, то воно не може бути гріховним. Але вважав гріхом чванитися багатством, тому в Женеві були заборонені носіння прикрас, дорогого одягу, пишні зачіски й різноманітні веселощі. Закривали театри та ярмарки, навіть били дзеркала, щоб не «провокувати чванливість».
51.КОЛОНІАЛЬНА ЕКСПАНСІЯ ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇН: ЇЇ ПРИЧИНИ, ПОЧАТОК ТА ЕТАПИ. Період колоніалізму охоплює час з початку XVI ст. і до середини ХХ ст. В цей період Захід отримує перевагу над Сходом і в тій чи іншій формі підкоряє собі країни Азії і Африки
Найбільшого розширення колоніальна система досягає в перші два десятиліття ХХ ст. тоді виникло переконання, що весь світ буде поділений між великими державами, а потім відбуватимуться тільки його переділи. Але цього не відбулося. Колоніальна система скоро почала розпадатися. Серйозний удар по ній був зроблений ще у другій половині ХІХ ст. революцією Мейдзи в Японії.
Після Першої світової війни стали реально незалежні Туреччина (Кемалістська революція), Іран (прихід Реза-шаха до влади), Китай (встановлення влади Гоміньдану). Отримали самоуправління Сирія, Ліван, Ірак. Остаточно розпалася колоніальна система після Другої світової війни. Умовною датою розпаду системи можна вважати 1960 рік – "Рік Африки", після чого залишилися тільки анклави колоніалізму. ХІХ – початок ХХ ст. можна назвати періодом найвищого розвитку колоніалізму.
У літературі прийнято виділяти три періоди колоніальної експансії:
• "торговий колоніалізм" - з початку XVI – до середини XVIІІ ст., який характеризується гонитвою за "колоніальними" товарами для вивозу в Європу;
• "колоніалізм епохи промислового капіталу", або "колоніалізм періоду першого етапу промислового перевороту", або "період експлуатації методами промислового капіталу", - друга половина XVIІІ – кінець ХІХ ст., коли основним методом експлуатації колоній і всього неєвропейського світу став вивіз європейських товарів у ці країни;
• "колоніалізм епохи імперіалізму", або "колоніалізм періоду монополістичного капіталу", або "колоніалізм періоду другого етапу промислового перевороту" – коли до колишніх методів використання ресурсів залежних країн додався ще один – вивіз туди європейського капіталу, ріст інвестицій, які привели до промислового розвитку неєвропейських країн.
Початок європейського вторгнення в країни Сходу співпадає з епохою Великих географічних відкриттів. На протязі двох століть європейські мореплавці, спочатку португальські і іспанські, а потім голландські, англійські і французькі проклали шлях на Схід – в Африку, Індію, Південно-Східну Азію і на Захід – у Південну і Північну Америку, на Антильські острови, відкрили Австралію. Російські землепрохідці пройшли через Сибір і досягли берегів Тихого океану. Починаючи з Магеллана здійснено ряд навколосвітніх мандрівок.
Перші колоніальні загарбання здійснювали ідальго Іспанії і Португалії, а фінансували експедиції купці Фландрії і Брабанту; конкістадорів штовхали за моря і океани жадоба наживи і пригод, але потреба в золоті зростала в Європі у величезних масштабах якраз дякуючи розвитку ринкових відносин, які вимагали все більш значних засобів обміну. Якраз тим, що колоніальна експансія відповідала потребам капіталізму, який розвивався, пояснюється та особливість цього руху, що він, розвиваючись разом з капіталізмом, ставав всеохоплюючим і ніс в собі більш глибокі наслідки для народів які колонізували і яких колонізували. Початковий етап колоніальної експансії на Схід зв’язаний насамперед з португальцями, тому Іспанія сконцентрувала всі зусилля на Америці і в Азії утвердилася тільки на Філіппінах і відмовилась на користь Португалії від боротьби за Острови Прянощів (Молуккські острови). Історія португальської заморської експансії починається в 1415 р., коли хрестоносці оволоділи марокканським портом Сеутою. На першому етапі португальці – спочатку повільно, а потім більш швидкими темпами – "освоювали" західне узбережжя Африки, поступово просуваючись на південь. Рух на південь отримав стимул в 40-х рр. XV ст., коли португальські мореплавці досягли Гвінейського побережжя і в Португалію почали поступати золото, слонова кістка і невільники.
Другий етап, який охоплює власне період утворення португальської колоніальної імперії; відкривається плаванням Васко да Гами, який проклав морський шлях в Індію. Спочатку португальці намагалися боротися зі своїми конкурентами, головним чином арабами, в Індійському океані, посилаючи щорічні експедиції із метрополії. Але дуже скоро, найбільш далекоглядні із піонерів експансії зрозуміли, що для завоювання панування на морі потрібен не тільки сильний флот (такий флот у Португалії був і її морська перевага була незаперечною), але і опорні бази на протязі всього морського шляху від Лісабона і Опорто до Індії і Південно-Східної Азії (ПСА).
З кінця XVI ст. почався третій етап португальської колоніальної політики. В 1580 – 1640 рр. Португалія, яка виявилася в складі Іспанської імперії, не змогла протистояти натиску нових колоніальних держав – Нідерландів і Англії. Поступово вона поступалася позиціями і на середину XVIІ ст. вона втратила майже всі свої володіння в Азії. Епоха португальсько-іспанської колоніальної експансії не внесла суттєвих змін у внутрішнє життя країн Сходу. Цей колоніалізм був торговий, а основні засоби добувалися за рахунок внутрішньо азіатської торгівлі.
Боротьба з португальцями сприяла поширенню впливу ісламу в приморських державах Сходу. Якраз у XVI ст. іслам переміг в малайсько-індонезійському світі. Перемого ісламу сприяла і більш широким культурним зв’язкам з Індією та країнами Близького і Середнього Сходу.
Показово, що головним провідником колоніальної політики в цей час стають монопольні торгові компанії. Якщо в іспано-португальській системі основну роль грала державна феодально-бюрократична машина, то тепер ініціатива належить купецтву, а держава тільки підтримує об’єднання пайщиків-монополістів.
Якраз таким об’єднанням була Нідерландська Ост-Індійська компанія, яка виникла при прямому сприянні уряду. За її зразком будувалися подібні їй об’єднання в інших країнах – Швеції, Данії, Курляндії, Франції і т. д. В 1602 р. торгові палати шести міст – Амстердама, Мидлбурга, Дефта, Роттердама, Хоорна і Енкхюйзена надали капітал для НОІК.
Англійська Ост-Індська компанія (АОІК), яка утворилася в 1600 р., спочатку була слабше голландської. На відмінну від останньої, вона отримала від держави тільки торгові привілеї, її первісний капітал був значно меншим, вона постійно відчувала фінансові труднощі, змушена була безперервно боротися з конкуренцією інших англійських компаній і знаходилася в сильній залежності від королівської влади. І тільки на початку XVIII ст. АОІК зміцнила свої позиції в самій Англії.