Згідно з японською міфологією творцем держави Ямато є богиня Сонця Аматерасу, яка, вручивши своєму онуку Нініґі докен Кусанаґі, нефритову маґатаму Ясаканіта та дзеркало Ята, як символи священної влади, відправила його з Неба на Землю правити й керувати Японією. У супроводі кількох богів Нініґі спустився на гору Такатіхо Кюсю), розпочавши тим самим правління небесних божеств на Землі. Його правнук Дзімму став першим японським імператором, започаткувавши династію, що веде, таким чином, свій родовід від богині Аматерасу. Воцаріння Дзімму японська міфологія датує 11 лютого 660 р. до н. е., проте реальне зародження держави Ямато науковці відносять до рубежу ІІІ‒IV ст. н. е. Походження Ямато мало військовий характер, та конкретне відтворення цих подій залишається предметом дискусій між прихильниками двох найпоширеніших теорій. Перша теорія бере за основу японську міфологію й базується на тезі про «східний похід» першого імператора Дзімму з острова Кюсю на Хонсю, завоювання нових територій і утворення Ямато у 295‒300 р. н. е. безпосередньо протояпонцями. Друга «теорія вершників» приписує утворення держави Ямато кочовикам Східної Маньчжурії, які в ІІ‒ІІІ ст. вторглися до Японії через Корею, підкорили місцеві племена і, поваливши шамансько-теократичну владу місцевих царів, утворили тут мілітаризовану державу на зразок кочових континентальних імперій.
З IV ст. В Японії почали формуватися племінні союзи, а в V ст. вождь племінного союзу Ямато об’єднав під своїм верховенством велику частину території країни. Проте міжусобна боротьба, що продовжувалася, перешкоджала створенню в цей час ефективно діючої центральної влади. Тривала боротьба окремих кланів за верховенство в племінному союзі, яка вплинула на посилення процесів соціального розшарування і формування державного апарату, призвела в 645 р. до перемоги одного з них на чолі з Тайка. Соціально-економічні і політичні нововведення цього часу знайшли відбиток у серії реформ, закріплених у Маніфесті Тайка, доповнених спеціальним кодексом «Тайхорьо». Реформи Тайка, що мали для Японії VII ст. значення політичної революції, ознаменували завердшення ранньофеодальної держави.
Феодальні відносини, що панували протягом багатьох століть у Японії, багато в чому подібні до європейських. Тут існувало фактичне прикріплення селян до землі, продуктова і грошова ренти, відпрацювання. Система п’ятидворок зв’язувала селян круговою відповідальністю. У містах існували ЦЕХИ І ГІЛЬДІЇ. І так само, як, наприклад, у Німеччині, вони регламентували не тільки виробництво, але і приватне життя своїх жителів. Японський феодальний клас складався з двох основних станів — напівзалежного від центральної влади князів — ДАЙМО і дрібного дворянства, відомого під назвою «САМУРАЇВ». Самураї мали значні привілеї, які навіть надавали їм право безкарного вбивства будь-якого ремісника або купця, якщо останні не виявляли йому достатньої поваги.
В історії розвитку японської феодальної держави можна виділити два етапи. ПЕРШИЙ ПЕРІОД КОФÝ́Н — епоха в історії Японії (250 (300) — 538). Перший підперіод епохи Ямато. Інша назва — період курганів. Особливостями епохи є поширення культури курганів (кофун) та поява у районі Ямато однойменної японської держави. ДРУГИЙ ПЕРІОД ÁСУКА — епоха в історії Японії (538–710). Другий підперіод епохи Ямато. Названий за місцезнаходженням тогочасного політичного центру країни у долині Асука. Особливостями епохи є поширення буддизму, поява централізованої держави китайського зразка, створення першого законодавчого зводу «ріцурьо» та розквіт японської культури під впливом материкових філософських і мистецьких ідей.
У V столітті царі місцевих династій Вірменії, Кавказької Албанії та Іберії були замінені Сасанідськими намісниками. У другій половині V століття відбулися повстання на Закавказзі, у 571-572 роках - у Вірменії. Після початку Маздакитского руху наприкінці V століття державі відбулися глибокі зміни у системі управління, соціально-політичної структурі та культуре. При Хосрові I Ануширвані (правив у 531-579 роках) частина старої знаті опинилася у безпосередній економічній залежності від держави та царя, а також зросла роль бюрократичного апарату та чиновництва. З початку VI століття відбувалися війни з Візантією, які проходили зі змінним успіхом. У 558-568 роках Сасаніди розгромили ефталітів і включили до складу держави ряд областей в Афганістані та Середній Азії. Близько 570 був завойований Ємен. Близько 589 року були розгромлені тюрки, що вторглися в державу. Тривала війна з Візантією 602—628 років завершилася перемогою візантійського імператора Іраклія та призвела до виснаження матеріальних ресурсів Візантії та Ірану. Це, а також різке збільшення податків підірвали політичну та економічну могутність держави Сасанідів і призвели до арабського завоювання і став васалом Візантії Ірану, і східних та африканських провінцій Візантії.З 628 по 632 змінилося близько 10 царів. При Йездігерді III держава Сасанідів була завойована арабами
Давньояпонська держава Ямато була досить агресивним утворенням. З 4 по 6 століття яматоські монархи підкорили собі західні, центральні та більшість східних земель острова Хонсю, завоювали острів Сікоку та поставили під свій контроль північ острова Хонсю. З проникненням на Японський архіпелаг китаєценричної політичної філософії, правителі Ямато почали розглядати сусідні племена як варварів, яких необхідно «повертати» під монаршу руку. З 6 по 9 століття Яматська держава вела постійні війни на півночі острова Хонсю з племенами еміші і айнами, та кумасо і хаято на півдні Кюсю. Результатом такої політики стало винищення або асиміляція цих народів. Ямато також проводило активну зовнішню політику, зокрема у Кореї. Його постійним союзником була держава Пекче, яка воювала проти сусідів — Сілла і Когурьо. Проте у 663 році війська Ямато та Пекче були розгромлені коаліційною армією Тан і Сілла. Японці зреклися амбіцій щодо Корейського півострова і зосередилися на внутрішньополітичних проблемах.
Після смерті Мухаммада між його давніми прихильниками й мединською знаттю почалися суперечки про спадкоємність. Справа була не тільки в тому, хто буде релігійним вождем, а й у тому, хто очолить створену ним державу. Урешті вирішили, що державою керуватимуть халіфи — «заступники пророка». Надалі кожен правитель арабів називав себе саме так. Перші чотири халіфи: Абу Бекр (632 - 634); Омар (634 – 644); Осман (644 - 656); Алі (656 - 661) які правили в 632—661 рр., були близькими друзями або родичами Мухаммада. Халіфи закликали людей вирушати в похід за поширення ісламу, обіцяючи кожному винагороду як за життя, так і після смерті. В зіязку з чим Розпочалася доба арабських завоювань. Найзначніші загарбання було здійснено за правління другого халіфа — Омара (634—644 рр.). Араби відвоювали у Візантії Сирію, Палестину, Єгипет і Лівію, а в Ірану — значну частину його західних земель аж до Закавказзя.
У завойованих країнах араби насамперед захоплювали майно багатіїв й оголошували вільними всіх, хто приймав іслам, тому більшість поневолених вбачали в них визволителів. Унаслідок арабської експансії виникла величезна держава — Арабський халіфат.. Уже за перших халіфів в Арабському халіфаті розпочалася боротьба за владу. Вона особливо посилилася за третього халіфа — Османа (644—656 рр.) і четвертого — Алі (656—661 рр.). Їх обох убили змовники. Після цього престол захопив намісник Сирії Муавія, який заснував нову династію Омейядів. Своєю столицею він зробив Дамаск. Дамаський халіфат Омейядів проіснував близько 90 років (661—750 рр.). За цей час араби значно розширили свої володіння. До кінця VII ст. вони підкорили частину Вірменії, Південний Азербайджан і частину Північної Африки. До 711 р. араби захопили всі африканські володіння Візантії на захід від Єгипту (сучасні Лівія, Алжир, Туніс, Марокко) і дали їм арабську назву Магриб — «Захід». У 711 р. араби розпочали завоювання Іспанії, де жили вестготи. Полководець Тарік ібн Зіяд із військом у 7 тис. кіннотників переправився через протоку Геркулесові стовпи, названу на честь нього Гібралтар («скеля Таріка»), і швидко підкорив майже всю Іспанію. Араби спробували підкорити і Франкську державу, проте зазнали поразки під Пуатьє.
На сході арабські полководці просунулися в глиб Середньої Азії, оволоділи Хівою, Бухарою, Самаркандом, завоювали Афганістан і північно-західну частину Індії до річки Інд. Араби кілька разів намагалися захопити візантійську столицю Константинополь, але так і не змогли це зробити. Унаслідок завоювань кордони халіфату Омейядів простяглися від Атлантичного океану на заході до Китаю та Індії на сході. За своїми розмірами Арабський халіфат перевищував Римську імперію за часів її розквіту або державу Александра Македонського.
У 750 р. Омейядів скинула іранська та іракська знать, невдоволена засиллям сирійсько-арабських можновладців. Халіфом став Абул-Аббас Кривавий, за наказом якого було знищено всіх Омейядів. Він заснував нову династію Аббасидів, що правила до 1258 р. Столицю халіфату перенесли до Багдада. Багдадський період історії халіфату називають «золотою добою ісламу», або «ісламським відродженням». Досягнення тогочасних ісламських вчених, письменників і діячів мистецтва були відомі в середньовічній Європі та дали поштовх розвитку її культури.
Династія Суй не змогла тривалий час утримувати владу. Причиною цього стала нерозважлива внутрішня та зовнішня політика, яка виснажила ресурси країни відповідно пчались народні виступи, У 610 році спалахнуло народне повстання, яке закінчилось розправою з чиновниками та феодалами і спробами утворити самостійне царство на чолі з Доу Цзяньде. Але в повстання втрутився полководець Лі Юань. 18 червня 618 року полководець Лі Юань оголосив себе імператором Гао-цзу. Оскільки він був князем області Тан, то за її назвою нова династія отримала ім'я. Династія Тан запанувала в (618-907). Лі Юань зумів досягти підтримки різних груп населення, піддавши страті найвпливовіших вельмож суйського режиму, оголосивши у країні амністію політичним противникам в разі покірності, відкривши державні комори, чим припинив голод, і скасувавши жорстокі суйські закони, проте смертна кара за вбивство, грабунок, зраду та бунт залишилась. Імператор скасував податкову заборгованість за минулі роки і обмежив терміни державної панщини, звільнив селян, проданих у рабство. Нова влада вела боротьбу з наслідками повеней та сприяла розвитку торгівлі. Її перші правителі Лі Юань і Лі Шимінь проводили доволі розсудливу політику, яка забезпечила Китаю розквіт. Нові правителі провели перерозподіл землі. Наполегливою працею мільйонів селян спустошені землі перетворилися на родючі ниви, які приносили великі врожаї, а продумана податкова система забезпечила державі значні прибутки. Лі Шимінь посилив контроль над бюрократією, щоб стабілізувати владу правителяпослідовно заохочував приплив нових людей в адміністрацію. Після його смерті на престол сів його син Гао-цзун але так як мав слабкий характер і здоров'я, фактично став маріонеткою в руках своєї дружини У-хоу, Згодом У-хоу стала одноосібно правити країною, підпорядкувавши собі і імператора, і уряд, жорстоко розправляючись з усіма ворогами. Імператриця йшла на все заради влади, в 674 році привласнила собі і чоловікові титули Небесної Імператриці і Небесного Імператора. За час свого правління, провела істотну реформу календаря. Після смерті чоловіка У-хоу правила країною за спиною сина . Але її скинув з престолу її син Чжун-цзун, який повернувся із заслання.
Династія Тан провадила активну завойовницьку зовнішню політику. Китай воював проти тюрків-кочівників і на початку VII ст. розгромив їх. Це дозволило імперії остаточно утвердити свій контроль над Великим шовковим шляхом. Вона встановила також свою зверхність над Кореєю, Індокитаєм, Тибетом. Помітні зрушення відбувалися тоді у господарстві та повсякденному житті. Поширилося вирощування і споживання рису та чаю, які швидко стали традиційними продуктами харчування китайців. Почалося виготовлення цукру з цукрової тростини. Застосовувалася удосконалена сільськогосподарська техніка: селяни користувалися одинадцятьма типами плугів, а також поливним колесом . Поширилися водяні млини. З'явилися перші вироби з порцеляни.
Від середини VIII ст. влада династії Тан почала слабшати. З усіх боків на Китай насувалися войовничі сусіди. Постійні війни невпинно погіршували становище народу. По всій країні спалахували селянські повстання, які у 874 р. вилилися в одну з найбільших селянських війн. Повсталі виступали проти тягаря податків, несправедливості і жадібності чиновників. Селянське військо під проводом Хуан Чао оволоділо столицею. Імператорський двір утік. На всі державні посади Хуан Чао призначив наближених до себе повстанців. Згодом вони почали поводитися ще гірше, ніж колишні імператорські чиновники. Їхні дії викликали різке невдоволення. Це допомогло придушити повстання. Династія Тан повернулася до влади. Але удар, якого вона зазнала від селянської війни, став смертельним. У 907 році час правління Танської династії закінчився. Китай увійшов у період цілковитої роздробленості.