Підставою для Громадянської війни стало обрання в листопаді 1860 р. президентом США лідера Республіканської партії А. Лінкольна. Він проголосив головними напрямами своєї майбутньої політики боротьбу за збереження єдності США і за непоширення рабства в інших регіонах країни. Перемога А. Лінкольна на президентських виборах означала втрату рабовласниками влади і стала сигналом до відокремлення південних штатів від північних. Першою розірвала свій союз з іншими штатами Південна Кароліна. До 1 лютого 1861 р. її приклад підхопили Міссісіпі, Флорида, Алабама, Джорджія, Луїзіана й Техас. Штати, що відокремилися, на з’їзді своїх представників проголосили «Конфедерацію штатів Америки», її президентом став багатий плантатор Д. Девіс. Президент А. Лінкольн заявив про невизнання Конфедерації. 12 квітня 1861 р. війська Конфедерації бомбардували зайнятий федеральними військами форт Самтер у Південній Кароліні й згодом захопили його. Ця подія стала початком Громадянської війни між Північчю та Півднем. Незабаром до Конфедерації приєдналися ще чотири штати: Теннессі, Арканзас, Північна Кароліна й Віргінія. Місто Ричмонд, столиця Віргінії, стало столицею Конфедерації. Перевага сил у війні, яка розпочалася, була на боці Півночі, що давала 75 % промислової продукції країни. Але північні штати не були готові у військовому відношенні. Війська Півночі на першому етапі війни — у 1861—1862 рр. — зазнавали невдач. Лише талановитим генералам північних штатів В. Гранту і Б. Батлеру вдалося досягти деяких успіхів. Але їхні досягнення були зведені нанівець поразкою армії Півночі під командуванням Мак-Клеллана на головному фронті у Віргінії. Улітку 1862 р. війська Півночі, що наступали на столицю Конфедерації місто Ричмонд, були розбиті. Ціною величезних зусиль і великих втрат наступ бунтівників вдалося припинити. 22 вересня 1862 р. А. Лінкольн видав прокламацію про звільнення з 1 січня 1863 р. всіх рабів, які належали плантаторам-бунтівникам. Це рішення про ліквідацію рабства мало величезне значення. До армії Півночі добровільно вступили майже 400 тис. афроамериканців, які отримали право з 1 січня 1863 р. служити там. У південному тилу почалися повстання рабів.Уряд А. Лінкольна запровадив нові податки на великих власників й ухвалив закон про конфіскацію майна бунтівників. Успішно відбулася «чистка» армії та висунення з її рядів здібних офіцерів. У листопаді 1864 р. А. Лінкольна обрано президентом США на другий термін. На початку липня 1863 р. армія Конфедерації зазнала жорстокої поразки під Геттісбергом (Пенсильванія). Військова ініціатива, моральна та психологічна переваги були вже на боці Півночі. 19 листопада 1863 р. президент А. Лінкольн виголосив із приводу відкриття великого солдатського кладовища відоме «Геттісбергське звернення».Восени 1864 р. війська Півночі під командуванням генерала В. Гранта розгорнули широкий наступ на столицю Конфедерації — місто Ричмонд. Розбиті війська Конфедерації відступили на південь. Улітку 1864 р. генерал мешканців півночі В. Шерман розпочав свій відомий «марш до моря». Його 100-тисячна армія пройшла по тилах конфедератів на півдні, 2 вересня взяла Атланту — центр військової промисловості Півдня й наприкінці року вийшла на берег Атлантичного океану.Війська Конфедерації були деморалізовані. У 1865 р. Конгрес США затвердив 13-ту поправку до Конституції, що забороняла рабство на всій території США. 3 квітня 1865 р. війська Півночі захопили Ричмонд, а 9 квітня капітулювали основні сили бунтівників у Віргінії. Кількома тижнями потому залишки військ Півдня припинили боротьбу.Проте 14 квітня 1865 р. сталася трагічна подія. Під час святкування перемоги Півночі в Громадянській війні у Вашингтоні, у ложі театру Форда, президент А. Лінкольн був смертельно поранений прихильником плантаторів актором Дж. Бутом. Цієї ж ночі президент помер від ран.Громадянська війна 1861—1865 рр. стала найкровопролитнішою війною на території США за всю їхню історію. Перемога Півночі забезпечила територіальну єдність країни, скасування рабства, демократичне вирішення земельного питання на заході країни, перемогу фермерського шляху розвитку сільського господарства на більшій частині території США, створення єдиного національного ринку й розширення демократичних прав громадян.
Основною її причиною було небачене загострення суперечностей між провідними країнами світу, внаслідок нерівномірності їх економічного розвитку, змінилося співвідношення сил у світовій економічній системі.Німеччина після 70-х років 19 ст. розвивалася у 3-4 раза швидше ніж Англія і Франція, а Японія - разів у 10 швидше, ніж Росія. Особливо високого рівня розвитку капіталізму досягли США, внаслідок чого США і Німеччина, які раніше відставали в економічному розвитку, на зламі 19-20ст. вийшли на 1-е та 2-е місця по випуску промислової продукції, відсунувши Англію і Францію. Це стало причиною виникнення гострого суперництва між цими країнами за політичне панування у світі, за переділ ринків сировини і збуту. На той час важливу роль у боротьбі за політичне й економічне панування у світі відіграла наявність чи відсутність колоніальних володінь. До початку 20 ст. поділ світу між великими державами в основному був заверешений. Колоніальні імперії створили головним чином Англія та Франція, натомність у Німеччині, США ті Японії бракувало колоніальних володінь. Намагання переділити колонії і сфери впливу було однією з головних причин першої світової війни. Другою причиною війни був той факт, що на початку 20 ст. розвиток науково-технічного прогресу привів до появи нових, більш могутніх засобів винищення людей. Почалася гонка oзброєнь, на якій наживалися військові монополії. Одночасно відбувалася мілітарізація свідомості величезних мас людей.
Приводом до початку Першої світової війни став австро-сербський конфлікт. 28 червня 1914 р. Гаврило Принцип, член таємної організації «Млада Босна», яка боролася за об’єднання всіх південнослов’янських народів, убив наступника австрійського та угорського престолу Франца-Фердинанда. Виняток становив пункт, де йшлося про участь австрійської поліції у проведенні слідства на території Сербії. Цього вистачило, щоб погрози було здійснено. 28 липня австро-угорські війська вторглися на територію Сербії. 23 липня Австро-Угорщина передала урядові Сербії ультиматум, який порушував суверенітет останньої, означав втручання у внутрішні справи.
Економічні підсумки
Перша світова війна і пішли за нею революційні події мали істотний вплив на економіку провідних капіталістичних країн. Німеччина втратила половину національного багатства, практично всі колонії, найважливіші промислові райони. Ситуація погіршувалася необхідністю виплати репарацій, галопуючої інфляцією. Англія і Франція - країни-переможці - виявилися у великій фінансовій залежності від США. Придбання цих країн виражалися в репарації з боку Німеччини, привласненні частини колишніх її колоніальних володінь. Японія за роки війни зміцнила економіку. Під час війни промисловість Японії відчувала підйом. США зміцнили свої позиції як лідера світової економіки.
Вони були головним постачальником озброєння і боєприпасів, продовольства, сировини, промислових товарів воюючим країнам. Завдяки масованому експорту США зосередили в своїх руках половину світового золотого запасу, стали головним експортером капіталу. Під час війни і в післявоєнний період посилилися взаємозв'язок і взаємозалежність центрів світового капіталістичного господарства. Англія і Франція виявилися пов'язаними з США значними боргами, ввезеними з-за океану промисловими товарами. Японія, Англія, США стали тісно взаємопов'язані, але мали суперечливі інтереси.
Політичні наслідки
Головним воєнним підсумком першої світової війни була поразка Німеччини та її союзників. За Версальською мирною угодою Німеччина втратила всі колонії, у неї були відібрані Ельзас, Лотарингія, Саар та інші території. Їй заборонялося мати армію загальною чисельністю більше 100 тис. чол., авіацію, танки та підводні човни. Країнам-переможцям Німеччина повинна була виплатити величезні репарації.
- З'явилися два нові чинники, що визначатимуть події післявоєнної доби: поширення комунізму й лідерство США
- Війна поклала край існуванню Європи як центру колоніального світу. Зникли Австро-Угорська, Німецька, Російська, Турецька імперії
- Європа 1918 р. так само мало нагадувала Європу 1914 р., як Європа 1815 р. - Європу 1789. Постали нові держави: Польща, Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія, Чехо-Словаччина, Угорщина, Австрія, Сербо-хорватсько-словенське королівство. Україна, Грузія, Азербайджан та середньоазійські емірати не спромоглися відстояти свою незалежність
- Зруйновано процеси, що розпочалися на зламі XIX-XX ст., загострилися класові, міждержавні та етнічні суперечності
- Світ поділився на демократичний і тоталітарний
- Війна зруйнувала довоєнний міжнародний правовий порядок, породивши нову міжнародну правову систему
Ненасильницький опір чи ненасильницька боротьба — практика досягнення політичних цілей без застосування насильства: шляхом громадянської непокори, страйків, відмови від співробітництва, бойкоту, символічних протестів. Деякі вважають ненасильницькими засобами боротьби також блокування транспортних комунікацій та пошкодження або знищення майна. Саме ненасильницький метод боротьби, пасивний опір – стали центральними принципами визвольного руху Махатма Ганді. Його політичні погляди основувалися на релігійних, етичних та філософських переконаннях, а ідеалом була демократична держава з мінімальними функціями центрального урядового апарату. Ахімса, свадеші, сварадж та сатьяграха — чотири стовпи політичної теорії та практики Ганді. Вони передбачали відсутність гніву та ненависті, бойкот іноземних товарів та підтримку вітчизняного виробника, хоч і не надто якісного, а також поступове запровадження в Британській Індії самоврядування аж до здобуття країною цілковитої незалежності. Серцевиною всієї системи політичних поглядів Ганді була сатьяграха або «пасивний опір». «Людина, яка зрозуміла суть сатьяграхи і застосовує цей метод боротьби на практиці, — є, безумовно, морально вищою за свого опонента, а отже, сильнішою», – вважав Махатма Ганді.
Тож після повернення на батьківщину Ганді зблизився та очолив Індійський національний конгрес, однак і далі наголошував на мирних методах боротьби, засуджуючи будь-яке насильство з боку революційного народу. Ганді як зрілий політичний лідер розумів, що успіх антиколоніального руху можливий лише за умови його масовості. Він організував агітаційну кампанію по усій країні, широко практикував мітинги та демонстрації, залучаючи широкі верстви населення до національно-визвольної боротьби. Його кілька разів ув’язнювали після організації масових актів громадянської непокори. Але згодом британський уряд був змушений звільнити його та виконати вимоги. Оскільки все більше ставало зрозуміло, що змагання Індії за незалежність уже неможливо зупинити. Також Ганді виступав проти кастової системи, адже вважав, що всім людям незалежно від кольору шкіри, касти, релігійної належності притаманна Божа природа. Його погляди основувалися на національних, культурних, історичних та релігійних традиціях і мали великий успіх та підтримку. Махатма Ганді став батьком індусів та їхнім наставником. Багато з них вважали його святим і навіть богом, який зійшов з небес, щоб звільнити Індію.
Ганді користувався великою популярністю і серед індусів, і серед мусульман, тож був противником розподілу колишньої британської колонії за релігійною ознакою на Індію, де переважало індуїстське населення і мусульманський Пакистан. Тож, коли на цьому ґрунті почалися збройні конфлікти, Махтма Ганді оголосив голодування і вимагав припинення кровопролиття. На деякий час сутички припинилися. Однак згодом його заклики стали причиною замаху на нього та вбивства. У 1948 році Махатму Ганді вбив індуський націоналіст, представник політичного руху “Хінду Махасабха”, що заперечував можливість співжиття індусів і мусульман у єдиній індійській державі. Після розслідування виявили антиурядову змову, вісьмох осіб, причепних до якої, ув’язнили.
Однак трагічна смерть великого лідера індійського народу не згасила його філософії миру. Гандизм покладено в основу визвольних рухів по всьому світу, зокрема африканців в Америці, цей рух був дієвим проти політики Апартеїду у Південній Африці та став основою демократичних революцій у Європі. А деякі з принципів Махатми Ганді були застосовані під час Євромайдану та реалізовуються і до сьогодні серед мирних жителів у нашій боротьбі за свободу.
У 1905 р. Сунь Ятсен створив товариство Тунменхой (Об’єднаний союз, або Союзна ліга Китаю), метою якого було повалення в Китаї правлячої Маньчжурської династії та проголошення буржуазно-демократичної республіки. Вплив Об’єднаного союзу швидко зростав. У 1907 р. Об’єднаний союз здійснив декілька спроб підняти повстання проти Маньчжурської династії, але невдало. Зрештою, через загрозу революції, імператриця Ци Сі погодилася на проведення деяких реформ: скасування рабства; ліквідацію станових відмінностей; ліквідацію привілеїв дворян; скасування тортур; заборону куріння опіуму; реформу освіти та інші. Але опір традиційного суспільства був занадто сильним. Після загадкової смерті імператриці Ци Сі реформи припинилися.
У жовіні-листопаді 1911 р. розпочалося повстання. Цей рік китайською називався «сіньхай», тому й революція отримала назву сіньхайської.До повсталих солдат долучилися студенти, робітники, і невдовзі революція охопила всі провінції Південного та Центрального Китаю. На півночі країни, менш розвиненій у промисловому відношенні, влада залишилася в руках цінського уряду. Маньчжурська влада в пошуках порятунку звернулася до генерала Юань Шикая, який мав реформаторські погляди, із проханням очолити збройні сили. Той погодився й незабаром став головою імператорської ради та прем’єр-міністром, повновладним диктатором Північного Китаю. Однак повстання поширювалось. 2 грудня революційні війська увійшли до Нанкіна. Маньчжурська імперія почала розпадатися. Дізнавшись про початок революції, Сунь Ятсен повернувся з еміграції та прибув до Шанхая. Це ще більше надихнуло революціонерів. 29 грудня 1912 р. конференція делегатів революційних провінцій, які зібралися в Нанкіні, проголосила утворення Китайської республіки. Сунь Ятсен був обраний її тимчасовим президентом і 1 січня 1912 р. прийняв присягу. У лютому 1912 р. монархія була повалена. Подальший перебіг політичних подій змусив Сунь Ятсена, який боявся розколу країни, відмовитись від посади президента на користь Юань Шикая. Однак згодом, переконавшись у прагненні генерала встановити режим особистої влади, Сунь Ятсен перейшов до опозиції. Завдяки його зусиллям у серпні 1912 р. товариство Тунменхой об’єдналося з іншими республіканськими організаціями й отримало назву Гоміньдан (Національна партія), який відіграв велику роль у подальшій історії Китаю. У країні поновилися повстання. Сім південних провінцій, де Гоміньдан мав сильні позиції, заявили про відокремлення від Пекіна (у березні 1912 р. столицю Китаю було перенесено з Нанкіна до Пекіна). Почалася громадянська війна між Півднем, який підтримував Сунь Ятсена та його демократичні ідеї, і Північчю, яка залишалася під контролем режиму Юань Шикая. У листопаді 1913 р. Юань Шикай оголосив Гоміньдан поза законом. Війська Півдня було розбито, Гоміньдан пішов у підпілля, а Сунь Ятсен знову емігрував. У 1916 р. Юань Шикай помер, але це не припинило політичного протистояння. Боротьба між мілітаристським урядом на півночі Китаю та революційним угрупованням Сунь Ятсена на півдні тривала.