У 1938 р. Рузвельт запропонував конгресу нові реформи. Серед них закон про справедливі умови праці, що дав федеральному урядові право встановлювати мінімальну погодинну ставку заробітної плати і максимальну тривалість робочого тижня. Закон остаточно заборонив дитячу працю. Замість оголошеного Верховним судом у 1936 році неконституційним закону про регулювання сільського господарства було ухвалено новий. Метою державного регулювання сільського господарства тепер стала боротьба за збереження родючості грунту. Для цього фермерам виплачувалися премії за скорочення посівних площ або за введення сівозмін, які щадять землю. Одночасно таким чином здійснювався контроль за рівнем виробництва фермерської продукції. На зростання безробіття адміністрація відповіла новим розширенням громадських робіт. З 1939 року Рузвельт відмовляється від подальших реформ. Аж до вступу США у Другу світову війну його адміністрація прагнула закріпити вже здійснені реформи «нового курсу». З початком Другої світової війни США заявили про свій нейтралітет (5 вересня 1939 p.). Після нападу Японії на американську військово-морську базу Перл-Харбор 7 грудня 1941 р. США вступили у війну на боці антигітлерівської коаліції.
79.Передумови та наслідки Громадянської війни в Іспанії.
На початку XX століття Іспанське королівство перебувало в стані глибокого занепаду і кризи. Національні меншини (баски, каталонці, галісійці), які становили понад чверть населення Іспанії, виступали проти централізованої внутрішньої політики Мадрида і вимагали автономії. На особливому положенні в державі перебувала армія, яка являла собою фактично державу в державі. Однак крайній консерватизм її керівництва заважав її розвитку: іспанські війська навчалися за застарілими стандартами і воювали застарілою зброєю, що особливо негативно сказалося у Рифській війні з Марокко. Ця війна призвела і до того, що фронтові офіцери («африканісти») почали відчувати себе особливою кастою і мріяти про прихід до влади в країні. Великими пільгами і привілеями в країні користувалася Римо-католицька Церква.
Король Альфонсо XIII і його уряд не збиралися проводити необхідні для країни реформи. Будь-які спроби протесту проти режиму жорстоко придушувалися військами і Громадянською гвардією (воєнізованою поліцією). У 1923 році стабілізувати ситуацію в Іспанії спробував генерал Мігель Прімо де Рівера. 13 вересня він здійснив військовий переворот, розпустив уряд і парламент, ввів цензуру, встановивши в країні режим військової диктатури. Прімо де Рівера спробував провести модернізацію в Іспанії, спираючись на досвід італійських фашистів. Заохочуючи вітчизняних підприємців, він домігся ряду соціально-економічних успіхів, проте початок світової кризи звів їх нанівець. Під тиском і короля, і значної частини, Прімо де Рівера подав у відставку, поїхав до Франції і незабаром помер.
12 квітня 1931 року в державі проходили вільні муніципальні вибори, у великих містах тріумф опозиційних партій не викликав сумніву, хоча в сільській місцевості перемагали, як і раніше, монархісти. Під впливом численних демонстрацій прихильників республіканської форми правління 14 квітня Альфонсо XIII емігрував, однак формально не зрікся трону. Іспанія була проголошена республікою. Наприкінці 1935 року активізував свою діяльність Народний фронт Іспанії, керований комуністами. У лютому 1936 року партії Народного фронту перемогли на виборах у кортеси (парламент) і створили республіканський уряд. Представники правих сил і військового командування на чолі з генералом Франко почали готувати військовий повстання. Характерно, що посольства США, Великої Британії та Франції в Мадриді знали про це, й за 3-4 дні до заколоту повідомляли свої уряди про плани заколотників.
Після поразки республіканців у березні 1939 р. влада Франко була поширена на всю територію країни. Єдиною політичною партією Іспанії стала Іспанська фаланга традиціоналістів. Франкісти оголосили недійсними всі законодавчі акти республіки. 25 березня та 7 вересня 1939 р. було видано накази про скасування аграрної реформи й повернення землі поміщикам. Автономні права Каталонії та Басконії було ліквідовано. Диктатура фактично закрила профспілки. Замість них було створено примусові т. з. "вертикальні профспілки". Страйки оголосили "злочином проти батьківщини". Основні закони, видані під час диктатури Франко, закріпили за ним величезні повноваження. Десятки тисяч республіканців було кинуто до концентраційних таборів. Біля 500 тис. іспанців після поразки республіки емігрували. Довгі роки фашистський режим визначав суспільно-політичний та економічний розвиток Іспанії. Отже, спільними зусиллями гітлерівської Німеччини, фашистської Італії, Англії, Франції та США Іспанська республіка була потоплена в крові. Це стало ще одним кроком до розв’язання Німеччиною другої світової війни через якихось 5 місяців.
80.Друга Світова війна: періодизація, причини, характер.
ПЕРЕДУМОВИ ВІЙНИ. По-перше, несправедливість Версальської системи поставила багато народів у принизливе становище, сприяла приходу до влади сил, які прагнули до реваншу, нового переділу світу. У найбільшій мірі це проявилось у політиці Німеччини, Італії, Японії. По-друге, економічна криза 30-х років загострила суперечності між країнами світу, що позбавило їх можливості об'єднати зусилля у боротьбі за збереження миру. Всю систему безпеки, створену у 20-ті роки, було зруйновано. По-третє, розв'язанню війни сприяла політика урядів Англії та Франції, спрямована на "умиротворення" агресора, а також "ізоляція" США, які, прийнявши закон про нейтралітет, фактично самоусунулись від впливу на розвиток подій у світі. По-четверте, не останню роль у розв'язанні війни відіграв. СРСР, який, підписавши пакт про ненапад з Німеччиною і таємний протокол до нього, відкрив шлях Німеччині для нападу на Польщу. Агресивні держави прагнули розширення власних територій, завоювання ринків збуту та джерел сировини. З їхнього боку війна була загарбницькою. Для країн, які зазнали агресії і які були окуповані, війна була справедливою. Найбільш складно визначити характер війни стосовно СРСР. У період з 17 вересня 1939 р. по 22 червня 1941 р. він сам виступав у ролі агресора, приєднавши до себе значні території, які належали на той час Польщі, Румунії, Фінляндії, а також Прибалтику. Але після нападу Німеччини СРСР виніс на собі основний тягар боротьби з фашистською Німеччиною і для нього війна мала справедливий характер. її по праву назвали Великою Вітчизняною війною.
1.2. ХАРАКТЕР ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ.Характер Другої світової війни був неоднозначним. Для народів і країн, які стали жертвою агресії, війна мала справедливий, антифашистський характер (Польща, Югославія та ін.). Німеччина, Італія, Японія та деякі інші країни вели війну з метою загарбання чужих територій.
1-й етап (1 вересня 1939 р. — 21 червня 1941 р.). Після нападу Німеччини на Польщу основними подіями цього періоду були «дивна війна» між британськими та французькими військами, з одного боку, і гітлерівцями — з іншого; окупація Німеччиною Данії, Норвегії, Люксембургу, Бельгії, Нідерландів, Югославії, Греції (Грецію також окупувала й італійська армія); капітуляція Франції 22 червня 1940 р. Під контролем Німеччини опинилася значна частина Європи. СРСР з вересня 1939 до червня 1941 р., як і нацистська Німеччина, вів загарбницьку війну проти народів Східної Європи. 17 вересня 1939 р. радянські війська встановили контроль над територіями Західної України та Західної Білорусії; згодом були анексовані країни Прибалтики. У листопаді 1939 р. СРСР здійснив агресію проти Фінляндії.
2-й етап (22 червня 1941 р. — 18 листопада 1942 р.). Його основні події — напад нацистської Німеччини на СРСР, відступ Червоної армії та перша її перемога під Москвою. 8 грудня 1941 р. США оголосили війну Японії. З грудня 1941 р. до червня 1942 р. Японія окупувала Сингапур, Таїланд, Індонезію, Бірму, Філіппіни. 1 січня 1942 р. 26 держав, що перебували у стані війни з Німеччиною, Італією і Японією, підписали Декларацію Об’єднаних Націй.
3-й етап (19 листопада 1942 р. — грудень 1943 р.) ознаменувався докорінним переломом у ході Другої світової війни. Червона армія здобула найважливіші перемоги під Сталінградом і Курськом. Англо-американські війська звільнили Єгипет, Кіренаїку, Тріполітанію, Туніс. У липні 1943 р. союзники країн антигітлерівської коаліції висадилися на Сицилії.
4-й етап (січень 1944 р. — травень 1945 р.). У цей період війська Червоної армії звільнили від нацистів західні території СРСР, вигнали гітлерівські війська з Польщі, Румунії, Югославії, Угорщини, Чехословаччини. 6 червня 1944 р. на півночі Франції англо-американські війська відкрили Другий фронт. 8 травня 1945 р. Німеччина підписала Акт про капітуляцію.
5-й етап (травень — вересень 1945 р.) — бойові дії на Далекому Сході й у Південно-Східній Азії. Ядерне бомбардування США японських міст Хіросіма і Нагасакі. 2 вересня 1945 р. — капітуляція Японії.
81.Крах колоніальної системи в Африці: шляхи звільнення країн.
Деколонізація — процес надання незалежності та повного суверенітету домініонам, підмандатним територіям, залежним територіям, колоніям. Цей процес відбувався як мирним шляхом, так і з застосуванням зброї. Причини деколонізації.
Ослаблення метрополій після Другої світової війни. Зростання впливу і потенціалу колоній (особливо англійських домініонів). Розгортання масового національно-визвольного руху. Негативне ставлення до колоніалізму суспільної думки у країнах-метрополіях і світової громадськості. «Холодна війна», негативне ставлення до колоніалізму провідних країн світу США та СРСР.
Процес деколонізації можна розділити на декілька етапів.
На першому етапі (1943—1956 рр.) процес деколонізації охопив і в основному Азію та Північну Африку. Європейські країни відмовилися від своїх мандатів на управління Палестиною та Йорданією (Англія), Ліваном та Сирією (Франція). Було вирішено долю італійських і японських колоній і підмандатних територій. У 1947 р. Англія надала незалежність Індії, попередньо розділивши її на дві держави — Індію та Пакистан, острову Цейлон (Шрі Ланка) та Бірмі. 17 серпня 1945 р. проголосила незалежність Індонезія, 2 вересня 1945 р. — В'єтнам. Свою незалежність вони здобули в тривалій збройній боротьбі. У 1953 р. Франція визнала незалежність Камбоджі та Лаосу. У 1946 р. США надали незалежність Філіппінам. Після провалу франко-англійської агресії проти Єгипту в 1956 р. Англія визнала повний суверенітет Судану, а Франція — незалежність Тунісу та Марокко. На першому етапі колонізатори намагалися зберегти під своєю« владою значну частину володінь. Незалежність здобули лише ті країни, які утримати в колоніальній залежності стало неможливо. Проте після 1956 р. Англія і 1958 р. Франція відмовилися від своїх!; колоніальних володінь.
На другому етапі (кінець 1950-х—1960-ті рр.) процес деколонізації охопив в основному Африку. У 1957 р. Англія надала незалежність Гані, Малайзії, а в 1958 р. — Гвінеї. Переломним став 1960 р., який назвали «роком Африки». Цього року від колоніальної залежності звільнилися 17 країн: Габон, Дагомея, Верхня Вольта, Берег Слонової Кістки, Чад, Центральноафриканська Республіка, Конго (Браззавіль), Республіка Конго (Заїр), Камерун, Мавританія, Малі, Нігерія, Мадагаскар, Сенегал, Сомалі, Тоґо. У наступні роки розпочався процес деколонізації британських володінь на Сході Африки. У 1961 р. незалежність отримала Танганьїка, у 1962 р. — Уґанда, у 1963 — Кенія, у 1964- Занзибар, Замбія, Малаві, у 1965 — Ґамбія. Таким чином, до середини 1960-х рр. більшість країн Тропічної Африки звільнилися від колоніального гніту.
Під час третього етапу (1970-ті рр.) впала остання, найстаріша колоніальна імперія — португальська. Після тривалої збройної боротьби першою у 1973 р. здобула незалежність Ґвінея-Бісау. Після повалення військової диктатури в Португалії в результаті «революції гвоздик» у квітні 1974 р. незалежність здобули й інші португальські колонії: Острови Зеленого Мису, Ангола, Мозамбік, Сан-Томе і Принсіпі. На цьому деколонізація не завершилася. Під час четвертого етапу (1980—1990-ті рр.) здобули незалежність останні уламки колоніальних імперій. Так, у 1980 р. було остаточно врегульовано проблему Південної Родезії (Зімбабве), у 1982 р. Англія надала незалежність Белізу, у 1990 р. під тиском світової громадськості ПАР надала незалежність Намібії, у 1997р. Китай відновив свій суверенітет над Гонконгом, у 1999 р. — над Макао. Таким чином, на порозі XXI ст. колоніальні імперії відійшли В минуле. Однак, здобувши політичну незалежність, молоді держави не стали економічно незалежними. їхньою головною проблемою стала економічна відсталість, з якою більшість молодих держав не можуть впоратися. Війни, епідемії, голод, фінансова заборгованість, етнічні й територіальні проблеми стали звичним явищем.
82.Міжнародні конференції в період Другої Світової війни (Тегеранська, Кримська, Потсдамська. )
Проведена дипломатами робота дала змогу організувати на вищому рівні зустріч лідерів країн «великої трійки» (Й. Сталін, Ф. Рузвельт, В. Черчилль). Вона увійшла в історію під назвою Тегеранська конференція (28 листопада — 1 грудня 1943 р.), оскільки відбувалася в столиці Ірану Тегерані. Під час зустрічі обговорювалися питання про подальше ведення війни й післявоєнне облаштування світу. Стосовно деяких питань між керівниками союзних держав виникли суперечності: В. Черчилль пропонував відкриття Другого фронту на Балканах, Й. Сталін — у Північній Франції, звідки відкривався найкоротший шлях до кордонів Німеччини. Незважаючи на це, за результатами обговорення СРСР домігся необхідних для нього рішень із ключових питань: обіцянки союзників про висадку у Франції; перенесення кордонів Польщі на захід до Одеру й визнання майбутнього східного кордону по «лінії Керзона»; визнання радянських претензій на Кенігсберг; визнання анексії держав Балтії. Й. Сталін дав згоду на участь СРСР у війні з Японією після розгрому Німеччини. Щодо проблеми післявоєнного облаштування світу згоди не було досягнуто, й обговорення вирішили відкласти. Розв’язанню цього питання були присвячені дві конференції лідерів США, Англії і СРСР, що відбулися в 1945 р.,— Ялтинська і Потсдамська. Прийняті на них рішення було покладено в основу Ялтинської системи післявоєнного облаштування світу, яка змінила Версальсько-Вашингтонську.
4—11 лютого 1945 р. «велика трійка» зібралася в Ялті. Під час роботи конференції було досягнуто домовленостей із багатьох питань. Серед них — погодження принципів беззастережної капітуляції Німеччини: ліквідація таких її інститутів, як нацистська партія, репресивний апарат нацистського режиму, розпуск збройних сил, встановлення контролю над німецькою військовою промисловістю, покарання воєнних злочинців.
У прийнятій конференцією «Декларації про визволену Європу» передбачалися проведення узгодженої політики у визволених європейських країнах, повне викорінення в них наслідків фашизму (нацизму), підтримка демократичних установ, допомога визволеним народам.
Важливим досягненням Ялтинської конференції стало рішення заснувати Організацію Об’єднаних Націй (ООН). Для прийняття Статуту ООН сторони погодилися скликати конференцію в Сан-Франциско. Було вирішено питання і про участь СРСР у війні з Японією. Ф. Рузвельт вважав, що це необхідно для якнайшвидшого закінчення війни на Далекому Сході. Саме тому він не заперечував проти пропозиції Й. Сталіна зафіксувати у спеціальному документі повернення СРСР після перемоги над Японією Південного Сахаліну, Курильських островів, відновлення права на Порт-Артур як військово-морської бази СРСР, забезпечення інтересів Радянського Союзу в порту Дайрен на території Китаю. Було узгоджено й інші проблеми Далекого Сходу.
Відбувалися й гострі дискусії. Не було досягнуто домовленості щодо зон окупації Німеччини, репарацій. Радянська сторона запропонувала стягувати репарації не грошима, а натурою — вилученням обладнання підприємств, суден, рухомого складу залізниць, постачанням товарів протягом десяти років. Й. Сталіна підтримав Ф. Рузвельт, який підкреслював необхідність задовольнити вимоги СРСР. В. Черчилль, наголошуючи на складності компенсації величезних втрат СРСР, фактично гальмував вирішення питання. У результаті домовилися створити репараційну комісію.
Найбільш складними виявилися дискусії з приводу польських проблем. Якщо питання про кордон Польщі із СРСР було вирішено (він має проходити по «лінії Керзона» із деякими відхиленнями на користь Польщі), то щодо західного кордону було сказано лише в загальній формі: «Польща має отримати істотне прирощення на півночі й на заході». Питання, із яким польським урядом мати справу, остаточно вирішити не вдалося. Зрештою його було відкладено, а в «Декларації про Польщу» йшлося, що «діючий нині в Польщі Тимчасовий уряд має бути... реорганізований на більш широкій демократичній основі з включенням демократичних діячів із самої Польщі й поляків із-за кордону»
Решту нерозв’язаних питань було розглянуто на Потсдамській конференції (17 липня — 2 серпня 1945 р.). У складі її учасників відбулися зміни: інтереси США представляв Г. Трумен, який став президентом після смерті Ф. Рузвельта; В. Черчилля з 28 липня змінив новообраний прем’єр-міністр К. Еттлі. У центрі уваги постало німецьке питання: демілітаризація та денацифікація країни, покарання воєнних злочинців, репарації, кордони Німеччини із сусідами тощо. Радянський Союз підтвердив, що вступить у війну з Японією.
До порядку денного було винесено питання про мирні договори із союзниками Німеччини. Незважаючи на суперечності між учасниками конференції (США намагалися вплинути на хід конференції, повідомивши про успішні випробування атомної бомби), вона дала позитивний імпульс у розвитку міжнародних відносин в умовах післявоєнного світу. На жаль, цей історичний шанс країни-переможниці не використали. Через рік розпочалася «холодна війна», яка охопила цілу історичну епоху.
83.Утворення і структура ООН.
пеціалізовані організації під егідою ООН. Зміни в розподілі сил після Другої світової війни вимагали створення міжнародної організації з метою підтримання і зміцнення миру та безпеки. Головні проблеми щодо створення всесвітньої організації безпеки було узгоджено на конференції представників СРСР, США й Великої Британії в Думбартон-Оксі 1944 р. На конференції було підготовлено проект статуту організації. Питання про порядок голосування в Раді Безпеки та про склад членів організації керівники держав узгодили під час зустрічі в Криму 1945 р. Тоді було вирішено, що засновницька конференція відбудеться у Сан-Франциско. 25 квітня 1945 р. до «Опера-Хауз» з’їхалися делегати й радники. Відкривав конференцію державний секретар США Е. Стеттініус. Радянську делегацію очолив В. Молотов, британську - Е. Ідей. У конференції взяли участь делегації Української РСР та Білоруської РСР Це стало можливим завдяки визнанню країнами антигітлерівської коаліції внеску обох народів у перемогу над Німеччиною та величезним жертвам, яких вони зазнали. На відкриття конференції приїхали делегації з Європи, Азії, Африки. 26 червня 1945 р. учасники конференції Об’єднаних Націй підписали Статут ООН; серед тих, які підписали його, була також Українська РСР.Загалом 50 держав підписали Статут ООН, а 24 жовтня 1945 р. він набув чинності. Цей день вважається днем створення ООН (Організації Об’єднаних Націй).
Головною метою створення цієї організації було проголошено підтримання миру і міжнародної безпеки, недопущення агресій, сприяння економічному і соціальному прогресу, дотримання прав людини і соціальних свобод.Першим генеральним секретарем ООН став Трюгве Гальвдан Лі, один із лідерів Норвезької робітничої партії, офіційно введений на посаду 2 лютого 1946 р. Статут ООН проголошував рівноправність усіх людей, повагу прав людини і основних свобод. Згодом цей розділ було доповнено ухваленою в грудні 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН Декларацією прав людини.Структурно Організація Об'єднаних Націй складається з п'яти основних органів (раніше шести — Зала Ради ООН призупинила свою діяльність у 1994 році): Генеральної Асамблеї ООН,Ради Безпеки ООН,Економічної і Соціальної Ради (ЕКОСОР) ООН,Секретаріату ООНіМіжнародного Суду юстиції ООН.