Остаточний розкол християнства на католицизм і православ’я відбувся у 1054 р. Утворилися дві самостійні церковні організації - Римська католицька (Західна) й Константинопольська православна (Східна). Розбіжності, зокрема, стосувалися ритуалів, обрядів, звичаїв. На Заході богослужіння велося латиною, на Сході - місцевими мовами: грецькою, вірменською, сирійською та ін. У Східній церкві всі причащалися хлібом і вином, у Західній - вином причащались лише священики. У Візантії хрестились трьома пальцями, а в Римі - всіма п’ятьма Але предметом найбільших суперечок двох церков було ставлення до походження Святого Духа У Східній церкві вважали, що він походив від Отця, а в Західній - також і від Сина Важливою причиною розколу також було прагнення одноосібної влади над церквою.
Суперечності поглибилися під час так званої Клюнійської реформи, яка почалася у Франції у X ст. На той час Західна церква переживала кризу - німецькі імператори перетворили пап і єпископів на своїх васалів. Водночас поширилися порушення безшлюбності й бідності. Процвітала торгівля церковними посадами (симонія). Ченці Клюнійського монастиря в Бургундії (Франція) та їхні послідовники проголосили папу верховним суддею у справах як духовних, так і світських, єдиним намісником Бога на землі, виступили проти втручання світських правителів у церковні справи, засуджували моральне падіння духовенства.
Водночас Рим намагався регулювати діяльність церкви у Візантії. У 1054 р. константинопольський патріарх Михаїл Керуларій оголосив єрессю обряди, які не збігалися з обрядами Східної церкви. Того ж року після тривалих і безрезультатних переговорів папські посланці залишили на вівтарі храму Святої Софії в Константинополі грамоту, в якій прокляли патріарха і його послідовників. У відповідь духовенство Візантії прокляло Римську церкву.У 1075 р. папа римський Григорій VII оголосив самостійність Римо-католицької церкви та її панівне становище у Західній Європі. До сьогодні Православна («істинна») і Римо-католицька («вселенська») церкви існують окремо, хоча вже й не ворогують між собою.
Після загибелі Західної Римської імперії життя в її містах занепало. У X—XI ст. у Західній Європі почалося відродження деяких старих античних і виникнення нових міст. Відновлення міського життя насамперед зумовили економічні процеси, зокрема розвиток сільського господарства. У селян поступово виникав надлишок сільськогосподарських продуктів, які можна було обміняти на ремісничі вироби. У свою чергу, ремісники вже не встигали займатися сільським господарством, це тільки відволікало їх від основної роботи. Зрештою ремісництво відокремилося від сільського господарства. Найбільша кількість міст у середньовічній Європі була в Італії (половину населення країни складали жителі міст) і Фландрії (2/3 населення — городяни). Середньовічні міста зазвичай були невеликими — 1—3 тис. жителів. Населення лише декількох міст у Європі досягало 100 тис. осіб (Кордова, Севілья, Париж, Мілан, Венеція, Флоренція). Столиця Візантії — Константинополь — у періоди розквіту налічувала 300—400 тис. осіб.
Для збуту своєї продукції ремісники селилися в безпечних місцях, де збиралися значні скупчення людей: на перехресті важливих шляхів, на річкових переправах, під стінами замків тощо. Поступово тут формувалися постійні поселення ремісників. Разом із ними оселялися торговці й представники інших спеціальностей, потрібних городянам. Обов’язковими складовими середньовічного міста були кам’яні захисні стіни, собор, ринкова площа. Також у містах могли розташовуватися укріплені палаци-фортеці феодалів, монастирі. Плану забудови середньовічного міста, на відміну від античних, як такого не було. Міста розбудовувалися концентричними колами від центру — фортеці або ринкової площі. Вулиці були вузькими, не освітлювалися, тривалий час не мали бруківки й каналізації. Будинки стояли досить тісно й мали два-три поверхи. Біля будинків розташовувалися сади й городи, у дворі тримали худобу та птицю. За стінами міста жителі мали земельні ділянки й виноградники. Населення міст. Основну частину городян у німецькомовних містах складали бюргери, в італомовних — пополани, у франкомовних — буржуа. Вони були повноправними жителями міста, займалися торгівлею та ремеслом. Одні виробляли й торгували речами, необхідними городянам і селянам з околиць. Інші, багатші, вели торгівлю з областями або країнами, закуповуючи та продаючи багато товарів. Сеньйорам і їхньому оточенню, представникам світської та духовної влади, тобто знатним людям, належали найкращі будинки в місті. Вони разом із заможними бюргерами утворювали патриціат — правлячу верхівку міста. Найбідніші верстви міського населення називали плебеями (плебс). Середньовічні міста розвивалися насамперед як центри ремісничого виробництва. На відміну від селян, ремісники виготовляли продукцію лише на продаж. Виробництво товарів розташовувалося в майстерні на першому поверсі помешкання ремісника. Усе виготовлялося вручну за допомогою простих знарядь праці одним майстром від початку і до кінця. Зазвичай майстерня була й крамницею, де ремісник продавав вироблені ним речі. Із часом ремісники почали об’єднуватися в цехи — замкнені організації ремісників однієї спеціальності в межах одного міста, створені з метою усунення суперництва і взаємодопомоги ремісників. Перші цехи в середньовічній Європі виникли в X ст. в Італії, а у Франції, Англії та Німеччині — в XI—XII ст. Наприкінці XIII ст. в Парижі працювало понад 130 цехів, що об’єднували близько 5 тис. ремісників. Члени цеху допомагали одне одному опановувати нові способи ремесла, але при цьому охороняли свої секрети від інших цехів. Виборна цехова верхівка пильно стежила за тим, щоб усі члени цеху були приблизно в однакових умовах. Вводилися правила: скільки годин можна працювати, скільки верстатів і помічників мати. Порушників виключали із цеху, а це означало втрату засобів до існування. Також був суворий контроль за якістю виробів.Торгівля в басейні Середземного моря ніколи не припинялася навіть після загибелі Західної Римської імперії. Дорогі тканини, посуд, зброя, прянощі — це те, на чому базувалася європейська торгівля перших століть Середньовіччя. Основні торговельні шляхи пролягали морем і річками. Недивно, що перші міста виникали на узбережжі або вздовж судноплавних річок. Для захисту своїх інтересів купці об’єднувалися в гільдії. Згодом утворилися торговельні компанії — об’єднання купців із різних міст зі своїми представництвами.
Ще за часів подорожей Колумба іспанці організовували укріплені поселення на відкритих ним землях. Численні ідальго — найчастіше молодші сини лицарів, які не мали спадку і вміли лише воювати, аби здобути багатство, організовувалися у загони конкістадорів (іспанською «завойовників»), що вирушали у Новий Світ (так європейці називали Америку). Лідери цих загонів укладали угоди з іспанськими королями, за якими частину захоплених у майбутньому багатств вони мали віддавати до королівської скарбниці, зате на завойованих ними територіях вони ставали пожиттєвими губернаторами, а фактично — їхніми володарями. З 1510 р. розпочався новий етап завоювання Америки — колонізація й освоєння внутрішніх областей континенту. Цей етап має назву конкіста — завоювання. Учасники завойовницьких походів відомі як конкістадори. Початок цьому етапу було покладено вторгненням конкістадорів на Панамський перешийок і зведенням тут перших укріплень. У цей час іспанські мореплавці відкрили культуру майя. Конкістадори були вражені чудовими містами. У храмах і палацах було багато прикрас і статуеток із золота й міді, карбованих золотих дисків із зображенням битв і сцен жертвоприношень. Від місцевих жителів іспанці довідалися, що дорогоцінні метали майя привозять з країни ацтеків. У 1519 р. на завоювання цих земель вирушив іспанський загін на чолі з Ернаном Кортесом (1485-1547).
У квітні 1519 р. кораблі Е. Кортеса пристали до мексиканського берега. У його загоні було майже 500 конкістадорів, із них 16 вершників. Крім іншої зброї, вони мали 13 гармат. Іспанці розпочали відразу ж будувати фортецю Веракрус. Однак ацтеки не виявляли до них найменшої неприязні. Вони урочисто вітали конкістадорів, цілували перед ними землю та обдаровували. Теплий прийом пояснювався тим, що ацтеки прийняли іспанців за посланців таємничого бога Кецалькоатля, якого в давнину вигнали з країни. Ернан Кортес уміло скористався із ситуації й невдовзі ввійшов зі своїми конкістадорами до Теночтітлана. Тут його радо зустрів правитель ацтеків Монтекусома, який поселив іспанців в одному з палаців у центрі столиці й підніс їм щедрі дарунки.
Невдовзі Е. Кортес був змушений поїхати з Теночтітлана. За час його відсутності конкістадори почали грабувати мирних жителів, що призвело до повстання. Коли Е. Кортес повернувся, то став вимагати, аби Монтекусома вгамував свій народ. Однак ацтеки не підкорилися, і конкістадори вбили їхнього правителя. З великими труднощами Е. Кортес зумів вирватися з Теночтітлана. Відновивши сили, Е. Кортес знову вдерся в країну ацтеків і втравні 1521 р. взяв Теночтітлан в облогу, яка тривала 3,5 місяця. Ацтеки вперто боронили свою столицю, але голод, епідемія віспи й облогові механізми іспанців зробили свою справу, і в серпні 1521 р. Е. Кортес заволодів Теночтітланом і зруйнував його. Держава ацтеків припинила своє існування. Поступово завойовуючи землі в Центральній Америці, іспанці прагнули наблизитися до скарбів на півдні материка. Завойовників вабила казково багата країна інків. Один із загонів конкістадорів очолив малоосвічений Франсіско Пісарро (1471-1541), який до свого прибуття в Америку пас свиней у багатих сусідів. У 1524 р. він приїхав на тихоокеанське узбережжя Південної Америки, сподіваючись відшукати багаті на золото землі. Однак тільки в 1531 р. йому вдалося зібрати загін із 120 піхотинців і 36 кіннотників і вирушити до країни інків. Він довідався, що там вирує громадянська війна й становище правителя інків Атавальпи досить хитке. Це підштовхнуло Ф. Пісарро до рішучих дій. Імперія ж Атавальпи виявилася неготовою воювати з дивними білошкірими прибульцями, тіла яких були закуті в залізо. Не менше лякали інків коні й небачена досі вогнепальна зброя. Поміркувавши, Атавальпа зрозумів, що в цій ситуації з конкістадорами краще домовитися. Однак коли в листопаді 1532 р. Атавальпа в супроводі своїх воїнів прибув на офіційні мирні переговори з Ф. Пісарро, планам правителя інків не судилося збутися. Підступний Ф. Пісарро захопив його в полон.
Після перемоги франків у битві при Пуатьє християни розпочали відтісняти мусульман на південь. Французькі вчені XV-XVI ст. назвали цей процес Реконкіста, що означало «відвоювання». Вони мали на увазі, що християни відвойовують землі, котрі належать їм по праву, у «язичників-арабів».
На контрольованих християнами територіях Іберійського півострова виникла низка королівств: Португалія, Леон, Наварра, Арагон та Кастилія. Вирішальна битва Реконкісти відбулася в 1212 р. біля Лас-Навас-де-Толоса, яка закінчилася поразкою арабів. У 40-х рр. XIII ст. під їхньою владою залишилася лише невелика територія Ґранадського емірату. Основні успіхи Реконкісти припали на ХІ-ХІІІ ст. У ній брали участь лицарі не лише з християнських держав Іберії, а й з усієї Європи. Завдяки війні вони мали змогу здобути для себе нові земельні володіння. Вслід за лицарями рушали селяни, яким бракувало наділів у себе на батьківщині. Лицарі привласнювали величезні маєтки й палаци, які раніше належали мусульманам. З подальшим просуванням на південь зводилися нові й нові замки. Звідси пішла назва королівства Кастилії, що перекладається як «країна замків». Було навіть створено духовно-лицарські ордени — Санть-Яго, Алькантара, Калатрава. З кінця XII ст. при королях християнських держав на території Іспанії з’явилися кортеси (від ісп. corte — королівський двір) — зібрання представників лицарства та духівництва регіону або й цілого королівства. Згодом до участі в кортесах стали допускати делегатів від міст. Зазвичай ці державні органи могли обговорювати питання як релігійного, так і світського життя, проте не мали влади самостійно ухвалювати закони, а лише давали поради королю. Наприкінці XV ст. шляхом династичної унії було об'єднано Арагон з Кастилією. Це сталося у 1479 р. завдяки шлюбу двох монархів — Фернандо ІІ Арагонського і Ізабель І Кастильської. Так було зроблено важливий крок до створення іспанської держави. У своїй боротьбі за сильну, єдину монархію Фернандо ІІ та Ізабель І шукали підтримки у католицької церкви.У 1492 р. після тривалої облоги впала Гранада — останнє мусульманське володіння в Іспанії.
Європейське рицарство в цей час перебувало в досить складній ситуації. Право майорату (першості в успадкуванні) спричиняло те, що маєток феодала успадковував лише його старший син, а молодші змушені були самі шукати засобів до існування. У результаті з’явилися безземельні рицарі, що грабували та влаштовували криваві війни зі слабшими сусідами.
Протягом семи років європейські країни потерпали від голоду, епідемій чуми та інших хвороб. Усі чекали на Божу кару за свої гріхи та були готові спокутувати їх паломництвом до Святої Землі або іншим подвигом за віру. Паломники, що поверталися з Єрусалима, відвідавши Гроб Господній (місце поховання Ісуса Христа), розповідали про переслідування християн турками-сельджуками.
Візантійський імператор Алексій І Комнін звернувся до Папи Римського з проханням про допомогу через постійні напади турків-сельджуків. Його заклик було почуто.
27 листопада 1095 р. в південнофранцузькому місті Клермон відбувся великий церковний собор. Після його завершення Папа Урбан II звернувся з промовою до натовпу, який зібрався на площі. Він закликав усіх до походу на Схід заради визволення Палестини з-під влади «невірних» і повернення християнам Гробу Господнього. Усім визволителям Святої Землі Папа пообіцяв спокутування гріхів. «Нехай стануть віднині воїнами Христа, — промовив Урбан II, — ті, що раніше були грабіжниками. Нехай справедливо б’ються з варварами ті, що раніше воювали проти братів і родичів».
Наслідки руху хрестоносців.
Хрестові походи супроводжувалися величезними людськими втратами ворогуючих сторін. На організацію походів та облаштування хрестоносців на Сході було витрачено неймовірні кошти. Західноєвропейські феодали поспішили збудувати на завойованих землях неприступні замки-фортеці. Вони стали оплотом панування хрестоносців. Деякі із цих споруд можна віднести до шедеврів середньовічного мистецтва.Хрестоносці, щоб захиститися від ворогів, будували потужні кам'яні фортеці, здатні витримати тривалі облоги. Найбільш відома серед них — Крак де Шевальє, розташована в Сирії (рис. 8). Їй належало особливе стратегічне положення. Фортецю захищали дві високі стіни, що охоплюють великий простір. Дев'ять веж гарантували високу обороноздатність фортеці. Гарнізон Крака налічував дві тисячі осіб. Система глибоких колодязів (до 27 м) і дев'ять водозбірних цистерн забезпечували гарнізон водою. У фортеці були вітряки, печі, давильні, система водогону. Кількаразові спроби мусульман захопити Крак були марними.
Проте завоювання хрестоносців виявилися недовгочасними. Серед великих європейських феодалів-завойовників не існувало єдності, часто спалахували усобиці. Війни з мусульманами були вкрай виснажливими. Хрестоносці не мали надійних союзників, а місцеві жителі чинили рішучий опір завойовникам. Одна за одною держави хрестоносців припиняли існування. У 1291 р. мусульмани захопили Акру — останню християнську фортецю на Близькому Сході. В XI—XIII ст. помітно змінилося становище в європейських державах. Тепер більшість рицарів воліли служити королю, а не ризикувати життям за морем. Зміцніли європейські міста, які звільнилися від опіки своїх сеньйорів, що вирушили на «Божий подвиг». Багато міст розбагатіли на заморській торгівлі, отримавши торговельні привілеї від правителів хрестоносців. Завдяки Хрестовим походам європейці запозичили у східних країн вітряки, водяне колесо; навчилися вирощувати баштанні культури, гречку, абрикоси, лимони. Хрестові походи сприяли зміцненню могутності й авторитету католицької церкви. Проте християнським державам не вдалося підкорити країни Близького Сходу.
Церква в боротьбі з єретиками. На межі ХІІ-ХІІІ ст. папство досяг-ло вершини своєї могутності. Особливо сприяв цьому папа Інокентій III (1198-1216). Йому вдалося змусити західноєвропейських монархів визнати, що папа римський є главою християнського світу. Він наказав називати себе не наступником апостола Петра, а намісником Христа. Прекрасно освічений і енергійний Інокентій III вважав, що має право втручатися у всі справи. І дійсно, встигав він чимало: одних лише булл (папських указів, обов'язкових до виконання всіма віруючими) і послань за його підписом збереглося понад шість тисяч. Головною загрозою церкви Інокентій III вважав єретиків і доклав великих зусиль у боротьбі з ними. Основною причиною виникнення єресей - релігійних поглядів, які відрізнялися від церковного вчення, - було невдоволення існуючим у світі порядком. Поширення єресей пов'язане з розвитком міст, де мешкала переважна більшість освічених людей. Вони самостійно вивчали Біблію і приходили до висновків, дуже відмінних від того, що казали священики. «Хіба папи та єпископи дотримуються заповіді Христа й апостолів про бідне життя » - запитували єретики. Виходило, що церква перекручувала справжній зміст Слова Божого і виправдовувала зло. Єретики прагнули відродити євангельську бідність і простоту, вимагали, щоб духовенство відмовилося від земельних володінь і багатств. Найвідомішими серед єресей Х-ХІІІ ст. стали вчення катарів і вальденсів, які виникли в містах Південної Франції і звідти поширилися по всій Європі.
Катари (з грец. - чистий) створили власну «чисту» церкву і протиставили її католицькій. Вони дотримувалися суворого способу життя і були дуже віддані своїй вірі. Якось у Мілані захопили групу катарів. їх вивели на площу, де з одного боку стояв хрест, а з іншого - палало вогнище, і запропонували або повернутися в католицьку віру, або згоріти. Майже всі кинулись у вогонь. Одним із центрів катарів стало місто Альбі, тому їх називають ще альбігойцями. Альбігойці не визнавали влади папи, виступали проти церковного землеволодіння і десятини, заперечували вшанування ікон і хреста. Папство організувало проти них Хрестові походи, відомі під назвою «альбігойські війни» (1209-1229). Хрестоносці, здебільшого рицарі з Північної Франції, обрушилися на квітучий Південь. їхній релігійний запал підігрівався сподіваннями на багату здобич, тому вони нещадно грабували і безжально знищували мирне населення.
Останнім оплотом альбігойців стала фортеця Монсепор. Тут у велетенському вогнищі, спорудженому на крутому схилі, загинуло понад двісті єретиків. Легенда розповідає, що в момент падіння Монсегюра його господиня Есклар-монда перетворилася на білу голубку - символ надії і продовження життя - і полетіла туди, де сходить сонце.Засновник єресі вальденсів, багатий ліонський купець П'єр Вальдо, роздав своє майно бідним і з групою однодумців вирушив проповідувати Євангеліє. Вальденси вороже ставилися до священиків і монахів, вважали, що через свої багатства римська церква втратила святість. Вони відмовилися від католицьких богослужінь і створили власну церкву з виборними єпископами. Папство докладало чимало зусиль, аби протистояти поширенню «хибних учень». Усім мирянам було заборонено мати і читати Біблію, право її тлумачення зберігалося лише за служителями церкви. У результаті головна книга християн стала для більшості з них недоступною. Папа також видав наказ доручити розслідування пов'язаних з єрессю справ спеціальним постійно діючим комісіям. Так виникла інквізиція (з лат. - розслідування) - грізна зброя проти єретиків. Папа віддав її в руки ордену домініканців і сам призначав інквізиторів. Слідство було таємним і проводилося із застосуванням жахливих тортур, під якими нещасні жертви обмовляли і себе, й інших. Вирватися з катівень інквізиції вдавалося дуже рідко, зазвичай осуджені закінчували життя на вогнищі. Спалення відбувалося у святкові дні на головній площі міста при великому скупченні народу, а присутність на ньому вважалася виявом благочестя.До кінця XV ст. число жертв інквізиції залишалося порівняно невеликим.