У квітні 1978 р. лідери НДПА прийняли рішення про повстання. ЗО квітня 1978 р. країна була проголошена Демократичною Республікою Афганістан. Очолив державу Н.М.Таракі, його заступниками стали Б.Кармаль і Х.Амін. У травні 1978 р. було оголошено програму соціально-економічних реформ: знищення феодальних і дофеодальних відносин, демократизацію суспільного життя; ліквідацію національного гноблення і дискримінації; проголошення рівноправності жінок; ліквідацію неписьменності і безробіття; укріплення державного сектору економіки; дотримання принципів неприєднання і нейтралітету. При проведенні цих реформ не враховувались національно-культурні традиції, було взято високі темпи і застосовувались адміністративні заходи. У середині НДПА розгорілась міжфракційна боротьба і насаджувався культ особи Таракі. У грудні 1978 р. між СРСР і ДРА був укладений договір про дружбу і співробітництво.
Така політика нового керівництва викликала збройний опір загонів самооборони і розгортання партизанської боротьби опозиційними партіями (Ісламська партія Афганістану- керівник Г.Хекматіяр, Ісламське товариство Афганістану на чолі з Б.Рабба-ні та ін.). На території сусідніх Ірану й Пакистану з'явилися афганські біженці, які стали джерелом поповнення збройної опозиції.
На початку січня 1979 р. становище в країні внаслідок помилок афганського керівництва, репресій, внутріфракційної боротьби в НДПА, розвалу армії, діяльності збройної опозиції погіршилося. Починаючи з березня-квітня 1979 р. афганське керівництво неодноразово зверталось до СРСР за збройною допомогою. У березні 1979 р. Х.Амін здійснив переворот, усунувши від влади Таракі. 8 жовтня 1979 р. Таракі був задушений прихильниками Аміна. Після перевороту Амін насаджує в країні диктаторський режим. Фізичному знищенню піддавалися всі, хто був незгодний з його політикою. Репресивні методи не дали результату: більша половина країни була охоплена партизанським рухом; Амін втрачав контроль над ситуацією.
На кінець 1979 р. радянське керівництво опинилось у складному становищі: подальша підтримка режиму Аміна могла призвести до падіння авторитету СРСР на міжнародній арені і до виходу Афганістану із радянської зони впливу. У цей же період загострилися відносини між СРСР і США, розгорівся конфлікт навколо Ірану. Радянське керівництво, незважаючи на заперечення Генерального Штабу СРСР і дипломатів, прийняв рішення про введення в Афганістан обмеженого контингенту радянських військ (приблизно 100 тис. чол.) і про зміну афганського керівництва.
Введення радянських військ розпочалося 25 грудня 1979 р. о 15-й годині за московським часом. 27 грудня спецпідрозділ "Альфа" захопив президентський палац, при штурмі якого загинув Амін. Нове афганське керівництво очолив Б.Кармаль. Перші дії нового керівництва давали привід для оптимізму: були вжиті заходи для ліквідації наслідків терору і репресій, вироблявся реалістичніший курс проведення реформ, робились спроби розширити соціальну базу існуючого режиму (створення Національно-вітчизняного фронту (НВФ) і т.д. Такі зміни проходили на тлі гострої внутріпартійної боротьби. Введення радянських військ не принесло миру на афганську землю. Партизанська війна набрала форми джихаду - священної війни за віру. Починаючи з весни 1980 p., радянські війська поступово втягнулися у боротьбу з опозицією. За час перебування в Афганістані вони провели понад 400 операцій, але здолати партизанський рух не вдалось.
У 80-ті роки проходить процес консолідації збройної опозиції. У червні 1981 р. був створений Ісламський союз моджахеддінів Афганістану, але остаточно він оформився у 1985 р. Слід зазначити, що в більшості випадків збройні формування підкорялися польовим командирам і окремим політичним лідерам. Нерідко між різними угрупованнями опозиції виникали збройні сутички. Участь радянських військ в афганському конфлікті призвела до падіння міжнародного престижу СРСР, його міжнародної ізоляції. Дії СРСР засуджували навіть соціалістичні країни. Негативні наслідки війни в Афганістані відчувались і в СРСР (людські і матеріальні втрати). Усвідомлення згубності політики СРСР щодо Афганістану стало приходити в період правління Ю.В.Андропова, але його смерть і пасивність керівників КПРС відтягнули розв'язання афганської проблеми. Зрушення почались з приходом до влади М.С.Горбачова. Відбулись зміни в афганському керівництві, яке очолив М.Наджибулла.
У 1987 р. було проголошено курс на національне примирення в Афганістані. 14 квітня 1988 р. між Афганістаном, Пакистаном, СРСР і США було укладено угоду по Афганістану, згідно з якою радянські війська виводились з країни до 15 лютого 1989 р. За період перебування радянських військ в Афганістані загинуло 13833 солдати, 180 воєнних радників, 584 інших спеціалістів (з них 2378 українців).Виведення радянських військ не принесло миру на афганську землю; женевські угоди не виконувались. З новою силою розгорілась громадянська війна, яка покінчила з режимом Наджибулли в квітні 1992 р. Президентом країни став один із лідерів опозиції Раббані. Але й прихід до влади опозиції не зупинив громадянської війни. Основними лідерами угруповань є Раббані (президент, таджик), Хекматіяр (прем'єр-міністр, пуштун), Дустум (колишній генерал афганської армії, узбек). В конфлікт втрутилась потужна сила - рух Талібан, який об'єднує учнів релігійних навчальних закладів і виступає під гаслом наведення порядку в країні.
89.“Велика пролетарська культурна революція” у Китаї.
«Велика культурна революція» проводилася у 1965—1976 рр. і стала апогеєм культу особи Мао. Вона розпочалася у листопаді 1965 р. репресіями проти творчої інтелігенції, викладачів вищої школи. У грудні звинувачення у відхиленні від ідей Мао Цзедуна були висунуті проти керівників пекінського міськкому КПК, відділу пропаганди ЦК КПК, деяких вищих чинів армії. Розправи йшли по всій країні. У серпні 1966 р. на мільйонному мітингу в Пекіні було оголошено про створення молодіжної організації хунвейбінів («червоногвардійців» Мао). Мітинги стали прикметою того часу. На них щотижня виступали керівники партії та держави: прем'єр Держради Чжоу Ень-лай, міністр оборони Лінь Бяо, член політбюро, дружина Мао - Цзянь Цінь та інші ідейні натхненники «культурної революції». Хунвейбіни громили державні установи, заклади культури, вишукували ворогів ідей Мао та влаштовували прилюдні судилища над ними. Репресії торкнулися керівних діячів Китаю — Голову КНР Лю Шаоці, генерального секретаря ЦК КПК Ден Сяопіна, маршала Пен Дехуая та багатьох інших.
З початку 1967 р. реальна влада у країні почала переходити до військових. Вони створювали нові органи партійної та адміністративної влади (ревкоми). Хунвейбіни виконали свою роль, і нова влада, не гаючи часу, з ними розправилась. Мільйони їх було вислано на «перевиховання» у віддалені села. У результаті кампанії по створенню ревкомів, що завершилась восени 1968 р., було встановлено безпосередній контроль збройних сил над усіма адміністративно-територіальними одиницями Китаю. IX з'їзд КПК (кінець 1969 р.), що, як і наступні, відбувся в умовах суворої таємничості, закріпив новий політичний режим. З'їзд прийняв новий статут партії, який містив безпрецедентний пункт про спадковість посади голови КПК. Спадкоємцем Мао ще за його життя було оголошено Лінь Бяо. Однак невдовзі міністра оборони було звинувачено як ворога народу і він зник з політичної арени. Режим особистої влади Мао Цзедуна тримався на міцній соціальній базі партійних, військових та господарських функціонерів усіх рангів, їх призначали тільки згори, враховуючи відданість ідеям комунізму. Вони мали певні пільги і міцно за них трималися (розподіл житла, продовольства, побутової техніки тощо).
1976 р. був позначений бурхливими подіями у житті Китаю. 8 січня помер прем'єр Державної ради, один із засновників КПК, авторитетний політик Чжоу Еньлай. У день пам'яті померлих, 4 квітня за традиційним місячним календарем, на площі Тяньаньмень відбулось несанкціоноване владою масове покладання вінків у пам'ять Чжоу. Проти мирної демонстрації було кинуто військо; близько 50 тис. маніфестантів заарештували. 9 вересня 1976 р. на 83-му році життя помер Мао Цзедун. Ще до завершення траурних церемоній розпочалася гостра боротьба за владу, у результаті якої багатьох із найближчого оточення померлого вождя було заарештовано. Вдову Цзянь Цінь та ще трьох високопоставлених партійних соратників Мао оголосили «бандою чотирьох», звинувативши їх у проведенні руйнівної «великої культурної революції». Судовий процес над ними засвідчив причетність Мао до масових репресій, які торкнулися близько 100 млн осіб. Процес над «бандою чотирьох» тимчасово примирив молодих висуванців «культурної революції» на чолі з Хуа Гофеном, який після смерті Мао монополізував усі керівні посади в партії та державі, і стару гвардію, очолену реабілітованим Ден Сяопіном. Однак поступово партійна номенклатура з оточення Ден Сяопіна витіснила Хуа Гофена. У червні 1981 р. Головою КПК став Ху Яобан. І хоча Ден Сяопін обіймав лише посаду голови Військової ради, а згодом відмовився і від неї, він став центральною фігурою у керівній верхівці комуністичного Китаю. Ще в середині 60-х років Ден Сяопін висунув ідею «чотирьох модернізацій» Китаю: у промисловості, сільському господарстві, науці й обороні. Ідею не було схвалено у вищих ешелонах влади, однак вона стала популярною в народі. Курс «чотирьох модернізацій» підтримали дисиденти, серед яких виділялась організація «Стіна демократії». Виникнення її було пов'язане з квітневими подіями 1976р., коли члени організації вивішували листівки — «дацзибао» — на площі Тяньаньмень. Дисиденти закликали владу дозволити різні політичні рухи, дати змогу їм висловлюватися, звільнити всіх політичних в'язнів. Керівництво КПК не вступило в діалог з опозицією. Навпаки, репресії посилились.
90.Деколонізація В’єтнаму. Війна у В’єтнамі та її наслідки для світової політичної системи.
У 1941—1945 рр. Територія В'єтнаму була окупована японськими військами. На Потсдамській конференції було прийнято рішення про поділ В'єтнаму на окупаційні зони з метою забезпечення роззброєння японських військ: південна частина країни була визнана англійською зоною впливу, північна — США, які передали окупаційні функції військам Чан Кайши. 2 вересня 1945 р. було проголошено Демократичну Республіку В'єтнам (ДРВ), президентом і прем'єр-міністром якої став Хо Ші Мін. Але Франція не визнала незалежність ДРВ. У вересні 1945 р. на півдні В'єтнаму висадились французькі війська. Франція взяла курс на відновлення своєї колоніальної влади. У січні 1946 р. з країни було виведено англійські війська, у березні — китайські. Обов'язок управляти країною взяла на себе Франція, яка вела бойові дії в 1945—1946 рр. на півдні В'єтнаму, а потім — у масштабах усієї країни. Проголосивши утворення Демократичної Республіки В'єтнам, уряд Хо Ші Міна провів низку реформ, а саме: відмінялися колишні податки; на 25 % скорочувались орендна плата і земельний податок; конфісковувалась земельна власність французьких колонізаторів і розподілялась між селянами; встановлювався восьмигодинний робочий день; почався процес ліквідації неграмотності.
У 1946 р. відбулися загальні вибори до Національних зборів, на яких впевнено переміг В'єтмінь — Національний фронт, створений з ініціативи Компартії Індокитаю. 9 листопада 1946 р. було прийнято конституцію ДРВ. У березні 1946 р: Франція і ДРВ підписали попередню домовленість, згідно з якою Франція визнавала ДРВ складовою частиною Індокитайської Федерації і Французького Союзу. На півдні В'єтнаму намічалось проведення референдуму щодо майбутньої долі країни, а на територію ДРВ тимчасово вводилися французькі війська.
Проте згодом Франція, усупереч угоді, проголосила утворення в Південному В'єтнамі Республіки Кохінхіну і на півночі В'єтнаму двох автономних держав. 23 листопада 1946 р. було здійснено варварське бомбардування Хайфона, унаслідок якого загинуло 20 тис. осіб. Це поклало початок збройній інтервенції проти ДРВ. В'єтнамські сили самооборони чинили запеклий опір наступаючим колонізаторам. Найбільші бої розгорілися у районах міст Ханой, Хює, Намдінь. У джунглях і гірських районах з'явилися бази опору. Франція, намагаючись закріпити свою владу у В'єтнамі, створила на півночі маріонетковий уряд на чолі з Бао Даєм, в яким уклала договір. Франція визнавала незалежність В'єтнаму й отримувала право будувати у В'єтнамі військові бази та контролювати зовнішню політику, але покінчити з ДРВ не вдалося. Перемога революції у Китаї сприяла антиколоніальній війні в'єтнамського народу. СРСР розцінював ДРВ як передовий рубіж боротьби проти «імперіалізму» і надав їй військову допомогу. 1950 р. став переломним у боротьбі з колонізаторами. В'єтнамська народна армія (ВНА) перейшла в контрнаступ. Після тривалих боїв у районі Денб'єнфу (березень-травень 1954 р.) французькі війська зазнали поразки. 21 липня 1954 р. Франція змушена була підписати Женевські домовленості, згідно з якими до проведення загальних виборів (липень 1956 р.) країну було поділено на дві зони. Французькі війська припиняли бойові дії і виводилися з території ДРВ. У колоніальній авантюрі Франція втратила 92 тис. своїх солдатів.
2) Південний в'єтнам (1955—1975 рр.). Американська агресія проти в'єтнаму. Об'єднання в'єтнаму.
Поразка Франції у колоніальній війні підштовхнула СІЛА до більш активного проникнення на південь В'єтнаму. Такі дії США були продиктовані страхом поширення комунізму в Південно-Східній Азії. США у короткий термін створили у 1954 р. військово-політичний блок СЕАТО у складі США, Англії, Франції, Австралії, Нової Зеландії, Таїланду, Філіппін, Пакистану. У 1956 р. у Південному В'єтнамі були проведені вибори до Національних зборів і прийнято конституцію, одна зі статей якої закріплювала антикомунізм як державну політику. США, Англія, Франція визнали цю державу і надали їй економічну і воєнну допомогу. У В'єтнам було направлено 3 тис. американських радників. Із 1955 по 1961 р. США надали В'єтнаму допомогу в розмірі 2 млрд. 118 млн. доларів і, крім того, на військові потреби 571,3 млн. доларів. Використання цих коштів знаходилось у полі зору місії з контролю за використанням американської допомоги. Значна їх частина витрачалась на створення інфраструктури країни —- будівництво доріг, портів, аеродромів тощо. Була проведена аграрна реформа, будувались сільськогосподарські поселення, створювались споживчі кооперативи, надавались пільгові кредити, але при цьому зберігалось поміщицьке землеволодіння. У політичній сфері обмежувались політичні права і свободи, створювались концентраційні табори, а з 1959 р. діяли воєнно-польові трибунали.
У 1960 р. відбувся конгрес патріотичних сил, на якому був створений Національний фронт визволення Південного В'єтнаму (НФВПВ). Організаційне оформлення фронту було завершено в 1962 р. Він об'єднав 20 політичних партій і організацій різного політичного спрямування — комуністів, соціалістів, радикалів. Спираючись на підтримку ДРВ, Національний фронт розгорнув активні бойові дії проти сайгонівського режиму. Урядові війська зазнали поразки. Щоб урятувати своїх ставлеників, США поступово втягуються у в'єтнамську війну. З приходом до влади в США президента Дж. Кеннеді з'явились доктрини «гнучкого реагування» і «стратегії протиповстанської боротьби». У Вашингтоні вважали, що в Південному В'єтнамі проходить фронт боротьби з комунізмом і перемога партизанського руху може призвести до того, що «Тихий океан стане морем червоних» і США доведеться зайнятися обороною на своєму узбережжі. У 1962 р. в Сайгоні було створено американське командування. Авіація США бомбардувала територій контрольовані партизанами. 1 жовтня 1963 р. у країні було встановлено військову диктатуру. Однак партизанський рух продовжував ширитися, і вже влітку 1964 р. дві третини Південного В'єтнаму перебували під його контролем. У 1964 р. президентом США став Л. Джонсон. З його ім'ям пов'язана ескалація війни у В'єтнамі й поширення її на ДРВ. У США був розроблений план здійснення ударів по ДРВ, тому що без підтримки ДРВ партизанський рух не набув би такого розмаху. Приводом до агресії проти ДРВ став інцидент у Тонкінській затоці. 8 березня 1965 р. американські війська висадилися на узбережжі Південного В'єтнаму і розгорнули активні бойові дії проти партизанів.
Поступово кількість американських військ зросла до 550 тис. осіб. Але придушити партизанський рух їм не вдалося. Бомбардування ДРВ теж нічого не дали. Завдяки допомозі СРСР повітряна оборона В'єтнаму давала відсіч авіації США. Із 1968 р. війна у В'єтнамі все більш нагадувала битву двох регулярних армій. Після «новорічного наступу» партизанів і втрати американськими військами важливої стратегічної бази Кхесань (січень—червень 1968 р.) ставлення громадської думки населення США кардинально змінилося. 77 % американських громадян не схвалювали політику уряду. Американці занадто довго йшли до висновку, що у В'єтнамі з ними воюють не в'єтнамці-комуністи, а в'єтнамці-націоналісти. Важко собі уявити людину більш далеку від політики, ніж. в'єтнамський селянин. Однак народ цієї країни практично всю свою історію боровся не тільки за можливість вижити, але й за право мати свою державу, воюючи за це з іноземними загарбниками, виявляючи при цьому чудеса героїзму і блискучу організованість. Комуністи лише вміло використали ці обставини, і війна, у якій іноземці вбивали в'єтнамців, стала для більшості місцевих жителів черговою війною за незалежність країни. Для США ця війна, що загрожувала перетворитися на тотальну війну з усім в'єтнамським народом, була безперспективною.
13 травня 1968 р. у Парижі почалися переговори з урядом ДРВ з питань політичного врегулювання конфлікту, азі листопада авіація США припинила бомбардування території ДРВ. Відтоді почалося згортання американської участі у війні. У листопаді 1969 р. було оголошено про здійснення програми «в'єтнамізації» війни і про виведення американців з країни. Щоб досягти зламу у війні, США розробили операцію, метою якої було перерізати шляхи («стежки Хо Ші Міна»), якими надходила допомога партизанам Південного В'єтнаму. Із цією метою американо-саигонські війська у 1970—1971 рр. вчинили агресію проти Лаосу і Камбоджі, але операція закінчилася провалом. 30 березня 1972 р. Народні збройні сили визволення (НЗСВ) почали третій стратегічний наступ і визволили значну територію країни. У відповідь США встановили блокаду морського узбережжя і відновили бомбардування ДРВ. Були проведені дві повітряно-наступальні операції, які завдали значної шкоди господарству ДРВ. Нова ескалація війни викликала бурю протесту в США, і в серпні 1972 р. сенат прийняв рішення про виведення всіх американських військ із В'єтнаму. 27 січня 1973 р. США підписали Паризьку угоду про припинення війни і відновлення миру у В'єтнамі. Проте виведення американських військ не зупинило війни. У 1973 р. сайгонівський режим, отримавши значну американську допомогу, розпочав широкий наступ проти НЗСВ, але невдало. У жовтні 1973 р. НЗСВ починають контрнаступ, який закінчився ЗО квітня 1975 р. перемогою партизанів. Так було завершено об'єднання В'єтнаму. 2 липня 1976 р. Національні збори проголосили створення Соціалістичної Республіки В'єтнам (СРВ). Війна у В'єтнамі стала найбільш кривавою серед локальних війн XX ст. Усього у ній загинуло і було поранено близько 5 млн в'єтнамців, США втратили 58 тис. осіб загиблими, 304 тис. стали інвалідами і 2,5 тис. американців потрапили в полон. З 1961 р. над територією країни було збито 3,7 тис. американських літаків і більше 4,8 тис. вертольотів. США ця війна коштувала 130 млрд доларів. Головним переможцем у війні став Радянський Союз. Це був найбільший успіх СРСР у «холодній війні».
91.Спроби побудови соціалізму та військові хунти у країнах Латинської Америки.
США в період 1940—1960-х рр. були стурбовані лише одним: запобігти проникненню СРСР у Латинську Америку. Для здійснення цього США робили ставку на посилення воєнного потенціалу і воєнно-політичне співробітництво з країнами Латинської Америки. У цей час було укладено угоду про колективну безпеку (1948 р.), створено Організацію американських держав (1948 р.). Американці переозброїли місцеві армії і створили нову військову еліту, яка пройшла підготовку в США. При цьому США мало турбували проблеми внутрішнього життя цих країн, якщо там не було безпосередньої загрози приходу до влади комуністів. США влаштовували в цих країнах режими, які повністю від них залежали (на зразок Батісти на Кубі або Сомоси в Нікараґуа).
Так, у 1959 р. партизанська війна на Кубі завершилась поваленням проамериканського режиму. Лідер повстанців Фідель Кастро очолив новий уряд. Своє завдання він убачав у незалежності Куби і проведенні соціальних реформ. У здійсненні своїх задумів він зіткнувся з опором США, які мали на Кубі значну власність. Ф. Кастро здійснив націоналізацію цієї власності й встановив тісні відносини з СРСР. Це викликало рух опору, який спирався на підтримку уряду США та кубинської общини у США. США організували збройну інтервенцію загонів гусанос на Кубу (1961 р.), але вона провалилась. Це прискорило реформи на Кубі й зміцнило співробітництво з СРСР.
М. Хрущов був захоплений ідеєю отримати союзника на відстані 90 миль від США і, не задумуючись, пішов заради збереження режиму Ф. Кастро на ризик ядерної війни (Карибська криза 1962 р.). Зближення з СРСР дало Ф. Кастро зразок ідеальної, з його точки зору, держави. Партизани стали комуністами, на Кубі почалось будівництво соціалізму. У 1960-ті рр. в країні було фактично відмінено гроші та введено прямий продуктообмін. Ф. Кастро вважав, що Латинська Америка вже дозріла до соціалістичної революції, і намагався, щоправда безрезультатно, роздути вогнище революції на континенті. Під час однієї з таких спроб у Болівії загинув сподвижник Ф. Кастро Ернесто Че Ґевара.
У 1970-х рр. від комуністичних експериментів довелось відмовитися. Куба перетворилась на звичайну тоталітарну соціалістичну країну. Зберігалась традиційна залежність кубинської економіки від експорту цукру, але вже не до США, а до СРСР і країн Східної Європи. СРСР став головним кредитором Куби. Наприкінці 1980-х рр., як тільки СРСР зіткнувся з економічними труднощами і скоротив допомогу кубинській економіці, країна потрапила в стан перманентної кризи. Розпад СРСР позбавив Кубу зовнішньої підтримки. Керівництво Куби намагається врятувати становище: економіка працює у надзвичайному режимі, скорочуються соціальні програми, створюються умови для розвитку туризму, здійснюються перші кроки на шляху модернізації економіки. У 1990-ті рр. на Кубі розпочалась масова нелегальна еміграція у США. Сполучені Штати виявились нездатними прийняти велику кількість біженців, і частина їх була відправлена назад на Кубу.
У Чилі спробу побудувати соціалізм у 1970—1973 рр. здійснив уряд президента Сальвадора Альєнде, який складався з комуністів і лівих соціалістів. Побудова соціалізму відбувалась у межах конституційної законності. Радикальні перетворення, які включали і націоналізацію мідної промисловості, провідної галузі економіки, викликали в країні справжній хаос і масові невдоволення, які підсилювались провокаціями з боку ЦРУ США. Скориставшись цим, генерал Аугусто Піночет за згодою США здійснив державний переворот і встановив у країні диктаторський режим. Президент С. Альєнде загинув під час штурму президентського палацу.
+У Нікараґуа в результаті тривалої партизанської війни в 1979 р. до влади прийшов Фронт національного визволення ім. Сандіно. Сандіністи скинули найбільш одіозний режим у Латинській Америці — режим Сомоси, який правив країною понад 30 років. Події у Нікараґуа розгортались за кубинським зразком і з такими ж результатами. Проти соціалістичних експериментів сандіністів у країні виник повстанський рух, який об'єднував як колишніх сомосовців, так і представників демократичних рухів. У ньому брали участь також загони самооборони індіанських племен з віддалених районів країни. Цей партизанський рух значною мірою був організований і озброєний США. На кордонах з Нікараґуа США зосередили збройні сили і погрожували агресією, а всередині країни активно формувалась легальна опозиція. Опинившись перед вибором: йти до кінця у побудові соціалізму і до перемоги в громадянській війні чи піти на громадянський мир, сандіністи обрали останнє. На вільних виборах 1990 р. вони, як і очікувалось, зазнали поразки, але залишились впливовою політичною силою. Президентом Нікараґуа було обрано Віолетту Чаморро. Міністром оборони став лідер сандіністів Даніель Ортега: