Материал: Gidens_Sotsiologiya2

Згідно з системою апартеїду, запровадженою після другої світо­ вої війни, все населення Південної Африки було поділено на чотири «реєстраційні групи»: 4,5 мільйона білих нащадків європейських емігрантів; 2,5 мільйона так званих «кольорових», чиїми предками були представники не однієї «раси»; 1 мільйон чоловік азіатського походження і 23 мільйони чорношкірих африканців. П'єр ван ден Берґе розрізняв три головні лінії сеґреґації в південноафриканському суспільстві в роки апартеїду (van den Berghe, 1970).

1.Мікросеґреґація — сеґреґація місць громадського користування (так само було й на американському Півдні). Окремі лазні, зали для чекання, залізничні вагони тощо для білих і небілих.

2.Меццосеґреґація — сеґреґація білих і небілих з погляду про­ живання в містах і містечках. Чорношкірих примушують жити у спеціально визначених для них зонах.

3.Макросеґреґація — сеґреґація цілих народів, змушених жити на спеціально відведених територіях, у так званих тубільних ре­ зерваціях.

Південноафриканська економіка була неспроможна функціонува­ ти без застосування робочої сили мільйонів небілих, що живуть у міс­ тах або передмістях. Спочатку в головних урбаністичних зонах утво­ рювалися квартали з етнічно змішаним населенням, але все частіше й частіше чорних стали оселяти в «зразкових поселеннях», розташо­ ваних за багато миль від тих зон, у яких проживали білі. Крім того, мільйони людей позаганяли в так звані гоумленди якнайдалі від го­ ловних міст. Ці регіони були організовані в почасти самостійні дер­ жави, що підлягали централізованому управлінню білого уряду. За умов апартеїду небілі не мали права голосу, не були представлені в центральному уряді.

Вважалося, що гоумленди — це окремі території, на яких чорна більшість може реалізувати політичні права, в яких їй було відмов­ лено в білій Південній Африці. Згідно з ухваленим у 1970 р. «Актом громадянства гоумлендів», жителі цих територій автоматично втра­ чали південноафриканське громадянство того ж дня, коли гоумленд проголошував свою «незалежність». Так звані черезкордонники (fron­ tier commuters) жили зі своїми родинами в гоумлендах і щодня пере­ тинали «національний кордон», добираючись на роботу в «білу» Пів­ денну Африку.

Система апартеїду була одностайно засуджена міжнародною спільнотою, виступали проти неї й чимало громадян Південно-Афри- канської Республіки. Протягом тривалого часу Південна Африка за­ знавала економічних санкцій, які мали на меті зробити на країну тиск, щоб вона відмовилася від своєї системи; крім того, Південну Африку не допускали на цілий ряд великих міжнародних спортив­ них змагань. Зовнішні санкції, як і внутрішні протести, безперечно, мали певний вплив, але однією з головних причин, чому в 1980-х роках система апартеїду почала розпадатися, було те, що багато чор­ ношкірих, незважаючи на каральні акції влади, свідомо почали її

нехтувати. Наприклад, всупереч законам, що це забороняли, люди у великих кількостях мігрували до міст у пошуках роботи.

1990 року президент де Клерк скасував заборону на діяльність Афри­ канського Національного Конгресу (АНК), Комуністичної партії та ці­ лого ряду інших опозиційних організацій, які раніше були загнані в підпілля або змушені діяти в еміграції. Лідер АНК Нелсон Мандела, який від 1962 р. сидів у в'язниці, дістав свободу. Було ухвалено нову конституцію, яка вперше надала право голосу кожному громадянино­ ві. В березні 1992 р. серед білих виборців провели референдум, і значна більшість висловилася за якнайшвидше проведення такої реформи.

Сьогодні Південна Африка стала країною реальної демократії на чолі з усенародно обраним президентом Нелсоном Манделою. Апар­ теїд швидко відійшов у минуле. Нині становище у країні досить ста­ більне. Проте в містах має місце дуже високий рівень насильства, і не тільки серед чорного населення, а й у заможних білих кварталах, і, певно, мине ще чимало часу, перш ніж з'явиться надія, що країна більше ніколи не порине в безодню жорстоких етнічних конфліктів.

Коли з апартеїдом було покінчено, в Південну Африку попливли інвестиції. Чимало великих південноафриканських компаній теж почали інвестувати капітал в інші країни Африки. Наприклад, у 1994—1995 pp. південноафриканські броварні закупили великі паке­ ти акцій державних пивоварних компаній Танзанії та Замбії. Цей пів­ денноафриканський концерн уже має свої філії в Ботсвані, Лесото та Свазиленді. Одна з філій «Пепкора», найбільшої південноафриканської компанії, що займається роздрібною торгівлею, відкрила 1995 року три універмаги в Замбії і планує відкрити в майбутньому ще чотири.

Ця експансія південноафриканського капіталізму має свої проб­ леми. Так, виступ директора мережі закладів роздрібної торгівлі Зім­ бабве вітали гучними оплесками, коли вона сказала на конференції, яка відбувалася в тій країні, що південноафриканці намагаються «проковтнути Африку». Фермери в Мозамбіку влаштували демонст­ рацію з метою перешкодити урядові продати деякі орні землі півден­ ноафриканським інвесторам. Такі спалахи напруженості не повинні дивувати, з огляду на той факт, що в часи апартеїду уряд ПівденноАфриканської Республіки не раз підтримував збройні інтервенції у Мозамбік та в інші сусідні країни. Спалахи расової та етнічної воро­ жнечі досі мають місце у таких контактах, тим більше, що фактично всі лідери південноафриканського бізнесу — білі.

У своїй книжці «Кайдани страху» про перехід від правління мен­ шості в Південній Африці Ферґал Кін зазначає, що

«ця країна досі змережана глибокими борознами несправедливості та вини. Можливо, в роки правління білої меншості й створено міцну ін­ фраструктуру та найрозвиненішу економіку в Африці, але то були також роки неймовірного марнотратства та однобічного споживання...

Шість мільйонів безробітних; десять мільйонів не мають доступу до водогону, а двадцять три мільйони — до електрики; менш як 50 відсот­ ків чорношкірих дітей відвідують школу й дев'ять мільйонів скніють у злиднях. (Keane, The Bondage of Fear, 1995).

Громадянські права чорношкірого населення в Сполучених Штатах

Скасування рабства й перші успіхи

Скасування рабства в Північній Америці стало результатом грома­ дянської війни між північними та південними штатами. Власне, декла­ рацію про надання рабам волі було підписано 1863 року, за рік до закінчення війни. Проте кінець рабства ще не означав, що чорношкі­ рим стало набагато краще жити, бо більшість із них і далі животіли у жахливих злиднях. Ціла низка законів «Джима Кроу», ухвалених на Півдні між 1890-м і 1912 pp., забороняли чорношкірим їздити в «білих» залізничних вагонах, користуватися «білими» вбиральнями та відвідувати «білі» кафе. Така сеґреґація була офіційно ухвалена постановою Верховного суду від 1896 p., яка проголосила про те, що «окремі, але рівні» вигоди не суперечать конституції. Активна ді­ яльність Ку-Клукс-Клану, таємного товариства, яке взяло на озбро­ єння насильницькі методи, була спрямована на те, щоб контролю­ вати неухильне дотримання сеґреґаційних правил.

Після революції та в подальші роки боротьба меншин за надання їм рівних прав та можливостей мала велике значення для американ­ ської історії. Більшість меншин зуміли домогтися того, щоб їм було відкрито доступ до сфер політичного впливу та економічного процві­ тання, тобто досягли рівного статусу з більшістю, але чорношкірих не допускали до таких процесів самоствердження аж до початку 1940-х років. Національна асоціація за поступ кольорового населення (НАПКН) (National Association for the Advancement of Colored People (NAACP) та Національна Ліґа городян (НЛГ) (National Urban League) були засновані відповідно у 1909-му та 1910-му pp. Обидві ці органі­ зації боролися за громадянські права для чорношкірих, проте їхня боротьба почала давати певні результати лише під час і після другої світової війни.

Перш ніж Сполучені Штати вступили у війну, лідери НАПКН та Ліґи городян зустрілися з президентом Франкліном Д. Рузвелтом і звернулися до нього з проханням скасувати сеґреґацію в збройних силах. Та президент не тільки відмовив їм у цьому, а й виступив із публічною заявою, в якій стверджував, що на цій зустрічі лідери бо­ ротьби за громадянські права погодились, аби сеґреґація тривала. Розгнівавшись на президента за цей очевидний обман, один з лідерів профспілки чорношкірих, який був на тій зустрічі, А. Філіп Рендолф, закликав чорношкірих організувати стотисячний марш протес­ ту на Вашингтон. За кілька днів до маршу Рузвелт підписав указ, що забороняв дискримінацію на підставі етнічних відмінностей при прийманні на роботу, і звелів ужити заходів до скасування сеґреґації в збройних силах.

Через два роки новоорганізований Конґрес за расову рівність (КРР) (Congress of Racial Equality) почав боротьбу за скасування сеґреґації в ресторанах, плавальних басейнах та інших громадських закладах у Чикаґо. Хоча досягти вдалося небагато й білі вчинили

шалений опір, це стало початком широких акцій на захист грома­ дянських прав чорношкірого населення, які через п'ятнадцять років перетворилися на масовий рух.

Незабаром після другої світової війни НАПКН розпочала кампа­ нію проти сеґреґації в галузі державної освіти, яка досягла апогею, коли організація порушила позов проти п'яти шкільних рад, ви­ ступивши проти тодішньої концепції роздільного й рівного навчання. 1954 року Верховний суд ухвалив одностайне рішення, що «розділь­ ний доступ до освіти є, за своєю суттю, нерівним». Це рішення стало платформою для боротьби за громадянські права протягом двох на­ ступних десятиріч. Після того ухвалення рішення Верховного суду в кількох штатах та на рівні місцевих органів влади було докладено чимало зусиль, щоб послабити його ефект. Інтеграція шкіл, яка стала відбуватися за розпорядженням федеральної влади, наразилася на шалений опір Ку-Клукс-Клану, людей, організованих у «Ряди білих громадян», та місцевих груп нагляду. Навіть уже в 1960 р. десеґреґовані школи відвідували менш як один відсоток чорношкірих учнів.

Такий затятий опір білих переконав чорних лідерів у тому, що тільки активна кампанія протестів може наповнити концепцію гро­ мадянських прав для чорношкірих реальним змістом. 1956 року в Монтґомері, штат Алабама, було заарештовано чорношкіру жінку на ім'я Роза Парке за те, що вона не захотіла поступитися місцем в ав­ тобусі білому чоловікові. Після цього майже все чорношкіре населен­ ня міста під проводом баптистського проповідника доктора Мартіна Лютера Кінґа Молодшого бойкотувало протягом 381 дня міський транспорт. Врешті-решт міська влада мусила скасувати сеґреґацію в системі транспорту.

Відбувся ще цілий ряд бойкотів та сидячих демонстрацій з ви­ могою скасування сеґреґації в інших громадських місцях. Марші та демонстрації ставали дедалі масовішими, в них брали участь не тіль­ ки чорношкірі, а й білі, що їм співчували. Кінґ влаштовував кампанії активного, але ненасильницького опору дискримінації, проте реакція на цей рух часто бувала далека від ненасильницької. Арканзаський губернатор Фобес викликав кінну поліцію, щоб перешкодити чор­ ношкірим учням увійти до середньої школи в містечку Литл-Рок. У Бірмінгемі, штат Алабама, шериф Конор, на прізвисько Бугай, нака­ зав поліції застосувати проти демонстрантів воду з пожежних шлан­ гів, кийки та поліційних собак.

Після подій у Бірмінґемі у різних американських містах протягом десяти тижнів відбулося кількасот демонстрацій, понад 15 тисяч учасників протестів було заарештовано. 1963 року чверть мільйона американців, які обстоювали громадянські права для чорношкірих, здійснили марш на Вашингтон, де Кінґ заявив: «Ми не задо­ вольнимося, поки справедливість не проллється на нас, як дощ, і не заструменить невтримний потік правди». 1964 року Конгрес ухвалив «Акт про громадянські права», який цілком однозначно забороняв дискримінацію в громадських місцях загального користування, системі освіти, при найманні на роботу та в будь-якій організації, що