65.Перший, другий та третій розділи Польщі.
У зв’язку із занепадом Речі Посполитої у другій половині XVIII ст., сусідні країни – Росія, Прусія та Австрія – вирішили скористатися таким становищем. Вони планувати розділити Польщу, тим самим розширити свої володіння за її рахунок.Ініціатором поділу Польщі був прусський імператор Фрідріх II, який залучив до цієї акції Австрію та Росію. Всього було здійснено 3 поділи Речі Посполитої.
Розгром Барської конфедератів став формальною підставою для першого поділу Польщі: Австрія, Пруссія та Росія на свою користь відбирали так звані санітарні смуги, тобто територію по периметру Речі Посполитої. Після першого поділу (1772 р.) Австрія загарбала всю територію Руського (без Холмщини), Белзького та західних районів Волинського і Подільського воєводств (70 тис. кв. км території з 2,5 млн. населення). Австрійський уряд штучно поєднав захоплені українські землі з польськими в коронний край із центром у Львові. Вищим державним органом управління була Галицька придворна канцелярія. Було запроваджено становий сейм, до складу якого входили вищі сановники, магнати, шляхта, церковні діячі. Владу на місцях здійснювали губернські управління. Губернатора призначав імператор. Становище західноукраїнських селян дещо поліпшилося. З 1768 р. селян звільнили від багатьох податків, сплачуваних поміщикам. Проте пізніше новий уряд Австрії поновив їх. Другий поділ Польщі відбувся у 1793 р. У травні 1791 р. польський сейм прийняв нову Конституцію Польщі, яка багато у чому перегукувалася з ідеями Французької буржуазної революції 1789 р. Це не сподобалося ні Росії, ні Пруссії, ні частині магнатів і шляхти у самій Польщі. У травні 1792 р. російська армія почала наступ на Правобережну Україну. Почалися виступи селян проти польських поміщиків. Польські війська не чинили опору й відходили на захід. Українське населення вбачало в російських військах визволителів і радо вітало їх. Після другого поділу Польщі між Росією та Пруссією Київщина, Брацлавщина, східна частина Білорусії увійшли до Росії. На цих землях було утворено Ізяславське намісництво, яке поділялося на Мінську, Ізяславську та Брацлавську губернії. У Польщі демократичні реформи було скасовано й відновлено владу магнатської олігархії. Проти розчленування Польщі й за відновлення прогресивних реформ виступила частина патріотично налаштованих польських офіцерів і шляхти на чолі з Тадеушем Костюшком. 25 березня 1794 р. він проголосив початок повстання. Повстанці здобули тимчасову перемогу над російськими частинами, але протистояти всій російській армії не змогли. Регулярні війська завдали поразки повстанцям. 25 листопада 1795 р. корольСтаніслав Август Понятовський на той час уже вивезений на почесне ув’язнення до Гродна, підписав відречення від престолу. У 1795 р. Росія, Австрія і Пруссія підписали нову угоду про третій поділ Польщі.Після третього поділу до складу Росії відійшла Західна Волинь, Західна Білорусь, Литва та Курляндія. Наприкінці 1796 р. частину земель Брацлавського намісництва було приєднано до Києвського, а на возз’єднаній території Правобережної України утворено дві губернії - Подільську та Волинську.
66.Східне питання та завоювання незалежності Греції.
Термін Східне питання вперше було вжито на Веронському конгресі Священного союзу (1822) під час обговорення становища, що виникло на Балканах у зв'язку з Грецьким національно-визвольним повстанням (1821—1829 рр.) проти Османської імперії. Східне питання охоплювало політику великих держав у Передній Азії, головно у межах Османської імперії (до Першої світової війни).У зв'язку з проявами ознак занепаду Османської імперії, у правлячих колах європейських країн виникло бажання реалізувати проекти її поділу. Починаючи від другої половини 18 ст. і протягом усього 19-го відбувалася, обумовлена економічними суперечностями, боротьба двох систем: російської, що вимагала негайного поділу Османської імперії, й британо-французької, що протидіяла утвердженню російського імперіалізму у Константинополі і протоках, а також на Балканах.Східне питання стало на порядок денний коли Російська імперія, після поділу Речі Посполитої (1772), знищивши Запорозьку Січ (1775) та загарбавши Вольності Війська Запорозького, а також більшу частину Кавказу та Крим (1774), утвердилась на північному узбережжі Чорного моря. Потреба розвитку вивезення хліба висунула питання оволодіння чорноморськими протоками для безперешкодного доступу до Середземного моря. Російській імперії вдалося відібрати у Османської імперії Бессарабію (1812), після чого вона почала настирливо втручатися у справи Османської імперії під приводом «захисту її християнських підданих». При Миколі I вимагала звільнення їх (у Греції), або ж надання їм незалежності зі збереженням васальних з Османською імперією стосунків (для Сербії, Дунайських князівств — Молдовського князівства та Волощини, тобто майбутнього Королівства Румунія). У такий спосіб Російська імперія розраховувала зробити залежними від себе «звільнені» країни.Політика поширення російського впливу на Османську імперію та протидія їй західних держав,— Англії і Франції,— призвели до Кримської війни та поразки у ній Російської імперії, втрати нею можливості утримувати військовий флот у Чорному морі (до 1871)
Національно-визвольна боротьба грецького народу - проти османського панування набула особливого поштовху наприкінці 18 — на початку 19 століття: всередині країни до збройної боротьби стало селянство — клефти, поза Грецією утворювались таємні революційні організації. Так, 1814 року в Одесі грецькими патріотами Ніколаосом Скуфасом, Еммануїлом Ксантосом і Афанасієм Цакаловим засноване товариство «Філікі Етерія», яке головним чином і підготувало організоване збройне повстання в Греції. 13 жовтня 1820 року Іпсіланті скликав в Ізмаїлі нараду «Філікі Етерія». Оскільки в цей час у Північній Греція впродовж чотирьох місяців точилася боротьба між Алі-пашою та Махмудом ІІ, нарада вирішила розпочати повстання в грудні 1820 року. За відведені два місяці Іпсіланті мав дістатись із Трієста до півострова Мані і звідти розпочати повстання. Одночасно повстання мало розпочатись в Дунайських князівствах, розраховувала Етерія і на підтримку сербського князя Мілоша Обреновича[3], який очолював антиосманське повстання сербів 1815 року.
Повстання в Греції розпочалося у другій половині березня 1821 року. Впродовж трьох місяців повстання охопило весь Пелопоннес, частину континентальної Греції, частину островів Егейського моря. Рушійною силою революції було селянство, керівником виступила буржуазія, що тільки починала формуватися. Зібрані в січні 1822 року в Піаду (поблизу Епідавра) Національні збори проголосили незалежність Греції та прийняли демократичну конституцію (Епідаврський органічний статут 1822).Султанський уряд у відповідь здійснив жорстокі репресії проти греків. Влітку 1822 року тридцятитисячна османська армія вдерлася у Пелопоннес, але відступила, зазнавши значних втрат. Грецькі війська, керовані талановитими полководцями Маркосом Боцарісом, Феодоросом Колокотронісом, Георгіосом Караїскакісом, стійко трималися.Суперечності між різнорідними силами, які об'єдналися під прапором революції, призвели до двох громадянських війн (див. Громадянські війни в Греції 1824-1825). У першу громадянську війну (кінець 1823 — травень 1824 року) тісно пов'язані із селянством військові керівники (на чолі з Колокотронісом) боролися проти кодзабасів — багатих землевласників Пелопоннесу, що вступили у союз із судновласниками острова Ідри. У другій громадянській війні (листопад 1824 — початок 1825 року) виник конфлікт між кодзабасами (до них приєднався сам Колокотроніс) та судновласниками.У лютому 1825 року на допомогу султану Махмуду ІІ прийшла армія його єгипетського васала під командуванням Ібрагіма-паші, яка спустошили більшу частину Пелопоннесу і разом з османською армією 10 квітня (22 квітня) 1826 року опанувала Месолонгіоном. На допомогу грецьким військам прибували іноземні добровольці. В першу чергу, тиск громадської думки, а також суперечность у, так званому, «Східному питанні» змусили уряди європейських держав втрутитися в грецькі справи[4]. Обрання Національними зборами в Тройзені (квітень 1827 року) Іоанна Каподистрії, колишнього міністра закордонних справ Росії, президентом Греції розцінювалося західноєвропейською дипломатією як свідчення зростання російського впливу. Щоб послабити вплив Росії і зміцнити свої позиції, Велика Британія та Франція домоглися укладення з нею Лондонської конвенції 1827 року, за якою три держави зобов'язувались спільно вимагати від османського уряду надання Греції автономії за умови сплати нею щорічної данини султану. Результатом ігнорування Османською імперією Лондонської конвенції стала Наваринська битва 8 жовтня (20 жовтня) 1827 року, в якій союзницька англо-франко-російська ескадра знищила османсько-єгипетський флот. За Адріанопольським мирним договором 1829 року, укладеним після перемоги Російської імперії в російсько-турецькій війні 1828—1829 років, Османська імперія визнавала автономію Греції за умови сплати нею щорічної данини султанові, а 1830 року Греція стала незалежною державою, що офіційно засвідчив Лондонський протокол.
Франція в період Реставрації. У 1814 р. на вимогу країн-переможниць у Франції було відновлено династію Бурбонів. Але реставрація не означала повного відновлення існуючих раніше порядків і повернення Франції до старої абсолютної монархії. Ухвали Віденського конгресу зобов’язували Людовіка XVIII запровадити у Франції конституцію і не порушувати основи суспільного ладу, що сформувався в часи Республіки та Імперії. Тому новий король ще в 1814 р. визнав громадянську рівність усіх своїх підданих, ствердив права нових власників на майно, здобуте в період революції. У Франції було збережено наполеонівські кодекси, зокрема цивільний. Проте численні дворяни-емігранти на чолі з братом короля графом д’Артуа, що повернулись на батьківщину, вимагали відновлення колишніх станових привілеїв і повернення втрачених маєтків. Після «Ста днів» Наполеона у Франції почався справжній «білий терор». За підозрою у симпатіях до імператора, за участь у революційних подіях було заарештовано понад 70 тис. чол. У політичних справах 1815 р. було винесено 10 тис. обвинувальних вироків. У багатьох районах країни, особливо на півдні Франції, чинилися погроми і масові вбивства колишніх офіцерів наполеонівської армії, революціонерів та лібералів. Однак Людовік XVIII і його наближені розуміли, що їх завдання полягає у примиренні французів, що прожили чверть століття в країні у часи Республіки та Імперії, і тих дворян, що в цей час перебували за кордоном. Знаряддям цього примирення, на думку короля, мала стати дарована ним конституція - «Хартія 1814 р.». Про повернення до абсолютизму не йшлося взагалі. Франція ставала конституційною монархією. Влада короля обмежувалася двопалатним парламентом, що, як і в Англії, складався з палати перів (довічно призначалися королем) і палати депутатів. Проте для виборців встановлювався високий майновий ценз. Виборчі права здобули лише 90 тис. чол., а право бути обраними депутатами - 15 тис. чол. Не дивно, що в обраній в 1815 р. палаті депутатів панували ультрареалісти, які вважали себе більшими монархістами, ніж сам король. Людовік XVIII навіть змушений був розпустити цю «неперевершену палату». Нові вибори принесли перемогу поміркованим роялістам, і уряд став проводити більш гнучку, обережну політику. Проте після смерті Людовіка XVIII у 1824 р., коли престол посів під іменем Карла X граф д’Артуа, у країні знову посилюється реакція. На вимогу дворян парламент ухвалює закон про виплату компенсацій колишнім емігрантам за втрачені під час революції маєтки і майно. За рахунок платників податків, насамперед селянства, дворяни отримали відшкодування в розмірі майже 1 млрд франків. Пресу було поставлено під повний контроль уряду. Загальне невдоволення в суспільстві викликав закон про введення надзвичайно суворих покарань, до страти включно, за злочини проти католицької церкви. Орієнтація уряду лише на інтереси дворян посилила невдоволення ліберальної буржуазії. Вона вимагала розширення кола виборців, обмеження впливу церкви на громадське життя та свободи преси. Частина лібералів стала схилятися до думки про необхідність зміни династії Бурбонів. «Пристойним» кандидатом на престол вважався близький родич королівської сім’ї герцог Луї-Філіпп Орлеанський.
Революція 1830 року у Франції. На виборах 1830 р. до Палати депутатів перемогли противники уряду. Тому 26 липня Карл X видав чотири ордонанси (укази), якими знову розпустив парламент, який жодного разу не зібрався на засідання. Він також оголосив нові вибори та відновив цензуру. Ці дії короля спричинили вибух обурення у Франції і привели до повстання, яке дістало назву Липнева революція, або «три славні дні». Усі основні події Революції відбулися в Парижі протягом трьох днів: 27 липня 1830 р. — початок повстання в Парижі, 28 липня — повстанці захопили ратушу та оточили Лувр, 29 липня — був узятий штурмом королівський палац — Карл X зрікся престолу, династія Бурбонів була повалена.Революція перемогла, проте її результатами скористались ліберали, які були проти проголошення республіки. За підтримки банкірів і ліберальної преси 9 серпня 1830 р. новим королем Франції було проголошено Луї Філіпа Орлеанського.7 серпня 1830 р. була прийнята нова Конституція Франції, яка дістала назву «Хартія 1830 року».
У середині XIX ст. в боротьбі за об’єднання Італії існувало два напрямки — радикально-демократичний і помірковано-ліберальний. Представники першого напрямку виступали за здобуття незалежності та об’єднання Італії «знизу» шляхом повстання, здійсненого народом, і запровадження в країні республіканської форми правління. Прибічники другого — відстоювали ідею здобуття національного звільнення «згори» завдяки боротьбі, якою керуватиме Сардинське королівство (П’ємонт), і бачили майбутню об’єднану Італію монархією.Поразка революції 1848-1849 рр. призвела до розчарування багатьох італійських патріотів в ідеалах радикальних демократів. Так, Д ж. Гарібальді та його прибічники дійшли висновку про необхідність союзу з поміркованими лібералами та П’ємонтом у боротьбі за об’єднання Італії. Від 1852 р. прем’єр-міністром П’ємонту став відомий представник поміркованих лібералів граф Камілло Бенсо Кавур (1820-1861). Початок обєднання. Наполеон III, прагнучи посилити французький вплив в Італії та витіснити Австрію, уклав в січні 1859 р. з урядом Кавура таємний договір про спільні військові дії проти Австрії разом з армією П'ємонта. Згідно з угодою звільнені від австрійців Ломбардія та Венеція мали бути включені до складу П'ємонту і утворити Королівство Верхньої Італії, повністю залежне від Франції. Напередодні війни до Італії прибули 20 тисяч волонтерів, які прагнули взяти участь у визвольній боротьбі. Гарібальді також дав згоду взяти участь у війні як генерал армії П'ємонту і очолити 3-тисячний корпус волонтерів. У квітні 1859 р. Франція та П'ємонт оголосили війну Австрії. Після генеральних битв в червні 1859 р. біля Мадженте та Сольферино, в результаті яких австрійці зазнали нищівної поразки, вся територія Ломбардії була звільнена від їх окупації. Справа об'єднання Італії здавалась вже вирішеною. Але Наполеон III, який не хотів посилення Італії, в липні 1859 р. без згоди з П'ємонтом підписав з Австрією попередній мир. П'ємонт змушений був разом з Францією підписати з Австрією мирну угоду, згідно з якою Ломбардія відходила до П'ємонту, а Венеція полишалась під владою Австрії.У березні 1860 р. уряди Тосканії, Парми, Модена, частини Романії провели плебісцити і прийняли рішення про приєднання до П'ємонту. Тієї ж весни розпочалось повстання на о. Сіцілія. На допомогу повсталим виступив Гарібальді. 11 травня 1860 р. гарібальдійці висадились на острові. Після триденних боїв гарібальдійцям вдалося захопити Палермо. Було утворено уряд революційної диктатури, який одним з перших видав декрет про розподіл громадських земель серед учасників визвольної боротьби. Після битви 20 липня 1860 р. Сіцілію покинули Бурбони і весь острів був в руках Гарібальді. Він почав готуватися до висадки на континент. Армія Гарібальді в цей момент нараховувала 24 тис. чол.17 серпня Гарібальді розпочав експедицію на континент. В цей час у Неаполі розпочалось повстання проти Бурбонів. 7 вересня 1860 р. гарібальдійці вступили до Неаполя. Генеральна битва відбулася 1 жовтня 1860 р. В результаті битви гарібальдійці отримали перемогу, а останні вірні Бурбонам війська зазнали поразки. Південна Італія була визволена.Було проведено плебісцит про приєднання до П'ємонту Неаполітанського королівства та Сіцілії. Більшість населення проголосувало за приєднання. У квітні 1861 р. було офіційно оголошено про створення італійського королівства. Венеція та Рим спочатку не ввійшли до його складу. Лише в 1866 р. Венеція, а в 1870 р. Рим були приєднані до Італійського королівства. Столицею королівства став Рим (1871 p.).
Основні етапи об'єднання Італії. 1814 - початок 1830-х рр. Діяльність товариств італійських карбонаріїв. Цілі карбонаріїв: звільнення Італії і ліквідація феодального устрою. 1815 р. Рішенням Віденського конгресу реставрувалися італійські феодально-абсолютистські монархії. 20 - 30-ті рр. XIX ст.Революції і повстання в Неаполі, П'ємонті, Пармі, Модені, Папській державі. Придушені австрійськими військами.Червень 1831 р. Створення організації «Молода Італія». Засновнк - Дж. Мадзіні. Мета - народна війна за звільнення від австрійського панування та її об'єднання в демократичну республіку.1848-1849 рр. Революція в італійських державах, зазнала поразки. 1852-1861 рр. Перебування при владі в Сардинському королівстві уряду Кавура. П'ємонт стає центром боротьби за об'єднання Італії.Квітень- липень 1859 р. Австро-італо-французька війна. Австрія зазнала поразки. Народні повстання в Тоскані, Пармі, Модені, Романьї (Папська область) переросли в революцію.Весна - літо 1860 р. Початок народного повстання на о. Сицилія. На допомогу повстанцям зі своїм загоном виступив Дж. Гарібальді.Вересень - жовтень 1860 р. Ліберали-монархісти перемогли гарібальдійців. Населення Неаполітанського королівства підтримало його приєднання до Сардинського королівства.14 березня 1861 р. Проголошення утворення Італійського королівства. Майже вся Італія об'єднана під владою Савойської династії. В 1866 році Італія підтримала Пруссію у війні проти Австрії.20 вересня 1870 р. Італійські королівські війська вступили в Рим. Остаточно завершено об'єднання Італії.
Після смерті короля Данії Пруссія й Австрія висунули претензії на німецькі герцогства Шлезвіг і Гольштейн, які перебували в її складі. У 1864 р. після нетривалої війни з Данією Пруссія отримала Шлезвіг, а Австрія — Гольштейн. Наступного удару О. фон Бісмарк завдав Австрії. 8 червня 1866 р. прусська армія захопила Гольштейн, а 3 липня 1866р. відбулася вирішальна битва австро-прусської війни в селі Садова поблизу Праги. 220-тисячна прусська армія, озброєна швидкострільними рушницями, ущент розгромила 215-тисячну австрійську армію. Шлях на Відень було відкрито. 23 серпня 1866 р. за посередництва Наполеона III Пруссія та Австрія уклали у Відні мирний договір.За Віденським миром Пруссія перетворювалася на найбільшу німецьку державу із суцільною територією від Рейна до Німана. Створювався Північнонімецький союз, до якого увійшли 17 німецьких держав, а через деякий час — ще чотири держави. Очолював союз прусський король. Уряд формував канцлер, призначений прусським королем за згодою рейхстагу. Першим канцлером став О. фон Бісмарк. Для Австрії результатом війни 1866 р. стала її поразка в тривалій боротьбі за панування в Німеччині. Перемога Пруссії мала важливе значення для Європи. У її центрі виникла національна німецька держава — Північнонімецький союз. Наприкінці 60-х рр. XIX ст. відносини Пруссії з Францією загострилися. Обидві сторони готувалися до війни й бажали її початку. 19 липня 1870 р. Франція оголосила війну Пруссії. Пруссія була набагато краще підготовленою до війни. У Пруссії швидко мобілізували півмільйонну армію, що була вдвічі більшою за французьку. 2 вересня 1870 р. прусські війська змусили капітулювати седанське угруповання французької армії, де перебував імператор Наполеон III. Битва біля містечка Седан стала вирішальною в ході франко-прусської війни. У полон здалися понад 80 тис. французьких солдатів й офіцерів на чолі із самим імператором. Прусським військам була відкрита дорога на Париж, а захоплення в полон Наполеона III стало закінченням монархії у Франції. 4 вересня, на вулиці Парижу вийшли тисячі городян, вимагаючи позбавлення влади імператора й захисту вітчизни. Під впливом народного руху депутати парламенту змушені були проголосити Францію республікою. Восени 1870 р. французький уряд зібрав значні сили для продовження війни з Пруссією, проте прусські війська діяли успішно й зайняли значну частину території Франції. 19 вересня 1870 р. прусські війська розпочали облогу Парижа. Зима, що настала, принесла жителям столиці Франції муки голоду й холоду. Вважаючи, що війна програна, і побоюючись нової революції, французький уряд 28 січня 1871 р. підписав перемир’я з Німеччиною (18 січня 1871 р. була проголошена Німецька імперія) на умовах капітуляції Парижа. 250-тисячний гарнізон здався в полон, місто було зобов’язане виплатити 200-мільйонну контрибуцію. Услід за паризьким гарнізоном склала зброю й решта французьких військ. 18 січня 1871 р. у Дзеркальному залі Версальського палацу було проголошено створення Німецької імперії.