Зі скликанням континентальних конгресів колоністи фактично стали на шлях відкритої боротьби за незалежність. Перший континентальний конгрес 1774 р. оголосив бойкот англійських товарів. Другий континентальний конгрес (1775-1781 рр.) взяв на себе роль уряду, прийняв рішення про створення спільної армії колоній для боротьби за незалежність. Очолив армію Джордж Вашингтон, який згодом став першим президентом США (1789-1797 рр.). Найважливішим рішенням Другого континентального конгресу було прийняття резолюції незалежності, внесеної на розгляд учасником війни за незалежність Генрі Лі. Авторами Декларації про незалежність були члени «комітету п’яти» в складі Томаса Джефферсона (голова), Роджера Шермана, Бенджаміна Франкліна, Джона Адамса, Роберта Р. Лівінгстона. У тексті Декларації про незалежність вперше було вжито назву нової держави — Сполучені Штати Америки. 4 липня 1776 р. Конгрес ухвалив Декларацію незалежності США. Війна давалася колоністам великими зусиллями. Бракувало озброєння, не вдавалося сформувати регулярну армію. У серпні 1776 р. англійські війська вторглися до Нью-Йорка й Філадельфії. Здавалося, що перемоги не досягти. Та на допомогу борцям за незалежність прибували добровольці з Європи. На боці американців виступила Франція, яка, звісно, була зацікавлена в послабленні Англії.
Першу значну перемогу американська армія здобула в битві поблизу Саратоги (штат Нью-Йорк) восени 1777 р. Після цього нову державу визнали Франція, Іспанія, Голландія. У підсумку в 1781 р. після запеклої кількарічної боротьби американцям удалося домогтися капітуляції основних сил англійців під Йорктауном. За Версальським договором 3 вересня 1783 р. Англія визнавала незалежність США. Англія поступилася на користь США територією від північного кордону Массачусетсу до південного кордону Джорджії, а на заході — до річки Міссісіпі. Після кількарічних дискусій 17 вересня 1787 р. було ухвалено текст Конституції США, яка діє і донині. За Конституцією США перетворювалися на сильну федеративну державу. Її суб’єкти — штати зберегли за собою значну частину прав, але головні загальнодержавні функції передавалися Федеральному (центральному) урядові.
60.Причини та основні етапи Французької буржуазної революції.
Причинами революції були:
конфлікт між новими продуктивними силами та феодальними виробничими відносинами (зміцніла буржуазія вже не хотіла миритися з феодально-абсолютистським ладом, не потребувала опіки з боку держави); більшість населення (селянство, міські низи) через численні податки, повинності та безробіття вели злиденне життя. Загальне не задоволення викликала юридична нерівність і станові привілеї (дворянство і духовенство були звільнені від сплати основної маси податків. Лише дворянство могло займати адміністративні та судові посади); загальна криза французького абсолютизму: щорічний дефіцит у королівській скарбниці перевищив 80 000 000 ліврів, а державний борг досяг 4 500 000 000 ліврів, постійно збільшувалися податки, зне цінювалися гроші; королівська ж влада витрачала великі гроші на утримання двору, ведення війн та інші потреби; ідеологія французького Просвітництва (погляди Ф. Вольтера, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро та ін., які піддавали жорстокій критиці "старий порядок" і заявляли про соціальні та політичні претензії непривілейованоїчастини населення Франції").
У 1788-1789 рр. в країні виникла революційна ситуація. Селянські повстання, що охопили багато французьких провінцій, доповнювалися виступами плебейства в містах (Ренне, Греноблі, Безансоні тощо). Монархія, що виявилася нездатною старими методами втримувати свої позиції, змушена була піти на поступки: в 1787 р. були скликані нотаблі (збори призначених представників трьох станів), а потім засідання Генеральних штатів, куди було обрано 600 представників від дворянства та духовенства, а також 600 депутатів від третього стану (переважно великої буржуазії). Дворянство, духовенство та король обстоювали станове голосування (кожний стан - один голос), сподіваючись у такий спосіб підкорити собі всю діяльність Генеральних штатів.Третій стан відхилив цей принцип (пропонував поіменне голосування) та 17 червня 1789 р. проголосив Генеральні штати Національними зборами, а 9 липня -Установчими зборами. Тим часом уряд стягував до столиці війська та готувався до розправи з антифеодальним рухом. Однак на боротьбу з абсолютизмом піднялися народні маси. 13 липня 1789р. спалахнуло збройне повстання в Парижі. 14 липня повстанці штурмом взяли королівську фортецю - в'язницю Бастилію. Ця подія врятувала Установчі збори та ознаменувала початок буржуазної революції.
В історії Великої Французької революції виділяють такі основні етапи: 14 липня 1789 р. - 10 серпня 1792 р. - перетворення Франції на конституційну монархію. Провідну роль відігравала велика буржуазія та ліберальне дворянство, що переважали в Установчих зборах; 10 серпня 1792 р. -2 червня 1793 р. -утвердження республіки, проведено більш радикальні антифеодальні заходи, домінувала торговельно-промислова буржуазія; 2 червня 1793 р. - 27 липня 1794 р. - диктатура якобінців, завершується ліквідація феодальної системи, встановлюються капіталістичні відносини, етап найвищого піднесення революції, її кульмінація.
61.Соціально-економічний розвиток Англії в період Промислового перевороту.
У другій половині XVIII ст. в Англії відбулися відчутні зміни в промисловості. Випуск товарів збільшився в сотні, а то й у тисячі разів. Місце невеликих мануфактур із двома десятками робітників зайняли фабрики, де працювали сотні людей. В Англії почався промисловий переворот (промислова революція). Застосування механізмів у промисловості було неможливим без наукових відкриттів і технічних винаходів. Роботу мануфактури полегшувало застосування машин. На мануфактурі виготовлення товарів було розділено на низку нескладних операцій, які виконувалися вручну. Деякі операції були настільки простими, що їх можна було замінити механізмами (рис. 3). Найуспішніше технічні вдосконалення впроваджувалися в текстильній промисловості, особливо на підприємствах із переробки бавовни й виготовлення бавовняних тканин. Такі тканини мали дуже високий попит, і власники, бажаючи збільшити продуктивність своїх мануфактур, були готові вкладати значні кошти у виробництво й закупівлю машин. У 1765 р. ткач Дж. Харгривс створив механічну прядку «Дженні», що пряла бавовняну нитку без допомоги людини (рис. 4). Робітник тільки приводив у рух механізм прядки. У 1779 р. С. Кромптон удосконалив «Дженні», приєднавши до неї водяний двигун. Виробництво виросло в сотні разів, ручні ткацькі верстати не встигали переробляти таку кількість пряжі (рис. 5). У 1784 р. Е. Картрайт винайшов механічний ткацький верстат, що дало змогу значно прискорити процес виготовлення тканини. Нововведення торкнулися й інших галузей промисловості: гірничодобувної, металургійної. Однак більшість машин приводилися в дію або силою людини, або силою тварин, або силою води. Виникла необхідність створити новий потужний двигун, який можна було б застосовувати з різними механізмами. У 1784 р. Дж. Ватт запатентував (зареєстрував) універсальну парову машину. Двигун Ватта можна було використовувати з найрізноманітнішими машинами. Незабаром парова машина стала основним видом двигуна у виробництві й транспорті (рис. 6). У 60-ті рр. XVIII ст. в Англії почалося впровадження у виробництво машин — це стало початком промислового перевороту. У ході промислового перевороту в Англії місце мануфактури, на якій застосовувалася ручна праця, зайняла фабрика — велике підприємство, засноване на машинному виробництві. Перша фабрика в Англії була заснована в 1771 р. підприємцем Р. Аркрайтом. На ній працювали прядильні машини, яким надавав руху водяний двигун. Незабаром фабрики почали створюватися і в інших галузях промисловості. Із часом такі підприємства поширилися в країнах Європи та Північної Америки.
Зміни в соціальній структурі суспільства.
Розвиток промисловості привів до значних змін в англійському суспільстві. Великого впливу набула буржуазія — власники засобів виробництва, на яких працювали наймані робітники. Зростання доходів буржуазії спричинило посилення її впливу в парламенті. Більшу частину населення Англії тепер становили не селяни, а наймані робітники. На відміну від селян, у яких були земля й знаряддя праці, робітники були позбавлені власних засобів виробництва. Тому вони були змушені йти працювати на підприємства, щоб урятуватися від голодної смерті. Власники фабрик знали про те, що робітник не зможе прожити без роботи на фабриці, та платили робітникам менше, ніж ті заробляли. Особливо охоче буржуазія брала на роботу жінок і дітей, тому що їм можна було платити ще менше, ніж чоловікам. На багатьох фабриках умови праці були дуже тяжкими. Робітники працювали в задушливих напівтемних цехах по 12—14 годин на добу. Заробітна плата була вкрай низькою, її ледь вистачало на їжу й найдешевше житло. На фабриках часто траплялися нещасні випадки, робітники хворіли через нелюдські умови праці, але хазяї просто викидали хворих та калік на вулицю й наймали нових. Робітники намагалися боротися за свої права, влаштовували страйки, вимагали підвищення заробітної плати й поліпшення умов праці. В Англії набув поширення рух луддитів — руйнівників машин. Луддити вважали, що застосування машин веде до зниження платні робітників і посилення експлуатації. Вони ламали верстати, інші механізми, руйнували цілі фабрики. Влада нещадно боролася з луддитами, за псування машин була введена смертна кара. У ході промислового перевороту в Англії остаточно сформувалися нові суспільні групи — буржуазія й наймані робітники. Шотландський вчений Адам Сміт (1723—1790) розробив нову теорію економічного розвитку суспільства, яке базується на фабричній промисловості. На його думку, добробут держави з розвинутою промисловістю має зростати незалежно від того, якої мети намагаються досягти виробники товарів. Використовуючи поняття «невидима рука ринку», А. Сміт намагався довести, що капіталістична економіка є такою системою, яка саморегулюється, тому держава не повинна втручатися в економіку.
62.Встановлення колоніальної влади європейців в Індії.
На початку XVI ст. в Індію прибули європейці. Першими були португальські мореплавці. Вони захопили декілька портів на західному узбережжі. Португальськими володіннями в Індії управляв віцекороль, який розширював сфери панування, захоплюючи володіння місцевих феодалів. Разом із португальськими гарнізонами й купцями в Індії з’явилися ченці-місіонери, які намагалися поширити християнство. Із XVII ст. європейська експансія посилилася. Англійці та голландці заснували в 1600 і 1602 рр. Ост-Індські торговельні компанії та поступово почали витісняти португальських купців. Торговельні бази Голландії розташовувалися на Коромандельському березі, у Бенгалії, Біхарі, Гуфлаті. Проте постійні міжусобні війни в цих регіонах, а головне — конкуренція з Англією, послабили позиції голландських купців в Індії. У 1639 р. англійські поселенці закріпилися в місті Мадрас, а потім у Бомбеї. Одночасно Франція захопила місто Пондішері. Боротьба англійських і французьких колонізаторів тривала десятки років. Коли португальська принцеса Катерина виходила заміж за англійського короля Карла ІІ, її посагом стали португальські володіння в Індії. Це зміцнило позиції англійців у регіоні, але вони все ще суперничали з голландцями та французами. У ході Семилітньої війни англійці воювали з французами та їхнім союзником — Бенгалією. У 1757 р. англійці перемогли війська бенгальців. За Паризьким мирним договором французам було заборонено будувати укріплення в Індії. Згодом увесь півострів опинився під контролем англійської Ост-Індійської компанії. Отже, величезна країна з багатомільйонним населенням через роздробленість і міжусобиці втратила незалежність, перетворившись у XIX ст. на колонію Англії. У першій половині XIX ст. колись могутня Імперія Великих Моголів припинила своє існування. Багато країн і народів Індії потрапили в колоніальну залежність від британської Ост-Індської компанії. На чолі британських володінь, що охоплювали майже половину території півострова Індостан, був генерал-губернатор. Його резиденція розташовувалася в Калькутті. Інші індійські князівства також перебували під британським контролем. Поступово англійці перетворювали залежні князівства на колоніальні володіння. Ознайомимося із фрагментами документа, присвяченого діяльності англійської адміністрації. Корінні жителі Індії під владою англійців перебували в залежному, неповноправному становищі. Право, суд і система покарань для європейців і місцевих жителів були окремими. У той самий час англійці заохочували поширення християнства й скасували рабство. Вони боролися з «дикими» звичаями місцевого населення: намагалися припинити самоспалення вдів на поховальному багатті чоловіків, забороняли вбивство новонароджених дівчаток, як було заведено в деяких випадках у нижчих індійських кастах. У XIX ст. рішуче змінився характер економічних відносин між Індією та Великою Британією. Замість грабіжницької торгівлі колоніальними товарами почалося освоєння неосяжного ринку Індії. У величезній країні можна було успішно продавати товари англійської промисловості. Із цією метою англійці вкладали значні кошти в будівництво портів і транспортних засобів. В Індії, як ніде в колоніальному світі, будували багато залізниць (мал. 1) і фабрик із переробки сировини. Опіум, бавовняні тканини й інші товари з Індії знаходили своїх покупців в Азії та Європі. Серед індійців з’явилося багато найманих робітників.Для управління величезною країною з багатомільйонним населенням колонізатори були змушені спиратися на допомогу вченої еліти, яка сприйняла британський спосіб життя та європейські цінності. У середині століття
63.Франція за часи консульства та імперії Наполеона Бонапарта.
Консульство. Після перевороту 18 брюмера вся влада у Франції фактично опинилася в руках однієї людини — першого консула Наполеона Бонапарта. Його внутрішня політика була спрямована на створення твердої централізованої влади, умов для розвитку промисловості та сільського господарства, покращення фінансового стану країни, досягнення примирення з тими представниками старого суспільства, які погоджувалися визнати зміни в післяреволюційній Франції. Організація державної влади в країні доби Консульства визначалася новою Конституцією 1799 р. Зберігалася республіканська форма правління, поверталося загальне виборче право для чоловіків, але запроваджувалася складна багатоступенева виборча система. Законодавча влада була поділена між Державною радою, Трибунатом, Законодавчими зборами й Сенатом. Виконавчою владою наділявся перший консул, яким Конституція оголошувала на десять років «громадянина Бонапарта». Систему місцевого управління було реорганізовано — департаменти очолили префекти, а міста — мери, яких призначав уряд. Особливо складною була ситуація в економіці. Країна стояла на межі банкрутства. Наполеон став щотижня особисто перевіряти видатки кожного міністра. Із його ініціативи в 1800 р. великі паризькі банкіри утворили Французький банк, який надавав кредити державі під заставу від збору податків. Інфляцію було подолано запровадженням нових паперових грошей (асигнацій), забезпечених золотом. Досягнення фінансової стабільності зумовило економічне піднесення. Зріс обсяг сільськогосподарської продукції. У Франції розпочалася промислова революція. У 1801 р. в Парижі відбулася перша промислова виставка, де свою продукцію представили понад 150 заводів і фабрик. Розвитку промисловості сприяло надання підприємцям державних замовлень на військове спорядження. Створювалися нові робочі місця, проте заборонялися робітничі спілки і страйки. Усі суперечки, які виникали, мала розв’язувати поліція, підприємцям заборонили знижувати заробітну плату робітникам. Для досягнення національного примирення Наполеон спочатку дозволив повернутися більшості емігрантів, а потім оголосив для них, крім керівників контрреволюційних виступів, загальну амністію. Соціальній злагоді сприяла також укладена 15 липня 1801 р. угода (конкордат) із Папою Римським Пієм VII. За цим договором католицизм проголошувався релігією більшості французів, а перший консул здобував право призначати єпископів, яких потім затверджував папа.
Установлення Першої імперії. Здобуті перемоги Наполеон використовував для зміцнення своєї влади у Франції. У серпні 1802 р. на хвилі піднесення, що охопило країну після розгрому другої антифранцузької коаліції, було проведено плебісцит (всенародне голосування), за результатами якого Наполеон отримав посаду першого консула довічно. У лютому-березні 1804 р. було викрито велику змову прибічників відновлення монархії Бурбонів у Франції. У країні розгорнули кампанію за проголошення Наполеона імператором, оскільки вважали, що лише він зможе зберегти республіку. 18 травня 1804 р. Бонапарта було проголошено імператором французів Наполеоном І, а в грудні того ж року відбулася його урочиста коронація. Внутрішня політика Першої імперії, як її називають дослідники, продовжувала ту, яка здійснювалася в період Консульства. У серпні 1804 р. було прийнято «Цивільний кодекс», який часто називають «Кодексом Наполеона». Це був перший єдиний для всієї країни звід законів. У ньому закріплювалися принципи рівності всіх громадян у правах, недоторканності приватної власності, свободи приватного підприємництва, норми сімейного права тощо. Пізніше у Франції було прийнято також «Комерційний кодекс» (1807 р.) та «Кримінальний кодекс» (1811 р.). Норми кодексів 1804—1811 рр. були поширені на французькі колонії, союзні з наполеонівською Францією, та підкорені нею країни. Саме завдяки цьому війни, які проводив Наполеон у Європі, стали чинником, що сприяв руйнації «старих порядків».
У роки Консульства (1799—1804 рр.) та Імперії (1804—1814, 1815 рр.) війни наполеонівської Франції (або наполеонівські війни) мали агресивний і загарбницький характер.
На межі XVIII-XIX ст. Франція була найпотужнішою у військовому відношенні державою Європи. Вона мала першокласну армію, що формувалася на основі загальної військової повинності. Французька артилерія й стрілецька зброя за своїми бойовими якостями були поза конкуренцією. На командні посади в армії висувалися найбільш здатні офіцери й генерали. Наполеон розвинув теорію ведення війни, зокрема — за допомогою масових армій. У 1803 р. Наполеон Бонапарт відновив війну з Великою Британією. Улітку 1805 р. була створена третя антифранцузька коаліція, до складу якої ввійшли Велика Британія, Росія, Австрія, Швеція, Неаполітанське королівство. в жовтні 1805 р. біля мису Трафальгар, південніше Кадіса (Іспанія), об’єднаний франко-іспанський флот під командуванням адмірала П. Ш. де Вільньова зустрівся з британським флотом адмірала Г. Нельсона. Британські кораблі розірвали лави ворожих кораблів у центрі, а потім розправилися із двома половинами окремо. На суші події розвивалися по-іншому. Наполеон 20 жовтня 1805 р. змусив капітулювати австрійську армію поблизу фортеці Ульм. У листопаді 1805 р. французька армія захопила Відень. 2 грудня 1805 р.біля селища Аустрілец. Наполеон, маючи меншу за чисельністю армію, завдав нищівного удару по союзній армії. Третя коаліція розпалася. Австрія виплатила Франції величезну контрибуцію. 25 червня 1807 р. відбулася знаменита зустріч між Олександром І і Наполеоном. Для переговорів двох імператорів посередині р. Німан побудували пліт, на якому звели намет, і 8 липня 1807 р. був підписаний Тільзитський мир. Згідно з умовами договору Франція з польських володінь Пруссії створила залежне Герцогство Варшавське. Данциг (Гданськ) оголошувався «вільним містом». На Пруссію була накладена контрибуція. Усі її володіння на захід від р. Ельби ввійшли до складу новоствореного Вестфальського королівства. Франція значно зміцнила свій вплив у Європі. У 1808 р. французькі війська вторглися в Іспанію й увійшли в Мадрид. Наполеон Бонапарт позбавив іспанських Бурбонів престолу й призначив королем свого брата Жозефа. Однак в Іспанії розпочалася визвольна війна, яку підтримала Велика Британія. Франція була змушена відправити в цю країну значні військові контингенти. У 1809 р. Австрія й Велика Британія уклали союз і створили п’яту антифранцузьку коаліцію. У ряді боїв війська Наполеона Бонапарта зуміли завдати поразки австрійцям, і 13 травня 1809 р. вони вступили у Відень. 5—6 липня 1809 р. Наполеону Бонапарту вдалося остаточно перемогти австрійську армію в селищі Ваграм (неподалік Відня). У жовтні 1809 р. Франція й Австрія уклали Шенбруннську мирну угоду. Згідно з нею Австрія позбулася величезної території й виходу до Адріатичного моря, втратила свій вплив у Європі. Наполеон напав на Росію без оголошення війни. Він 24 червня 1812 р. перейшов річку Німан. Імператор Олександр І видав маніфест, у якому закликав створювати народне ополчення й узаконив партизанську війну проти загарбників. 26 серпня відбулась Бородінська битва між російськими й французькими військами відбулася в районі села Бородіно за 125 км на захід від Москви.але французам невдалося розгромити росйські війська які на наступний день почали відступати через москву. Наполеон мав намір зробити марш на Калугу й Тулу, захопити там російські військові бази, а потім відвести свої війська в Білорусію й Литву, щоб наступного року відновити воєнні дії.Однак російські війська перейшли в контрнаступ і розбили корпус І. Мюрата. Після звістки про цю поразку Наполеон 7 жовтня (19 жовтая за новим стилем) вивів свою 110-тисячну армію з Москви. У 1813 р. проти Франції утворилася нова, шоста коаліція, до складу якої ввійшли Росія, Велика Британія, Пруссія, Австрія, Швеція, Іспанія, Португалія. Наприкінці серпня під Дрезденом відбулася велика битва, у якій Наполеон, незважаючи на чисельну перевагу супротивника, здобув перемогу. Наприкінці 1813 р. об’єднані війська союзників, що налічували понад 450 тис. осіб, форсували Рейн і вступили на землю Франції. Незважаючи на те, що Наполеон мав лише 160 тис. солдатів, він завдав низку поразок союзним арміям. У березні 1814 р. війська союзників рушили на Париж. Битва за французьку столицю стала однією з найкровопролитніших. 31 березня 1814 р. Париж капітулював, й ескадрони кавалерії на чолі з імператором Олександром І тріумфально вступили до столиці Франції.Але в березні 1815 року наполеон підняв повстання і проголовив про відновлення імперії. Європейські держави прагнули перешкодити відновленню наполеонівської імперії. Утворилася нова, сьома коаліція у складі Великої Британії, Росії, Пруссії, Австрії, Швеції, Іспанії та інших держав. Армія Наполеона ввійшла на територію Бельгії й у двох боях розгромила пруссів і британців. 18 червня 1815 р. Наполеон атакував головні сили британців поблизу бельгійського селища Ватерлоо. Французи вже майже зламали опір британських військ під командуванням фельдмаршала А. Веллінгтона, коли на поле бою прибула прусська армія фельдмаршала Г. Блюхера. Війська Наполеона були розгромлені, майже вся імператорська гвардія знищена. Незабаром війська союзників знову вступили в Париж. 22 червня 1815 р. Бонапарт удруге відрікся від престолу. У Франції знову утвердилися Бурбони. Колишнього імператора заслали на острів Святої Єлени в південній частині Атлантичного океану, що належав Великій Британії. Там 5 травня 1821 р. Наполеон помер.
64.Визвольна війна під керівництвом Симона Болівару та створення незалежних держав у Латинській Америці.
С. Болівар - лідер національно-визвольної боротьби країн південної америки. У 1810 р. молодий венесуельський аристократ С. Болівар (1783—1830 рр.) очолив боротьбу за незалежність в іспанських колоніях Нового Світу. Він створив армію, здійснив сміливий похід з Нової Гренади (тепер — Колумбія) через гори Анди до Венесуели й визволив її столицю Каракас від колонізаторів. З новою силою боротьба проти іспанського панування розгорнулася в 1816 р. У ряді битв армія С. Болівара отримала перемогу. Сам С. Болівар намагався на практиці втілити ідею латиноамериканської єдності. Своєрідною моделлю широкої конфедерації іспаномовних держав Західної півкулі стала Велика Колумбія — створена С. Боліваром держава, до якої увійшли на добровільних засадах Венесуела, Колумбія, Панама та Еквадор. Президентом Великої Колумбії, що проіснувала з 1819 по 1830 р., став С. Болівар. Прийшовши до влади, він скасував рабство, податки з індіанців, підготував проект закону про конфіскацію земель найбільших плантаторів.
Повстання рабів на о. Гаїті й утворення першої незалежної республіки в латинській америці. Французька колонія Сан-Домінго на о. Гаїті була однією з найважливіших європейських колоній, що виготовляла 40 % цукру у світі. На Гаїті мешкало щонайменше 500 тис. чорношкірих рабів — близько половини від загальної кількості рабів на островах Карибського моря.У 1791 р. в колонії Сан-Домінго розпочалося повстання рабів під керівництвом Ф. Туссена-Лувертюра. Керівники повстання перебували під впливом ідей Французької революції. Повстанцям вдалося розгромити колоніальні війська й захопити владу. Раби отримали свободу та землі плантаторів, на острові була проголошена республіка. У 1801 р. Національні збори прийняли конституцію, згідно з якою Сан-Домінго залишалося володінням Франції, але отримувало автономію, а Ф. Туссен-Лувертюр став довічним губернатором. Рабство було скасоване.Спроба Наполеона відновити владу Франції над колишньою колонією зазнала невдачі. У ході боротьби за незалежність загинули тисячі гаїтянських патріотів. Ф. Туссен-Лувертюр був захоплений французами й помер у в’язниці, але боротьба гаїтянців за свої права тривала. У результаті єдиного в історії вдалого повстання рабів Республіка Гаїті (колишня французька колонія Сан-Домінго змінила назву на Гаїті) у 1804 р. стала незалежною державою. Це була перша республіка в Латинській Америці, що здобула незалежність.
9. Проголошення незалежності мексики. Поразка іспанії в боротьбі проти наполеонівської франції створила сприятливі умови для національно-визвольного руху в іспанських колоніях. Повстання в мексиці, що розпочалося у вересні 1810 р., очолив священик м. Ідальго. Керуючись його закликом «незалежність та смерть іспанцям!» повсталі, переважно індіанці та метиси, рушили на столицю.коли через 10 місяців м. Ідальго був схоплений іспанцями й розстріляний, прапор визвольної боротьби підхопив інший приходський священик, республіканець за переконаннями x. Морелос. Скликаний за його ініціативою в 1813 р. Конгрес прийняв декларацію про незалежність мексики. Проте за два роки x. Морелоса спіткала доля його попередника.у подальші роки рух за незалежність у мексиці набув характеру партизанської війни. У 1821 р. Мексика здобула незалежність.
Проголошення незалежності бразилії. Події в європі стимулювали боротьбу за незалежність бразилії. Вторгнення наполеонівських військ у португалію в 1807 р. Змусило членів королівської династії та 15 тис. її прихильників утекти до Бразилії. Там від імені короля був відразу виданий закон про відкриття бразильських портів, що означало надання Бразилії економічної самостійності.Після того, як у березні 1808 р. королівський двір облаштувався в Ріо-де-Жанейро, у Бразилії сталися значні зміни. Були створені королівська бібліотека, друкарня, засновано два медичні факультети в місцевих університетах, ботанічний сад, відбулися інші економічні й культурні перетворення. У 1815 р. Бразилія отримала статус королівства. Вона стала частиною Об’єднаного королівства Португалії, Бразилії та Алгарії. Утім нове піднесення національно-визвольного руху змусило короля Жуана VI покинути Бразилію в 1821 р.У 1822 р. Бразилію проголошено незалежною імперією. Син Жуана VI, Педру, був проголошений імператором Бразилії. У 1824 р. набула чинності перша конституція, за якою Бразилія стала конституційною монархією.У другій половині XIX ст. в Бразилії розгорнувся рух за скасування рабства (було ліквідоване лише в 1888 р.), посилився антимонархічний республіканський рух. У 1889 р. владу імператора повалено і Бразилію проголошено федеративною республікою.