В 1641 р. голландці оволоділи цитаделлю португальських володінь - Малаккою. В цьому ж році Португалія, яка тільки що відділилася від Іспанії підписала з Нідерландами договір за яким визнавала всі захоплення останніх. По Вестфальському (Мюнстерському) договору, який підвів підсумки Тридцятилітньої війни, демаркаційна лінія, яка раніше ділила сфери впливу Іспанії і Португалії, розмежовувала тепер володіння Іспанії і Голландії. У другій половині XVII ст. Нідерландська Ост-Індська компанія зміцнила свою владу на Малайському архіпелазі, Молуккських о-вах, на Сулавесі і Західній Яві. Більше того, вона перейшла до територіальної експансії, на протязі другої половини XVII – першої половини XVIII ст. вона підкорила держави Яви і Мадури. Англійська Ост-Індська компанія довгий час задовольнялась створенням окремих факторій на Молуккських островах, Сулавесі, Яві, Суматрі, в Індії і Сіамі.
В 1619 р. голландський флот в декількох боях розгромив англійський у Сіамській затоці і Зондській протоці, а на початок 20-х років голландці витіснили своїх суперників із Молукк. Остаточний удар по Англійській Ост-Індській компанії в ПСА завдала так звана амбонська різня, коли в лютому 1623 р. службовці англійської факторії о-ва Амбон були звинувачені голландським губернатором в змові проти нього і страчені. Положення стало змінюватися з другої половини XVII ст., коли почалися торгові війни, які заповнили історію колоніалізму аж до кінця XVIIІ ст. Не дивлячись на збереження і навіть розширення своєї колоніальної імперії на протязі цього часу, Голландія поступово втрачає колоніальну, морську і торгову гегемонію.
Після закінчення епохи громадянських війн і зміцнення абсолютної монархії почалася французька колоніальна експансія. При Людовіку XІV засновується Французька Ост-Індська компанія (ФОІК) в 1664 р., яка була поставлена під повний контроль уряду, від якого залежало її фінансування; придворні чиновники управляли володінням компанії, командували її армією і флотом. Компанія виявилася набагато слабшою свого основного суперника – Англійської Ост-Індської компанії, в 1708 р. остання була реорганізована за зразком голландської і опиралась не тільки на підтримку парламенту і королівської влади, але і на підтримку могутнього Сити. Головними районами англо-французьких зіткнень стали Північна Америка, Антильські острови та Індія.
Основна боротьба між Англією і Францією за першість в Індії, яка стала головним об’єктом англо-французького суперництва в Азії, розгорнулася з 40-х років XVIIІ ст. У війні за Австрійський спадок (1740 - 1748) французи, спираючись на свою військово-морську базу на о-ві Маврикій, захопили Мадрас – центр англійських володінь в Індії. Боротьба між компаніями в Індії продовжувалася і після Аахенського миру, який завершив війну в Європі. В кінці 40-х років XVIIІ ст. у Південній Індії переважаючим став вплив Франції. Франція втратила Канаду і ряд островів у Вест-Індії. Остаточну поразку вона потерпіла в Індій: англійці розбили французів під Вандевашем і захопили Пондішері. За умовами Паризького миру 1763 р. Франція відмовилася від своїх володінь в Індії і обіцяла не будувати укріплень у п’яти містах (в тому числі і Пондішері), які їй були повернуті. Перемога Англії відкрила їй шлях до утвердження панування в Індії.
Суперництво Англії і Франції за колонії продовжувалося в нову історичну епоху, яка наступила після Французької революції XVIIІ ст. Захоплення Бонапартом Єгипту, який формально входив до складу Османської імперії (1799 р.), був спробою Франції стати твердою ногою на Сході. Але єгипетський похід закінчився розгромом французів (1802 р.). Англія спираючись на свою промислову, торгову і морську могутність, не тільки зуміла утримати позиції в колоніях, але і значно зміцнити їх. В 1811 р. англійці захопили Яву і о-ви Банка і Біллітон біля східного побережжя Суматри. Хоча згідно Лондонської конвенції 1814 р. і угодою на Віденському конгресі 1814 – 1815 рр. Англія повернула Голландії більшість колоній, вона зберегла Капську землю, Цейлон і ряд островів у Вест-Індії.
52.Причини та основні етапи революції в Англії.
На початку XVII ст. в Англії тривав розвиток мануфактурного виробництва. Були поширені мануфактури з виготовлення вовняних тканин, розвивалися мануфактури в гірничій справі, обробці металів. У селі «нові дворяни» господарювали за правилами капіталізму, на їхніх землях розводили овець і вирощували зерно на продаж. Для збільшення доходів дворяни продовжували огороджування — виганяли селян із землі. Однак розвиток сільського господарства й мануфактурного виробництва був пов’язаний із серйозними труднощами. Жорсткі обмеження міських ремісничих цехів заважали створенню мануфактур у містах. Селяни продовжували виконувати численні феодальні повинності. Власником землі «нових дворян» був король, і дворяни мусили виплачувати йому великі податки. В англійському суспільстві наростало невдоволення становищем у країні. Жителі країни, особливо городяни й «нове дворянство», вимагали змін у державі. Центром обурення стала нижня палата парламенту — палата громад. Серед її членів було багато пуритан, які виступали на захист прав англійців, приватної власності й вимагали обмеження влади короля й англіканської церкви. Протиріччя в англійському суспільстві ще більше загострилися із приходом до влади Якова I Стюарта (1603—1625) (рис. 1). Будь-якими засобами Яків I збільшував збір коштів до скарбниці, запроваджував нові мита. Король продавав великим купцям торговельні монополії, що робило невигідною торгівлю інших купців. За Якова I англіканська церква посилила переслідування пуритан, яких король вважав найнебезпечнішими противниками королівської влади. Король навіть пішов на зближення з давнім ворогом Англії — католицькою Іспанією. Парламент намагався опиратися королю, і Яків I тричі його розпускав. Яків I Стюарт ніколи не приховував свого бажання встановити абсолютну владу в державі. Карл I (1625—1649) (рис. 2), син Якова I, продовжував політику батька. Король наполегливо шукав гроші для поповнення скарбниці й вводив досі небачені побори. Так, наприклад, він вимагав від дворян грошей на майбутнє одруження своєї семилітньої дочки. Королівські чиновники шукали будь-яку причину, щоб накласти штраф або відібрати землю. Дії короля викликали обурення в країні. Деякі дворяни відкрито відмовлялися платити грабіжницькі побори. У 1628 р. парламент видав «Петицію про право», у якій зажадав від короля не порушувати закон і зберігати права своїх підданих. У відповідь Карл I розпустив парламент і на 11 років установив одноосібне правління. Ще більші побори й порушення закону призвели до зростання невдоволення королівською владою в Англії. Головною причиною революції в Англії стали дії королівської влади, які гальмували економічний розвиток країни й порушували релігійну свободу англійців.
Перший етап революції. У квітні 1640 року Карл І з метою одержання грошей для ведення війни змушений був скликати парламент, але останній не затвердив нових податків. Крім того парламент зажадав покарати найбільш ненависних королівських чиновників, знищити надзвичайні суди і припинити зловживання, вчинені королем і його урядом за роки без парламентського правління.
Тоді Карл І 5 травня 1640р. розпустив цей парламент, який увійшов в історію під назвою Короткого.
Почалася глибока політична криза, і до осені 1640 року становище короля стало критичним. Зрозумівши, що без парламенту неможливо вийти з військової і політичної кризи, король в листопаді 1640р. скликає новий парламентУ 1641 парламент видав «Велику ремонстрацію» — документ із 204 пунктів із переліком зловживань короля та вимогою про контроль міністрами й армією діяльності парламенту. Карл І висловив протест, залишив м. Лондон і зробив своєю резиденцією м. Ноттінгем. Північ і захід країни переважно підтримували короля, схід і центр — парламент. Армія короля спиралася на дворянство старого складу, на боці парламенту були широкі кола буржуазії, плебейські і напівпролетарські ланки, а також вільні селяни. Перша громадянська війна (1642–1646). Спочатку перевагу мали війська короля. Після укладення 1643 союзу парламентів Англії та Шотландії йому довелося воювати на два фронти. Після реформи армії полковника О. Кромвеля парламентські сили почали перемагати. Вирішальна битва між прихильниками короля (кавалерами) й парламенту (круглоголовими) відбулася 14.06.1645 біля с. Несбі та завершилася поразкою короля. Карл І утік до Шотландії, але був виданий англійському парламенту за 800 тис. фунтів.
3. Боротьба за поглиблення демократичного змісту революції (1646–1649). Втеча короля спричинила початок другої громадянської війни. 1648 О. Кромвель розбив шотландські війська, які намагалися підтримати Карла І, та увійшов до м. Единбурга. Унаслідок очищення парламенту було виключено 40 депутатів-пресвітеріан. Короля віддали під суд, що визнав його «тираном, зрадником, убивцею й ворогом англійської держави». 09.02.1649 Карла І було страчено. Відбулася ліквідація королівської влади й палати лордів. 19.05.1649 Англію проголошено республікою.
Другий етап революції. Страта короля стала заключним, формально – юридичним завершенням встановлення в Англії республіки. Слідом за процесом Палата общин 19 березня 1649р. прийняла постанову про ліквідацію палати лордів – верхньої палати парламенту члени якої не підтримали ідею суду над королем. Акт від 17 березня 1649р. скасував королівську владу "як марну, тяжку і небезпечну для свободи, безпеки й інтересів англійської нації”. 19 травня 1649р. Англія була проголошена республікою, Основною політичною силою стала течія індепендентів на чолі з О. Кромвелем. Її представники вважали, що держава має будуватися на засадах договору суспільного, і розпочали репресії проти інших суспільних течій і релігійних сект. Передусім об’єктом переслідувань були пресвітеріани, які виступали за незалежну від держави церкву, а також левелери (зрівнювачі) й дигери (так звані справжні зрівнювачі), які обстоювали рівні права всіх людей перед Богом і загрожували приватній власності. Законодавча влада була в руках Довгого парламенту, а виконавча належала Державній раді. Після перемоги в громадянській війні О. Кромвель зміцнив свої позиції, здійснивши походи проти Шотландії, яка визнала своїм королем Карла ІІ, сина страченого Карла І, та Ірландії. Навігаційний акт 1651 дозволяв перевозити товари в Англію лише на англійських суднах або на суднах країни-виробника, що зміцнювало позиції держави в колоніальній торгівлі та в протистоянні з Голландією.
Третій етап революції. В 1650р. Кромвель замінив Ферфакса на посаді генерала армії, що ще більше зміцнило його позиції серед офіцерів. У 1653 О. Кромвель розпустив Довгий парламент, пізніше — Малий парламент. Рада офіцерів проголосила його лордом-протектором Англії, фактично зробивши повноправним довічним диктатором. 6. Диктатура генерала Дж. Монка (1658–1660). Після смерті О. Кромвеля (1658) новим лордом-протектором Англії став його син Річард, якого спочатку підтримав генерал Дж. Монк. Однак, у жовтні 1659 генерал-майор Дж. Ламберт силою розігнав парламент і ввів військову диктатуру (1659). Р. Кромвель був змушений піти у відставку. Дж. Монк відмовився визнати Дж. Ламберта і в січні 1660 виступив із Шотландії з військом проти диктатора. Він без опору ввійшов у м. Лондон і відновив парламент, який у березні 1660 закликав Карла II Стюарта повернутися до Англії. За пропозицією Дж. Монка прийнято Бредську декларацію Карла II, де були обіцяні амністія, свобода совісті, панівна роль англіканської церкви тощо.
Реставрація династії Стюартів (1660–1688). У 1660 відбулося відновлення монархії; королем став Карл II Стюарт (син страченого Карла I). Англія, Шотландія та Ірландія знову розглядалися як окремі держави зі спільним королем. 1660 закінчилася війна з Іспанією; англійська армія, оплот пуритан, була розпущена; англіканська церква відновила своє привілейоване становище й ініціювала утиски пуритан. Дворяни-емігранти повернулися в Англію й отримали компенсацію за втрати; був щедро нагороджений і Дж. Монк. Уцілілі вбивці короля були притягнуті до суду й переважно страчені; трупи Кромвеля та його сподвижників були викопані з могили, повішені та четвертовані. 8. Славна революція (1688), яка призвела до знищення прокатолицького курсу королів Карла І і Якова ІІ та мирного державного перевороту в грудні 1688, унаслідок якого престол посів Вільгельм ІІІ Оранський. Англія перетворилася на конституційну (парламентську) монархію. Державний лад ґрунтувався на засадах обмеження королівської влади та верховенстві парламенту в англійській політичній системі на базі прийнятого 1689 Біллю про права.
56.Китай під владою династії Цин.
Послабленням Китаю скористалися маньчжури. Тривалий час маньчжурські племена, що жили на північно-західних кордонах держави, сплачували імператору данину та вважалися його підданими. У 1644 р. кіннота маньчжурів увірвалася до Пекіна й нещадно придушила опір повсталих і залишки армії Мін. Завойовники заснували династію Цин (1644—1912 рр.), що в перекладі означає «чиста». Населення Маньчжурії не перевищувало 1 млн осіб, а кількість жителів Китаю досягла 150 мільйонів. Народ не хотів захищати режим мінських імператорів. Армія вийшла з підпорядкування, солдати розбіглися, офіцери пішли на службу до нових правителів. Шляхом кривавого терору маньчжури підкорили собі багатомільйонний Китай. Останні осередки опору були придушені наприкінці XVII ст. Нові господарі Китаю не стали вносити зміни до державного устрою. Як і раніше, чиновники входили до правлячої еліти суспільства. Маньчжури не займалися землеробством і торгівлею, не мали права брати шлюб із китайцями. Вони повинні були служити в армії або перебувати на державній службі. Уже через століття з маньчжурами відбулося те саме, що з монголами в XIV ст., — вони поступово злилися з китайцями. Завойовники були підкорені могутністю китайської цивілізації. Вони поступово перейняли китайську культуру, мову, традиції, вчення Конфуція. Такий процес має назву асиміляція. Перші імператори маньчжурської династії багато досягли у зміцненні своєї влади в завойованій країні. Як великий правитель прославився імператор Кансі (1662—1722), що зійшов на трон 16-річним юнаком і правив понад 60 років (рис. 3). У 1696 р. 800-тисячна китайська армія здійснила перехід через пустелю Гобі й розгромила військо монголів. Так назавжди була ліквідована небезпека з боку степовиків. Ніколи до цього Китайська імперія не була настільки величезною. За імператорів Цин панування Китаю визнали Корея, Бірма, Таїланд, Непал, Тибет, Монголія. На початок XIX ст. населення Китаю перевищило 300 млн осіб. Деспотична влада імператора, сильна армія та численний апарат урядовців-бюрократів дозволяли тримати в покорі величезну країну. У XVII—XVIII ст. імператори династії Цин домоглися тривалого внутрішнього миру й піднесення всіх сфер життя Китаю.
57.Індія під владою династії Великих Моголів.
У 1526 р. в Індію вторглося невелике, але добре озброєне й навчене військо афганського правителя Захіреддіна Мухаммада Бабура (1526—1530). Він швидко розгромив численне, але неорганізоване військо Делійського султанату й захопив столицю.
Поет із тигрячою хваткою
Виходець із Середньої Азії' Бабур (у перекладі з перської — Тигр) був нащадком великих завойовників — Чингізхана і Тимура. Таким чином, у його жилах текла монгольська кров. Династію, яку він заснував, вважали монгольською й на перський манер назвали «моголами». За законами того часу споріднення з великими предками давало Бабуру право розглядати будь-яку східну країну як тимчасово втрачені володіння. Бабур був вправним воїном і полководцем. Він здобув блискучу освіту, його називали «посланцем перської культури». Бабур мав і неабиякий поетичний талант. Вершиною його творчості стала книга віршів «Бабур-наме». Фахівці вважають його одним із кращих тюркомовних поетів. Далекоглядний Бабур скасував принизливу джизію — данину за «невірність», яку виплачували всі немусульмани. Крім того, він знизив плату за користування землею до 1/3 врожаю. Правитель заохочував мішані ісламсько-індуські шлюби, наблизив до свого двору талановитих індусів, призначаючи їх на високі державні посади. Внутрішня політика Бабура сприяла зміцненню нової держави, яка увійшла в історію під назвою Імперія Великих Моголів (1526—1754 рр.). «Золотим віком» Моголів називають час правління онука Бабура, падишаха Джелал-ад-Діна Акбара (1556—1605) (рис. 5), який керував державою із 13-річного віку. Мудрий і рішучий правитель був жорстоким завойовником. За час його правління Моголи підкорили собі майже всю Індію. Державну скарбницю поповнили казкові скарби захоплених індійських князівств. Небезпечним і сильним противником Акбара було князівство Віджаяна-гара (Південний Індостан). У 1565 р. Акбар розгромив князівство та спалив його столицю — місто Віджаянагар, що в перекладі означає «місто перемоги». Понад 400 років місто перебувало в занепаді та заросло джунглями. Після нападу Моголів князівство Віджаянагара так і не змогло відновити колишню велич. У внутрішній політиці Акбар запровадив розумну систему податків, розміри яких заборонив збільшувати під страхом смерті. Політика Акбара зміцнювала централізовану державу. Він установив єдину систему мір і ваги, провів грошову й адміністративну реформи. Правитель Моголів прославився як релігійний реформатор. Правнук Акбара падишах Аурангзеб (1658—1707) виявився релігійним фанатиком і почав терор проти індусів і шиїтів. Він руйнував індуські храми, відновив джизію. Хиткий внутрішній мир багатонаціональної держави був порушений. Криваві війни послабили господарство, селяни втікали від непосильних податків, були розірвані торговельні зв’язки. У найбагатшій країні виник страшний голод. Після смерті Аурангзеба від колишньої величі Моголів не залишилося й сліду. Держава розпалася на дрібні самостійні князівства.
58.ЕПОХА ПРОСВІТНИЦТВА В КРАЇНАХ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ.
XVIII століття отримало в історії назву «епоха Просвітництва» або «Століття розуму». Умовно історичні рамки Просвітництва може бути обмежені такими датами: 1689 рік – відбулася буржуазна революція у Англії, 1789 р. – початок Великої Французької революції. Ідея Просвітництва набули поширення в Англії, Франції, Німеччині, Італії, Росії. Основні цілі та ідеї Просвітництва – це свобода, добробут та щастя людей, мир, ненасильство, віротерпимість, а також вільнодумство, критичне ставлення до авторитетів. Просвітителі вважали, що досягти цих цілей можна лише через поширення знань. У XVIII столітті наукові знання виходять за межі університетів та їх обговорюють у світських салонах Лондона та Парижа.
Філософія. У Німеччині складається школа класичної німецької ідеалістичної філософії (Кант, Фіхте). В Італії Джамбаттіста Віко здійснює діалектизацію філософії нового часу. В Англії філософія Берклі дає теоретичне обґрунтування релігійному світогляду, а скептицизм Юма грає роль теоретичного обґрунтування утилітарного та розумового світогляду буржуазії. Але найчисленніший, блискучий яскравими талантами загін просвітителів сформувався у Франції. Шарль Луї Монтеск'є (1689-1755) у своїх творах «Перські листи», «Про дух законів» виступає проти феодалізму та необмеженої монархії. Монтеск'є розрізняє три форми державної влади: деспотію, основою якої є страх; монархію, що має своєю опорою «принцип честі» республіку, де населення надихнуте найвищою громадянською чеснотою - патріотизмом. Найвидатнішим вождем французького Просвітництва був Вольтер (1694-1778). Його величезний талант знайшов вираження у різноманітних літературних, філософських, історичних творах, насичених ненавистю до феодальної держави та релігійного фанатизму. З його філософських творів найбільш значні «Філософські листи», «Основи філософії Ньютона» та «Філософський словник». Новим етапом у розвитку французького Просвітництва XVIII ст. була діяльність Жана-Жака Руссо (1712-1778), ідеолога революційної дрібної буржуазії. Його ідеї, виражені у творах «Про причини нерівності», «Про суспільний договір, або Принципи політичного права» та ін, надали згодом, у період Великої Французької революції 1789-1794 рр. значний вплив на якобінців, які проголосили Руссо своїм ідейним попередником. Його твори пройняті ненавистю до гнобителів, пристрасною критикою суспільного та державного устрою, соціальної нерівності, потворного виховання. Стає науковою дисципліною політекономія завдяки Адаму Сміту та французьким фізіократам. Наука дедалі більше пов'язані з виробництвом, технікою, отримує прискорений розвиток. Лавуазьє, як і Ломоносов у Росії, заклав основи хімії як сучасної науки. Створюються нові машини, що готують перехід до індустріального віку. Французька мова стає мовою міжнародного спілкування освічених верств суспільства. У багатьох країн складається інтелігенція, що становить інтереси непривілейованих класів.
Література та музика. У XVIII ст. бере початок процес рішучої зміни видів та жанрів мистецтва, який одержав завершення в наступному столітті. Література і музика поступово починають набувати значення провідних видів мистецтва. Розвивається проза як жанр, який прагне показати долю окремої людини у заплутаних відносинах із соціальним середовищем або малює широку картину побуту та вдач епохи. Такі, незважаючи на відмінність почерків і стилів, «Кульгавий біс» Лесажа, «Манон Леско» Прево, «Кандид» Вольтера та «Вільгельм Мейстер» Гете. Створення у XVIII ст. Бахом, Моцартом, Глюком, Гайдном таких музичних форм, як фуга, симфонія, соната, розкрило здатність музики передавати найтонші нюанси та процес становлення переживань людини. Значними є успіхи театрального мистецтва, драматургії, тісно пов'язаної з літературою. Для неї характерний відхід від традицій класицизму до реалістичних та передромантичних творчих напрямів.
Образотворче мистецтво та архітектура. XVIII ст. створили мистецтво витончене, диференційоване, що аналізує найтонші нюанси почуттів та настроїв. Витончена інтимність, стримана ліричність, ввічливо-жорстока аналітична спостережливість - такі художні особливості портретів Латура, Гейнсборо, Гудона. Живопис втрачає повноту охоплення духовного життя людини, яка була у Рубенса, Пуссена, Рембрандта, Веласкеса. Формування нової культури відбувається дуже нерівномірно у різних країнах. Наприклад, в Італії, позбавленої національної єдності, продовжується розвиток традицій XVII ст. У Франції XVIII ст. починається сумно-мрійливим витонченим мистецтвом Ватто і завершується революційним пафосом полотен Давида, набуваючи свідомої громадянської спрямованості. В Іспанії творчість Гойї протистоїть класицизму інтересом до яскравих сторін життя і випереджає перехід образотворчого мистецтва до реалістичного романтизму XIX ст. У Франції було створено ряд блискучих ансамблевих рішень (площа Злагоди у Парижі). З початком XVIII століття намітився процес розкладання французької абсолютної монархії. Король перестає бути єдиним замовником творів мистецтва, а двір – єдиним колекціонером. З'являються приватні колекції, салони. На довгі десятиліття Франція перетворюється на центр художнього життя Західної Європи, на законодавцю всіх художніх нововведень, вона стає на чолі всього духовного життя Європи.
У першій половині XVIII ст., коли так активно відбувався процес витіснення релігійної культури світської, провідним напрямком у Франції стало рококо. Все мистецтво рококо побудоване на асиметрії, що створює відчуття занепокоєння грайливе, насмішкувате, химерне, дражливе почуття. Сюжети лише любовні, еротичні; улюблені героїні-німфи, вакханки, Діани, Венери. Портрет і пейзаж - невипадково дуже важливі у цю епоху жанри. За легковажністю, дотепністю та насмішливою іронією рококо були і роздуми про долю людини, про сенс існування. Рококо в архітектурі проявило себе головним чином області декору, площинного, легкого, примхливого, вишуканого. Живопис і скульптура в стилі рококо мали чисто декоративний характер і служили разом з декоративно-ужитковим мистецтвом для оформлення інтер'єру.
Нові вимоги життя викликали потреби у новому мистецтві, новій мові, у нових виразних засобах. Класицизм виявив себе, насамперед, в архітектурі, де художники-архітектори, втілюючи мрію про гармонійний світ, намагалися вирішити грандіозні завдання ідеального міста, що видно у містобудівних проектах Клоду Нікола Леду. Світанок італійського мистецтва спостерігається у XVIII ст. тільки у Венеції, яка була центром музичної (оперні театри, музичні академії та консерваторії) та театрального життя Європи, книгодрукування, знаменитого на весь світ склоробства. Вона славилася також своїми святами, регатами, а головне, маскарадами, що тривали майже цілий рік, за винятком посту. Англійці створюють свій власний варіант, що особливо позначився в прикладному мистецтві, де хитро переплітаються риси рококо і "китайщини" з готикою (меблі Томаса Чіппендейла, срібний посуд і так званий кістяний фарфор Челсі і Дербі). Свої власні національні шляхи англійська неокласика знаходить у містобудівній діяльності братів Адам, у меблів Томаса Шератона та Джорджа Хепплуайта, у виробах з яшмової маси (посуд та вставки для меблів Джозйї Уеджвуда, що прославився на весь світ). Англійське Просвітництво було зрілим вже до 40-х років XVIII століття, а на всій культурі Англії давались взнаки його гуманістичні ідеї. Розквіт національної школи живопису в Англії починається з Вільяма Хогарта (1697-1764), в особі якого англійське мистецтво зблизилося з передовою англійською літературою та театром у першій половині XVIII століття.
У вісімнадцятому сторіччі зміну старої, феодальної ідеології настав час просвітителів - філософів, соціологів, економістів, літераторів нового століття Просвітництва. Література, музика та театр досягають у цю епоху тієї художньої зрілості, яка прийшла до живопису у XVI – XVII ст. Образотворчому мистецтву XVIII століття у кращих творах властиві аналіз найтонших переживань людини, відтворення нюансів почуттів та настроїв. Розвиток європейського мистецтва XVIII складно і нерівномірно. У позбавленій національної єдності Італії найвищі здобутки пов'язані з венеціанською школою. У Франції простежується еволюція від рококо до мистецтва програмно-цивільної спрямованості. У мистецтві та, особливо у літературі Англії вже зароджувалися характерні риси реалізму розвиненого буржуазного суспільства.
59.Особливості соціально-економічного розвитку США та війна за незалежність наприкінці XVIII ст.
Поступово протягом XVIII ст. відносини між Англією і її колоніями в Америці загострювалися. Економічне зростання колоній Англія розглядала як загрозу своєму пануванню, тому намагалася всіляко придушити самостійність підлеглих територій. Поступово колонії перетворювалися на сировинний придаток (постачальника дешевої сировини) метрополії. До загострення протистояння призвели спроби англійського уряду ввести додаткові грошові збори й мита з колоній. Зокрема, американці чинили опір спробі англійців увести так званий гербовий збір — обов’язок оформляти всі документи на ввезеному з Англії гербовому папері. Згодом англійський парламент впровадив мито на деякі товари, що ввозилися до колоній. Це спричинило новий вибух невдоволення. Колоністи відмовлялися купувати товари, привезені з метрополії. У відповідь губернатори за допомогою англійських військ розпочали репресії, що призвело до збройних сутичок. Зрештою парламент ліквідував і цей закон, залишивши лише мито на чай. Виключне право на продаж чаю північноамериканським колоніям було надане Ост-Індській компанії. Її спроба доставити чай в Америку восени 1773 р. стала останньою краплею в конфлікті між англійським урядом і жителями колоній. Бостонський комітет (організація для координації антианглійських виступів) заборонив вивантажувати чай. Упродовж 20 днів американці блокували вивантаження чаю в порту. Зрештою 16 грудня 1773 р. 342 ящики з чаєм були викинуті в море. Ця протестна акція увійшла в історію під назвою «Бостонське чаювання». В Англії «Бостонське чаювання» сприйняли як оголошення війни. Окупація колонії Массачусетс військами англійського генерала Хейджа паралізувала економічне життя колонії. Та американці не відступили. Рішенням Законодавчих зборів Массачусетсу Хейджа звільнили з посади, було створено тимчасовий уряд, прийнято рішення про відмову сплачувати податки на користь Англії та призначено власного скарбничого. Також вирішили скликати континентальний конгрес — збори представників колоній. Конфлікт загострився.