У 486 р. внаслідок франкського завоювання в Північній Галлії виникла Франкська держава, на чолі якої стояв вождь салічних франків Хлодвіг (486 - 511) з роду Меровея (народжений морем, звідси династія Меровінгів). Так розпочався перший період історії Франкської держави — з кінця V до кінця VII ст., названий меровінзьким. В 486 року він усуває залишки західноримського панування шляхом перемоги над римським герцогом Сіагрієм. Країна між Соммою і Луарою відходить до Хлодвіга. Близько 496 року Хлодвіг здобуває перемогу над алеманами. За наполегливістю дружина Хродіхільди, яка було католичкою вирішив наверненутись у християнство. На Різдво 497 або 498 року хрещення здійснює в Реймсі єпископ Ремігій. Також за його правління була завойована Аквітанія (507). Після смерті Хлодвіга I в 511 році Франкське королівство було поділене на чотири частини між його синами: Теодоріхом, Хлодоміром, Хильдебертом і Хлотаром.Прте завойовницькі війни не припиняються. Його наступник Теодоріх І в 531 році завойовує державу тюрингів з допомогою саксів. У 532—534 роки — Хлотар І, Хільдеберт І і племінник Хлодвіга Тойдеберг І підкоряють державу бургундів. 539 рік — Тойдеберт перемагає остготів і візантійців, однак здобути верхню Італію не вдається. Баварія стає залежною від Франції.До середини VI ст. Франкська держава включала майже всю територію колишньої римської провінції Галлії. Франки підпорядкували собі також кілька германських племен, що жили за Рейном: верховну владу франків визнали тюринги, алемани і бавари; сакси вимушені були платити їм щорічну данину.
Франкська держава проіснувала значно довше, ніж інші варварські королівства континентальної Європи.Найважливішим джерелом для вивчення суспільного устрою франків (переважно Північної Галлії) в меровінзький період є одна з найвідоміших варварських "правд" — "Салічна правда". Це запис судових звичаїв салічних франків, зроблений, на початку VI ст."Салічна правда" відображає порядки первіснообщинного ладу, що існували у франків ще до завоювання. Але в ній містяться і нові дані — відомості про зародження майнової і соціальної нерівності, приватної власності на рухоме майно, права успадкування на землю і, держави.
558—561 — Хлотар І об'єднує державу франків, проте після його смерті держава знову розпадається. На три самостійних областей у складі Франкської держави: 1) Нейстрії — Північно-Західної Галлії з центром у Парижі; 2) Австразії — північно-східної частини Франкської держави, що включала споконвічні франкські області по обох берегах Рейну і Маасу; 3) Бургундії — території колишнього королівства бургундів.
На початку VII ст. держава знов обєднується за правління короля Хлотаря ІІ (613 – 629рр.) але швидкими темпами відбувався процес посилення позицій знаті, як нащадків германської, так і галло-римської аристократії. Зростання великого землеволодіння і приватної влади великих землевласників призвело до ослаблення королівської влади. Позбувшись унаслідок щедрих земельних роздавань значної частини своїх володінь і прибутків, франкські королі виявилися безсилими в боротьбі із сепаратистськими настроями великих землевласників.
В період з 629—639 роки — Дагоберта, ще раз об'єднує всю держав. Але після його смерті у середині VII ст. королівська влада зазнала занепаду і вирішення державних справ перейшло в руки майордомів, яких призначав король із представників найбільш сановних аристократичних родин. Наприкінці VII ст. фактична влада у всіх областях королівства опинилася в руках майордомів. Спочатку це були посадові особи, що очолювали королівське дворове управління. Потім майордоми перетворилися на найбільших землевласників. Все управління кожної з областей королівства зосереджувалося в їх руках, і майордом виступав як вождь і військовий ватажок місцевої земельної аристократії.Після тривалої боротьби в середовищі франкської знаті у 687 р. майордом Австразії Піпін Герістальський став майордомом усієї Франкської держави. Саме він поклав початок новій династії франкських королів, яка пізніше за ім'ям найвидатнішого зі своїх представників — Карла Великого — отримала назву династії Каролінгів. Останнім представником Меровінгів на Франському престолі був король Хільдерік III який привив у 743-751 роках, і мав лише символічну владу. У листопаді 751 року Хільдерік був скинутий і пострижений у ченці.
Час найбільшої могутності Франкської держави припадає на правління сина Піпіна Короткого — Карла Великого (742-814). Внаслідок кількох воєн він значно розширив кордони Франкської держави, підпорядкувавши своїй владі різні племена і народності. Карл перейшов у наступ на Арабську Іспанію. Правда, його перший похід в Іспанію (778) не був успішним. Надалі франки методично просувалися на південь від Піренеїв. У 801 р. в арабів була відібрана Барселона на території Північно-Східної Іспанії заснована Іспанська марка (прикордонна територія), населення якої становили головним чином баски і наварці. За Карла Великого внаслідок тривалих воєн (з 772 по 804 р.) була завойована і приєднана до Франкської держави Саксонія. Внаслідок багатьох воєн кордони Франкської держави значно розширилися. За площею держава франків наближалася до старої Західної Римської імперії і так само включала до свого складу різні племена і народності. Королівський титул більше не задовольняв франкського короля. Карл чекав лише зручної нагоди, щоб проголосити себе імператором. Така нагода випала, коли слабкий і безвільний папа Лев III, що викликав проти себе опозицію римської знаті, втік до Карла, у якого шукав захист. Карл дав папі надійну охорону і сам очолив похід на Рим. У подяку за цю допомогу папа наприкінці 800 р. в соборі св. Петра в Римі вінчав франкського короля імператорською короною. Так була встановлена нова імперія на Заході. Ця подія викликала конфлікти між Карлом і Візантією, імператори якої вважали себе єдиними спадкоємцями старого Риму.
В останні роки життя Карл обрав постійним місцем перебування свою нову столицю Ахен. Головну увагу він приділяв зміцненню нових рубежів для оборони і подальших захоплень. На початку IX ст. Карл користувався великим впливом не тільки всередині імперії, а й за її межами: з ним рахувалися королі англосаксонських держав в Англії; його заступництва шукали королі Шотландії , вожді племінних ірландських князів. Однак за зовнішнім благополуччям імперії приховувалася її внутрішня слабкість. Створена шляхом завоювань, вона була надзвичайно різноманітна за етнічним складом. Крім франків і підвладних їм племен і народностей на території колишньої Галлії до імперії Карла Великого входили сакси, фризи, бавари, алвмани, тюринги, лангобардні та ін.Кожна з територій імперії без постійного військового й адміністративного примусу не хотіла підкорятися владі завойовників. Тому Карл Великий проводив усе своє життя в походах, відправляючись кожного разу туди, де виникала реальна загроза відпадання тієї або іншої території. З часом утримувати завойовані племена і народності ставало все важче. Після його смерті країна перейшла до рук його молодшого сина Людовика Благочестивого. Людовік Благочестивий став останнім єдиновладним правителем єдиної Франкської держави з 814 — по 840рр. Успадкувавши трон після смерті свого батька, імператора Карла Великого, Людовік успішно продовжив батьківську політику реформ, але останні роки його правління пройшли у війнах проти власних синів та зовнішніх ворогів. Держава опинилася в глибокій кризі, яка через кілька років після її смерті призвела до розпаду імперії та утворення на її місці кількох держав — попередників сучасних Німеччини, Італії та Франції. Після його смерті війна між синами продовжилася. В результаті після битви при Фонтен (841 рік) був укладений Верденський договір 843 року, що зафіксував розділ імперії на 3 королівства. Західно-франкське (майбутня Франція), Східно-франкське (майбутня Німеччина) та : Середньо-франкське королівство (Лотарингію, Італію та Прованс)
Верденський договір – домовленість про розділ імперії Карла Великого між трьома синами Людовіка Благочестивого: Лотарем I, Карлом Лисим та Людовіком II Німецьким. Підписаний 11 серпня 843 року у місті Верден, що у сучасній Франції.
Остаточний розкол християнства на католицизм і православ’я відбувся у 1054 р. Утворилися дві самостійні церковні організації - Римська католицька (Західна) й Константинопольська православна (Східна). Розбіжності, зокрема, стосувалися ритуалів, обрядів, звичаїв. На Заході богослужіння велося латиною, на Сході - місцевими мовами: грецькою, вірменською, сирійською та ін. У Східній церкві всі причащалися хлібом і вином, у Західній - вином причащались лише священики. У Візантії хрестились трьома пальцями, а в Римі - всіма п’ятьма Але предметом найбільших суперечок двох церков було ставлення до походження Святого Духа У Східній церкві вважали, що він походив від Отця, а в Західній - також і від Сина Важливою причиною розколу також було прагнення одноосібної влади над церквою.
Суперечності поглибилися під час так званої Клюнійської реформи, яка почалася у Франції у X ст. На той час Західна церква переживала кризу - німецькі імператори перетворили пап і єпископів на своїх васалів. Водночас поширилися порушення безшлюбності й бідності. Процвітала торгівля церковними посадами (симонія). Ченці Клюнійського монастиря в Бургундії (Франція) та їхні послідовники проголосили папу верховним суддею у справах як духовних, так і світських, єдиним намісником Бога на землі, виступили проти втручання світських правителів у церковні справи, засуджували моральне падіння духовенства.
Водночас Рим намагався регулювати діяльність церкви у Візантії. У 1054 р. константинопольський патріарх Михаїл Керуларій оголосив єрессю обряди, які не збігалися з обрядами Східної церкви. Того ж року після тривалих і безрезультатних переговорів папські посланці залишили на вівтарі храму Святої Софії в Константинополі грамоту, в якій прокляли патріарха і його послідовників. У відповідь духовенство Візантії прокляло Римську церкву.У 1075 р. папа римський Григорій VII оголосив самостійність Римо-католицької церкви та її панівне становище у Західній Європі. До сьогодні Православна («істинна») і Римо-католицька («вселенська») церкви існують окремо, хоча вже й не ворогують між собою.
Після загибелі Західної Римської імперії життя в її містах занепало. У X—XI ст. у Західній Європі почалося відродження деяких старих античних і виникнення нових міст. Відновлення міського життя насамперед зумовили економічні процеси, зокрема розвиток сільського господарства. У селян поступово виникав надлишок сільськогосподарських продуктів, які можна було обміняти на ремісничі вироби. У свою чергу, ремісники вже не встигали займатися сільським господарством, це тільки відволікало їх від основної роботи. Зрештою ремісництво відокремилося від сільського господарства. Найбільша кількість міст у середньовічній Європі була в Італії (половину населення країни складали жителі міст) і Фландрії (2/3 населення — городяни). Середньовічні міста зазвичай були невеликими — 1—3 тис. жителів. Населення лише декількох міст у Європі досягало 100 тис. осіб (Кордова, Севілья, Париж, Мілан, Венеція, Флоренція). Столиця Візантії — Константинополь — у періоди розквіту налічувала 300—400 тис. осіб.
Для збуту своєї продукції ремісники селилися в безпечних місцях, де збиралися значні скупчення людей: на перехресті важливих шляхів, на річкових переправах, під стінами замків тощо. Поступово тут формувалися постійні поселення ремісників. Разом із ними оселялися торговці й представники інших спеціальностей, потрібних городянам. Обов’язковими складовими середньовічного міста були кам’яні захисні стіни, собор, ринкова площа. Також у містах могли розташовуватися укріплені палаци-фортеці феодалів, монастирі. Плану забудови середньовічного міста, на відміну від античних, як такого не було. Міста розбудовувалися концентричними колами від центру — фортеці або ринкової площі. Вулиці були вузькими, не освітлювалися, тривалий час не мали бруківки й каналізації. Будинки стояли досить тісно й мали два-три поверхи. Біля будинків розташовувалися сади й городи, у дворі тримали худобу та птицю. За стінами міста жителі мали земельні ділянки й виноградники. Населення міст. Основну частину городян у німецькомовних містах складали бюргери, в італомовних — пополани, у франкомовних — буржуа. Вони були повноправними жителями міста, займалися торгівлею та ремеслом. Одні виробляли й торгували речами, необхідними городянам і селянам з околиць. Інші, багатші, вели торгівлю з областями або країнами, закуповуючи та продаючи багато товарів. Сеньйорам і їхньому оточенню, представникам світської та духовної влади, тобто знатним людям, належали найкращі будинки в місті. Вони разом із заможними бюргерами утворювали патриціат — правлячу верхівку міста. Найбідніші верстви міського населення називали плебеями (плебс). Середньовічні міста розвивалися насамперед як центри ремісничого виробництва. На відміну від селян, ремісники виготовляли продукцію лише на продаж. Виробництво товарів розташовувалося в майстерні на першому поверсі помешкання ремісника. Усе виготовлялося вручну за допомогою простих знарядь праці одним майстром від початку і до кінця. Зазвичай майстерня була й крамницею, де ремісник продавав вироблені ним речі. Із часом ремісники почали об’єднуватися в цехи — замкнені організації ремісників однієї спеціальності в межах одного міста, створені з метою усунення суперництва і взаємодопомоги ремісників. Перші цехи в середньовічній Європі виникли в X ст. в Італії, а у Франції, Англії та Німеччині — в XI—XII ст. Наприкінці XIII ст. в Парижі працювало понад 130 цехів, що об’єднували близько 5 тис. ремісників. Члени цеху допомагали одне одному опановувати нові способи ремесла, але при цьому охороняли свої секрети від інших цехів. Виборна цехова верхівка пильно стежила за тим, щоб усі члени цеху були приблизно в однакових умовах. Вводилися правила: скільки годин можна працювати, скільки верстатів і помічників мати. Порушників виключали із цеху, а це означало втрату засобів до існування. Також був суворий контроль за якістю виробів.Торгівля в басейні Середземного моря ніколи не припинялася навіть після загибелі Західної Римської імперії. Дорогі тканини, посуд, зброя, прянощі — це те, на чому базувалася європейська торгівля перших століть Середньовіччя. Основні торговельні шляхи пролягали морем і річками. Недивно, що перші міста виникали на узбережжі або вздовж судноплавних річок. Для захисту своїх інтересів купці об’єднувалися в гільдії. Згодом утворилися торговельні компанії — об’єднання купців із різних міст зі своїми представництвами.
Відповідно до договору, землі Франкського королівства були розділені так: Лотару дістались центральні області: центральна Італія, Ельзас, Бургундія, Прованс, Нейстрія, Аквітанія, Герцогство Васконія, Іспанська марка та деякі інші. До його відійшов імператорський титул батька. Людовіку II Німецькому відійшли землі за схід від Рейну: Алеманія, Саксонія, Баварія та ряд інших територій.
Карлу Лисому, молодшому братові, відійшли землі на захід від центральних областей, що відійшли: Нейстрія, невелика північно-західна частина Австразії, Аквітанія, Васконія, Септіманія, Іспанська марка.