Генеральна Асамблея складається з представників майже всіх націй світу. Нині загальна кількість країн-членів становить 193 нації. Швейцарія не є членом Організації Об’єднаних Націй, хоча одна з регіональних штаб-квартир ООН розташована в Женеві. Кожна країна-член має лише один голос, незалежно від її розмірів та багатства. Генеральна Асамблея звичайно збирається в Нью-Йорку. Кожна країна репрезентована дипломатом високого рангу, але час від часу міністри закордонних справ або навіть глави держав відвідують зустрічі Генеральної Асамблеї. Її засідання відбуваються зазвичай із вересня до середини грудня, у разі потреби також проводяться надзвичайні сесії. Генеральна Асамблея є форумом, на якому країни-члени можуть обговорювати будь-які питання глобального значення. Обговорення, що ведуться на сесіях Генеральної Асамблеї, знаходять відображення в підписаних угодах і у створенні нових міжнародних законів. Ці угоди або прийняті резолюції є тільки рекомендаціями і не мають сили законів. Проте вони мають велику вагу, бо відображають думку більшості країн.
Головним обов’язком Ради Безпеки є підтримка міжнародного миру. Вона проводить свої засідання в Нью-Йорку, коли в цьому виникає необхідність. Рада складається з 15 членів, п’ять із яких є постійними: Китай, Франція, Російська Федерація, Велика Британія та Сполучені Штати Америки. Інші 10 членів вибираються Генеральною Асамблеєю терміном на два роки, п’ять із яких переобираються щороку. За Статутом Організації Об’єднаних Націй усі її члени повинні погоджуватися з рішеннями, ухваленими Радою Безпеки. Рада Безпеки має повноваження ухвалювати рішення, які зобов’язують країн-членів виконувати їх. Проте кожен із п’яти постійних членів може накласти вето на будь-яке рішення, навіть якщо інші чотири схвалюють його. Рішення Ради Безпеки не завжди реалізовуються, їхній успіх залежить від бажання урядів виконувати резолюції.
Суд складається з 15 суддів, вибраних Генеральною Асамблеєю. Судді вибираються за рівнем кваліфікації, а не за національною ознакою. Проте не може бути вибрано два судді з однієї країни. Суд знаходиться в Гаазі (Нідерланди). Країни-члени можуть передавати на розгляд Міжнародного суду такі справи, як прикордонні суперечки, право на рибальство, право на корисні копалини та інші спірні питання, які згадуються Статутом. Генеральна Асамблея або Рада Безпеки можуть консультуватися із судом з будь-якого питань. Допоміжні організації: Міжнародна організація праці (МОП), Міжнародна агенція з атомної енергії (МАГАТЕ), Організація Об’єднаних, Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Дитячий фонд ООН, ЮНІСЕФ, Світовий банк, Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ).
84.Причини та етапи „ холодної війни”.
«Холодна війна» – період конфронтації протягом 1947–1991 років між двома таборами, очолюваними Радянським Союзом і США. Це протистояння соціалістичної та капіталістичної системи, які в другій половині ХХ ст. склали основу біполярного світу. Цей конфлікт найяскравіше виразився в гонці озброєнь, локальних конфліктах, економічному змаганні. Передумови холодної війни склалися на завершальному етапі Другої світової війни та в перші роки миру. Випливли суперечності щодо повоєнної розбудови Європи й іншого світу. Сторони не бажали поступатися. Початок протистояння пов’язують з виступом В. Черчіля в американському місті Фултон (1946). Тоді англієць переконував, що замість гітлерівської загрози постала радянська, а межа між соціалістичним і капіталістичним світом розділилися т. зв. «залізною завісою».
Причини холодної війни пов’язані з тим, що:
з’явилися дві наддержави (США та СРСР), які належали до конкуруючих політичних і соціально-економічних систем ці системи боролися за виживання (зокрема, західний світ сприйняв розширення соцтабору в 1940-х роках у Європі та Азії як загрозу власному існуванню);
наддержави поділили світ на сфери впливу, особливо у світлі занепаду європейських колоніальних імперій (пізніше з’явилася окрема група країн, що належали до т. зв. Руху неприєднання).
виник могутній радянський і американський військово-промислового комплекс.
Жодна із сторін не була готова йти на поступки. Більше того, вони утворили військово-політичні блоки: західний НАТО (1949) та східний Організацію Варшавського договору (1955). Змагання ворожих таборів супроводжувалося гонкою озброєнь і локальними конфліктами, які розгорнулися за межами НАТО та ОВД.
Основні етапи холодної війни. Початок холодної війни. Друга Світова закінчилася, і деякі країни (Великобританія, США) стали сприймати СРСР як загрозу, причому це було взаємно. Саме тоді вперше прийшло розуміння того, що розділити світ за сферами впливу цілком можливо. У США була незаперечна перевага - ядерна зброя, але в 1949 вона з'явилася і в СРСР. Відносини загострилися після того, як у 1946 році Уїнстон Черчілль, лідер Великобританії, закликав країни Заходу об'єднуватися проти комуністичної загрози, а Сталін у відповідь порівняв його з Гітлером і звинуватив у закликах до нової війни. Неможливість співпраці між Радянським Союзом та країнами Заходу стала очевидною. До 1953 протистояння набирало обертів, хоча початок Холодної війни, як вважається, припадає на 1945-1946 роки.
Відлига. Тимчасове поліпшення відносин між СРСР і у 1953 – 1962 роках. Щоправда, відносне – перегони озброєнь та переділ сфер впливу тривали. Відлига закінчилася, коли почалася Карибська криза 1962 року, яка мало не привела до початку Третьої Світової війни. Мирному вирішенню кризи допомогли здебільшого особисті якості лідерів СРСР та США, генсека Хрущова та президента Кеннеді – вони обидва виявили мудрість та обережність у врегулюванні конфлікту.
Розрядка. 1962 – 1979 роки. Цей етап Холодної війни так називають, тому що після Карибської кризи міжнародні відносини стали дещо менш напруженими, до того ж у світі почали зміцнюватися антивоєнні настрої. Але гонка озброєнь та участь у локальних військових конфліктах тривали.
Закінчення холодної війни. 1987 - 1991 роки. "Нове політичне мислення" генсека Горбачова призвело до спаду напруги в міжнародних відносинах, а СРСР пішов на низку поступок. За кілька років протистояння фактично зійшло нанівець, переважно завдяки поступливості радянської верхівки. СРСР пішов на це частково через економічну кризу, яка зробила витрати на подальшу гонку озброєнь непідйомними. Закінчення Холодної війни настало 1991 року, коли Радянський Союз розпався.
Підсумки Холодної війни для СРСР
1.Падіння біполярної системи світу. Центрами двох основних військово-політичних блоків були навіть СРСР, але останній розвалився, як і Організація Варшавського договору.2. Гегемонія США. Фактично здобувши перемогу в тривалому протистоянні, США стали провідною світовою державою і почали диктувати свої умови практично всьому світу, впливаючи на них економічними, торговими та політичними заходами.3.Падіння авторитарних режимів. У східній Європі соціалістичний уряд деяких країн впав, після того, як втратив підтримку з боку СРСР та інших країн соцблоку.4.Розпад СРСР. Багато радянських республік віддали перевагу піти своїм шляхом, зажадавши незалежності, яка і була їм надана.5. Прискорення глобалізації. Ринки країн колишнього СРСР та Східної Європи стали частиною глобальної економіки, беручи активну участь у міжнародному поділі праці.5.Формування нової багатополярної системи світу. Незважаючи на лідируючу позицію США, на лідерство також претендують Росія, Китай, Індія та кілька інших держав, які набирають чинності.
85.Сутність японського економічного дива.
Японське «економічне диво» — це перетворення, які відбулися у цій країні в галузі народного господарства і перетворили її за декілька десятиліть на найрозвиненішу країну світу.
Які ж причини такого «економічного дива»? Після підписання акту про капітуляцію Японії (2 вересня 1945 р.) американці розпустили збройні сили Японії. За статтею 9 нової Конституції (листопад 1946 p.), Японія відмовлялася від війни як суверенного права нації, а також від загрози або застосування збройної сили як засобу розв'язання міжнародних суперечок.
Концепція Сігеру Йосіда (1946 р.) післявоєнного розвитку Японії також сприяла економічному успіху. Основна суть доктрини — відновлення та посилення позицій Японії у міжнародній торгівлі. Енергію японського народу слід направити на розбудову економіки, використовуючи дешеву привізну сировину, а зовнішню політику проводити під захистом США. Для перетворення Японії на економічно могутню державу урядом було зроблено ряд послідовних кроків. Здійснено прогресивні реформи: розпущено найбільші монопольні концерни; реформу податкової системи (зменшені податки на підприємницьку діяльність); встановлено твердий обмінний курс єни; земельну реформу (держава викупила у поміщиків і продала селянам 80% сільськогосподарських угідь, це привело до скорочення частки населення, зайнятого у сільському господарстві з 48% до 8% на сучасну пору).
Впроваджено трудове законодавство: встановлено восьмигодинний робочий день, обумовлено охорону праці, систему оплачуваних відпусток. Реформовано освіту: запроваджено 12-річний термін навчання у середній школі, з шкільних програм вилучені матеріали, пов'язані з ідеологією мілітаризму, запроваджено спільне навчання хлопчиків та дівчаток.
Сан-Франциським мирним договором (вересень 1951р.) у повній мірі було відновлено суверенітет Японії. Також було укладено систему договорів (про торгівлю і навігацію, угоду про допомогу у взаємній обороні та інші), яка зробила Японію союзницею США. У 1956 р. Японію прийнято до ООН, таким чином вона стала повноправним членом міжнародного співтовариства. У середині 60-х рр. японський парламент прийняв резолюцію, яка проголошувала «три неядерні принципи» — не виробляти ядерної зброї, не володіти нею, не розміщувати її на власній території.
Відбувалося активне становлення нових галузей промисловості та технічне переозброєння старих. Японська металургія досягла найвищих у світі показників ефективності завдяки таким нововведенням і застосуванням новаторської киснево-конверторної виплавки сталі з безперервним розливом, встановлення потужних автоматизованих прокатних станів, впровадження матеріале- та енергоеко-номної технології, розвиток електрометалургії. Завдяки цьому виплавка чавуну зросла у 7 разів, а сталі — у п'ятеро. Японія наприкінці 70-х років перетворилась на один з найпотужніших світових центрів металургії.
Розмах конкурентної боротьби змушував японські фірми постійно вдосконалювати технологічні процеси, запровадити перспективне конструювання, використовувати найновіші, у першу чергу американські винаходи, започаткувати електронну промисловість. Критерієм гідності у японському суспільстві визнавалося ставлення до праці і навчання. Кожен японець прагнув стати висококваліфікованим фахівцем. Японці запровадили систему довічного найму. Фірми самі шукають собі робітників, дбають про постійне підвищення їх кваліфікації, про умови відпочинку і добробут. У суспільстві перехід робітника на іншу фірму сприймається осудливо. У промисловості Японія взяла курс на використання дешевої сировини та вивіз до розвинених країн готової продукції, з 80-х років — на експорт технічних проектів та технологій. На сучасному етапі Японія є одним із трьох центрів сучасного ринкового світу поряд із США та Західною Європою. Наприкінці 70-х років на американському ринку було 40% японських автомобілів, 16% прокату чорних металів, 30% радіоприймачів і магнітофонів. Частка Японії у світовому валовому продукті в середині 80-х років сягнула 10%. Середньорічні темпи приросту виробництва були найвищими у світі — 4,1%. Сьогодні Японія — економічно квітуча, демократична, миролюбна держава.
86."Холодна війна" та її переломлення у призмі арабо-ізраїльського конфлікту.
У повоєнні роки для арабських країн головною проблемою став арабо-ізраїльський конфлікт. 14 травня 1948 було проголошено державу Ізраїль. Не минуло й 24 години, як армії Єгипту, Йорданії, Сирії, Лівану та Іраку розпочали військові дії проти молодої держави. Почалася кровопролитна війна, що тривала з травня 1948 до 20 липня 1949 (Ізраїльтяни називають її війною занезалежність). Отримуючи зброю з СРСР, Чехословаччини та фінансову допомогу США, завдяки небаченій мужності солдатів і офіцерів (багато з них були активними борцями з нацистами в Європі), всього народу Ізраїль здобув перемогу. У результаті її територія, яка передбачалася під палестинську державу, була розподілена наступним чином: Галілея і весь Негев відійшли до Ізраїлю; Іудея, Самарія, частина Єрусалиму в Йорданії; смуга Гази до Єгипту. Таким чином, палестинська держава не була створена. Війна заклала основу конфлікту, який не вирішено на сьогодні. Наприкінці 40-х – на початку 50-х років арабо-ізраїльський конфлікт став складовою «холодної війни». СРСРстав на шлях відкритої підтримки арабських країн у їхньому конфлікті з Ізраїлем. США та країни Заходу на бік Ізраїлю. Спираючись на таку підтримку бікнамагалися силою довести своє право на землі Палестини. Неодноразово спалахували кровопролитні війни між євреями і арабами: війна на Синаї1956 р.; Шестиденна війна 1967; Війна на виснаження1967-1970 рр., Війна Судного дня 1973 р.; військові дії Ізраїлю вЛівані проти військових формувань Організації Об'єднання Палестини та Сирії1982-1983 рр.
Друга арабо-ізраїльська війна 1956 р. "Суецький кампанія". в жовтні 1956 року в Суецький канал був націоналізований Єгиптом. Акціонери каналу - Франція і Великобританія - приступили до підготовки військової операції. Ізраїль почав операцію проти Єгипту на Синайському півострові. Кампанія скінчилася 5 листопада. Під контролем Ізраїлю виявився майже весь Синайський півострів, а також Газа. Але дії Англії, Франції та Ізраїлю піддалися різкому засудженню з боку обох наддержав, СРСР і США, англо-французькі війська були виведені із зони Суецького каналу, а ізраїльські - з Синайського півострова. На Синаї уздовж єгипетсько-ізраїльського кордону були розміщені сили ООН.
Третя арабо ізраїльська війна ("шестиденний війна"). Почалася 5 червня 1967 року. Єгипет, Сирія та Йорданія стягнули свої війська до кордонів Ізраїлю, вигнали миротворців ООН і заблокували вхід ізраїльським кораблям в Червоне море і Суецький канал. Ізраїль придбав весь Синайський півострів, Голанські висоти і взяв під контроль Юдею та Самарії. Весь Єрусалим належав Ізраїлю.
Четверта війна 1969-1970 рр.: Була розпочата Єгиптом з метою повернення Синайського півострова, захопленого Ізраїлем. Війна велася з перемінним успіхом і після дипломатичного втручання США була закінчена. У 1970 році було підписано угоди про припинення вогню без територіальних змін у сторін конфлікту.
П'ята війна 1973 року ("війна Судного дня") Єгипет напав на Синай, а Сирія - на Голанські висоти.Прі посередництва СРСР і США було досягнуто згоди про припинення вогню як на Синайському, так і на сирійському фронті. У січні 1974 року ізраїльські війська покинули західний берег Суецького каналу і Ель-Кунейтра, зберігши, проте, контроль над Голанськими висотами. У березні 1979 року набув чинності єгипетсько-ізраїльський мирний договір, укладений за посередництва президента США Джиммі Картера президентом Єгипту Анваром Садатом і прем'єр-міністром Ізраїлю Менахема Бегіна. Ізраїль пішов з Синая, зберігши під своїм контролем лише сектор Газа.
Шоста (ліванська) війна 1982. Ізраїль ставив завданням знищення терористів з ООП. Приводом послужило вбивство палестинськими терористами ізраїльського посла в Лондоні. Ізраїльські війська завдали поразки сирійської армії. У 1985 році Ізраїль вивів війська з більшої частини території Лівану, крім буферної зони, яка залишалася під ізраїльським контролем до 2000 року. У 1993 році в Осло було досягнуто угоду про взаємне визнання ООП та Ізраїлю як партнерів по переговорах. Керівництво ООП офіційно оголосило про свою відмову від тероризму. З метою вирішення арабо-ізраїльського питання в останні роки скликалося чимало міжнародних конференцій: Мадридська конференція в 1991 році, конференція в Осло (1993), конференція в Кемп Девіді (2000), прийняття "квартетом міжнародних посередників" (США, ЄС, ООН, Росія ) плану "Дорожня карта" в квітні 2003 року. У 2006 році Ліга арабських держав (ЛАГ) висунула свій план вирішення близькосхідного конфлікту: визнання арабськими державами права Ізраїлю на існування, відмова від насильницьких акцій з обох сторін, визнання палестинської стороною всіх попередніх угод, відвід ізраїльських військ до кордонів 1967 року і повернення палестинських біженців . Однак врегулювання конфлікту з мертвої точки не зрушила.
87.Виникнення держави Ізраїль, феномен її становлення та існування у ворожому оточенні.
Існує поширена думка про те, що важливою передумовою створення Ізраїлю була Катастрофа європейського єврейства в період з 1933 по 1945 роки. Однак, геноцид євреїв в Європі хоч і вплинула на процес створення Ізраїлю з загальноісторичної точки зору, але не був найважливішим фактором ємства рішень і майже не згадується в ключових документах з даного питання. Прагнення до створення власної держави на Землі Ізраїлю знайшло організаційні форми з появою політичного сіонізму. Сіонізм став відповіддю на антисемітизм Нового часу, який відкидав асиміляцію євреїв. Таким чином, як пише Бін'ямін Нойбергер, сіонізм був своєрідним антиколоніальним рухом, оскільки виступав проти дискримінації і гноблення, приниження і погромів євреїв — «положення меншини, підлеглого чужий і чужої влади».
Наступною важливою подією в боротьбі євреїв за створення власної держави стала так звана Декларація Бальфура прийнята в 1917 році в період першої світової війни. За якою планувалось пересилити до паластини Європейськиї Євреїв. Однак про створення національної держави мови нейшлось. Після закінчення Другої світової постало єврейське питання. І тому новостворене організація ООН взяла на себе це питання. В 1947 році британський уряд заявив про своє бажання відмовитися від мандата на Палестину, аргументуючи це тим, що воно не здатне знайти прийнятне рішення для арабів і євреїв. ООН запропонувала розділити палистину що викликала багато протирічь. Але незважаючи на категоричні протести Ліги арабських держав та палестинської Вищої арабської ради, 29 листопада 1947 року Генеральна Асамблея ООН прийняла рішення про розділення території Палестини. Згідно з цим планом Єрусалим мав стати міжнародним містом (corpus separatum) під управлінням ООН, щоб не допустити конфлікту за його статусу. Серед єврейського населення більшість вітала запропонований план розділу Палестини. Хоча такі радикальні єврейські організації, як Іргун Менахема Бегіна або Льохи Іцхака Шаміра, відкинули цей план, вважаючи його несправедливим по відношенню до євреїв. Арабські керівники, в тому числі Ліга арабських держав та (Палестинська) Вища арабська рада категорично відкинули план ООН по розділу Палестини і заявили, що докладуть всіх зусиль, щоб перешкодити його реалізації. Це стало приводом для чергового арабо-єврейського збройного конфлікту, що змусив Велику Британію достроково припинити час свого перебування в Палестині. 14 травня 1948 року останні британські війська залишили Палестину і того ж дня Єврейська Національна рада під головуванням Давида Бен-Гуріона, що провела своє засідання в тель-авівському музеї мистецтв, проголосила створення держави Ізраїль.
Основним завданням обох воюючих сторін було захоплення комунікацій. Особливо гостро ця проблема стояла в Єрусалимі, єврейська частина якого в березні 1948 опинилась у повній арабській блокаді [86]. Історики поділяють цей етап на два періоди. Перший період, з 29 листопада 1947 до березня 1948 року, характеризувався тим, що єврейські сили декларували принцип «акцій у відповідь» проти арабів. З березня 1948 року до середини травня 1948 року цей принцип скасовується, і війна характеризується активними діями Хагани взяття під контроль територій у підмандатній Палестині. Наступ Хагани у квітні — травні призвело до взяття євреями Тверії, Хайфи, Цфата, Яффо, Акко та інших населених пунктів з арабським чи змішаним населенням.
15 травня 1948 року Єгипет, Сирія, Ліван, Трансіорданія, Саудівська Аравія, Ірак та Ємен оголосили війну євреям Палестини і напали на щойно проголошений Ізраїль з метою знищення нової єврейської держави[79] і, згідно з декларацією арабських країн, Палестина єдиної державної освіти, «де всі жителі будуть рівні перед законом». Сили арабських армій, що вторглися в Палестину, становили, за оцінками, від 42 до 54 тисяч жителів, тоді як збройні сили Ізраїлю спочатку становили від 35 до 45 тисяч человек[90]. На першому етапі вторгнення ізраїльтяни вели тяжкі оборонні бої. З липня Армія оборони Ізраїлю перейшла у контрнаступ і відкинула арабські армії, повністю захопивши Галілею на півночі та Беер-Шеву на півдні. У березні 1949 року ізраїльські війська, пройшовши через пустелю Негев, захопили Ейлат – порт на Червоному морі. Це стало останньою військовою операцією цього конфлікту[90].
Таким чином, ізраїльтяни не тільки відбили напад і відстояли існування Ізраїлю, але й значно збільшили його розміри. До кінця війни євреї контролювали територію, визначену сіоністським рухом на Паризькій мирній конференції в 1919 як «Єврейське національне вогнище», за винятком Західного берега річки Йордан, захопленого Трансіорданією, і Сектору Газа, захопленого Єгиптом[85]. Єрусалим був розділений між Ізраїлем та Трансіорданією. Бойові дії тривали до 18 липня 1949 року. 20 липня було підписано останню угоду про припинення вогню із Сирією[87]. Під час війни загинуло 6000 ізраїльтян - близько 1% населення держави [90]
88.Вторгнення радянських військ в Афганістан: громадянська війна та трагедія.
На кінець 70-х років Афганістан за рівнем економічного розвитку займав 108 місце серед країн, що розвиваються. Країна ніби завмерла на стадії феодалізму з глибокими пережитками родоплемінного ладу і общинно-патріархального укладу життя. Понад 90% населення проживало у сільській місцевості і знаходилось під владою феодалів, племінних вождів, мулл і т.д. Близько 3 млн. афганців вело кочовий спосіб життя. У духовному житті країни в найбільш консервативних формах панував іслам. В Афганістані не склалася єдина нація і країну роздирали національно-етнічні й феодальні міжусобиці. Центральна влада ніколи не контролювала всієї території країни. Більшість населення була неписьменна. До 1973 р. в Афганістані існувала монархія. Останнім королем був Захір Шах. 17 липня 1973 р. принц Мухаммед Дауд здійснив державний переворот, скинувши свого двоюрідного брата з престолу. Дауд ліквідував монархію і проголосив себе президентом республіки Афганістан.
У 60-ті роки в Афганістані зародився опозиційний рух, рушійною силою якого стала інтелігенція. 1 січня 1965 р. була створена Народно-демократична партія Афганістану (НДПА), яка поставила перед собою завдання здійснити народно-демократичну революцію, провести соціальні перетворення і ліквідувати відсталість країни. Кінцевою метою проголошувалась побудова соціалізму. Партія існувала напівлегально. У 1966 р. в НДПА намітився розкол, викликаний суперництвом між лідерами, а також розбіжностями в тактиці боротьби. 1977 р. лідери фракцій підписали Заяву про єдність НДПА, але об'єднання було неповним: військові організації існували окремо. Крім НДПА, таємно діяв Об'єднаний фронт комуністів Афганістану (ОФКА), створений 1974 р. полковником А.Кадиром. У 60-ті роки організаційно оформився рух ісламських фунда-менталістів, які виступали за очищення ісламу від нашарувань і встановлення в країні теократичного правління. Під час перевороту Дауда частина мусульманської молоді на чолі з Гульбеддіном Хекматіяром виступила за негайне збройне повстання з метою захопити владу. У червні 1975 р. вони почали повстанські дії у деяких провінціях країни, але, не отримавши підтримки населення, були розбиті. Частина фундаменталістів емігрувала в Пакистан, де з допомогою пакистанських спецслужб створила опорні бази для боротьби з режимом Дауда.