Материал: Gidens_Sotsiologiya2

могти їм навчитися жити самостійним і значущим життям. Вони ста­ ють не тільки матеріально, а й психологічно залежними від виплат соціальної допомоги. Замість розвинути в собі активне ставлення до життя, вони мають тенденцію впокорюватися долі й пасивно чекати дармових грошей, які не дадуть їм померти з голоду.

Ідея про залежність від соціальної допомоги досить суперечлива, й деякі автори заперечують, що така залежність розповсюджена широко. Люди здебільшого соромляться жити на соціальну допомо­ гу, як зазначають критики, і більшість тих, хто опиняється у такому становищі, мабуть, намагаються знайти з нього вихід якомога скорі­ ше.

Керол Вокер проаналізувала кілька досліджень того, як людям за рахунок соціальної допомоги вдається вижити й організувати своє життя. Вона побачила картину, дуже відмінну від тих, які змальову­ ють люди, що запевняють, ніби жити на соціальну допомогу — лег­ кий вибір. За даними одного з таких досліджень, 80 відсотків безро­ бітних респондентів визнали значне погіршення свого життєвого рівня після того, як перейшли на соціальну допомогу. Майже для всіх життя перетворилося на боротьбу за виживання. Проте, з іншого боку, для меншості соціальна допомога може принести поліпшення життєвих стандартів. Наприклад, кожен безробітний, який досягає шістдесятирічного віку, стає так званим «пенсіонером-претенден- том», що дає йому право вимагати збільшення на 30 відсотків тієї допомоги, яку він одержував раніше.

Категорія тих, чиї обставини можуть поліпшитися, включає в се­ бе самотніх матерів (і батьків). Дослідження показали, що майже третина самотніх матерів (бо в такій ситуації опиняються майже ви­ ключно жінки) живуть краще після розлучення, ніж раніше. Однак становище великої більшості погіршується.

Лише 12 відсотків людей, які жили на соціальну допомогу в 1990-х роках, сказали, що їм «велося цілком добре». Більшість заявляють, що вони «ледве перебиваються» або що їм «доводиться долати великі труднощі». Планувати щось наперед стає важко. Відкласти гроші на майбутнє не вдається, і рахунки стають предметом постійного занепо­ коєння. Попри свою важливість, харчування перетворюється на таку статтю домашнього бюджету, яку можна скасувати, коли грошей об­ маль. Вокер приходить до таких висновків: «Всупереч сенсаційним за­ головкам газет, життя на соціальну допомогу — це не той варіант, який би обрали більшість людей, якби мали перед собою реальну альтернативу. Більшість опиняються в цьому становищі через якусь травматичну подію в своєму житті: втрату роботи, втрату чоловіка (або дружини) або різке погіршення здоров'я» (Walker, 1994, p. 9).

Хай там яку вона має поширеність, але критика залежності від соціальної допомоги стала одним із головних засобів пропаґанди не­ обхідності реформування системи соціальної допомоги. Чи не найзначущішими з таких реформ є програми активізації соціальної допо­ моги, покликані заохотити реципієнта перейти від одержання допо­ моги на оплачувану роботу. Такі програми тільки запроваджуються в

Сполученому Королівстві та в деяких європейських країнах, але вже діють деякий час у Сполучених Штатах. Тому вже є певна можли­ вість вивчити досвід та ефективність такого реформування.

Деніел Фрідлендер і Ґері Бертліс дослідили чотири різні запропо­ новані урядом програми, покликані ініціювати реципієнтів соціаль­ ної допомоги на пошуки оплачуваної роботи. Ці програми в загаль­ них рисах були дуже подібні. Окрім фінансової підтримки реципієн­ тів, які активно шукали роботу, вони також навчали стратегії такого пошуку та забезпечували можливість навчання й тренінгів. Дослід­ никами вивчалися переважно самітні матері з дітьми, які одержу­ вали допомогу для сімей із неповнолітніми дітьми згідно з наймасштабнішою програмою соціальної допомоги в країні. Фрідлендер і Бер­ тліс з'ясували, що досліджувані програми дали певний результат. Людям, які були до них залучені, щастило знайти роботу швидше, ніж тим, хто не брав у них участі. У випадку всіх чотирьох програм заощаджені кошти в кілька разів перевищували вартість самої прог­ рами. Проте вони виявилися менш ефективні в допомозі тим, хто потребував їх найбільше, — безробітним, які перебували в такому становищі тривалий період.

Програми «від соціальної допомоги до активної праці» призначені позитивно заохочувати реципієнтів соціальної допомоги шукати оплачувану роботу. Але деякі фахівці з питань соціальної допомоги пропонують удаватися до більш жорстких заходів. Вони вважають, що, за певних обставин, соціальні виплати треба або істотно знижу­ вати, або взагалі скасовувати. Наприклад, допомога може бути скасо­ вана в тому випадку, якщо самітна мати з дитиною народить іще одну дитину в той час, коли отримує допомогу. В основі таких про­ позицій лежить прагнення усунути обставини, які створюють залеж­ ність від соціальної допомоги, і примусити людей шукати роботу. Однак зауважувалось, що такі схеми ймовірно спонукають тих, кому зменшили або скасували соціальну допомогу, звернути на злочинний шлях або зайнятися проституцією заради заробітку на життя. Поки що було здійснено лише кілька експериментів подібного зразка, і то­ му ще неможливо адекватно оцінити, якими будуть їхні далекосяжні наслідки (Friedlander and Burtless, 1994).

Безпритульні

Більшість бідних людей живуть у якихось оселях або мають пос­ тійний прихисток. Ті, хто такого прихистку не має — безпритуль­ ні, — стали часто з'являтися на вулицях наших великих міст за останні два десятки років.

«Над прірвою» — так описує Марта Берт проблему безпритульних у Америці (Burt, 1993). Берт почала досліджувати цю проблему в 1980-х роках, намагаючись дати оцінку діяльності Фонду надзвичай­ них ситуацій та Програмі притулку (Emergency Fund and Shelter Pro­ gram), які виникли у відповідь на велике збільшення кількості людей, які не мають даху над головою і терплять від голоду в цьому

332 10. СТРАТИФІКАЦІЯ І КЛАСОВА СТРУКТУРА

десятиріччі. Вона з'ясувала, що дехто самохіть обрав собі таку до­ лю — тинятися вулицями, спати де доведеться, нічого не мати й почуватися вільним від будь-яких матеріальних турбот. Але велика більшість зовсім не має такого бажання; вони були виштовхані в без­ притульність факторами, що перебувають поза їхнім контролем. Щойно люди втрачають дах над головою, їхнє життя починає руйну­ ватися, перетворюється на спіраль труднощів і знегод. У Британії та­ кож бездомне існування може бути асоційоване з «порочним вулич­ ним колом» (див. рамку).

Як і бідність, безпритульність не так легко визначити, як може здатися. Два покоління тому більшість людей думали про «дім» як про сім'ю. За бездомних (безпритульних) вважали людей, які жили в гуртожитках або притулках. Їх називали бездомними, оскільки вони жили самі й тільки зрідка бачилися зі своїми рідними чи близькими.

За останні два чи три десятиріччя набагато більше людей стали жити самотою з власного вибору. Тож безпритульні тепер стали визначатися як люди, яким немає, де спати, і які або тимчасово меш­ кають десь у випадкових вуличних притулках, або сплять у місцях, не призначених для мешкання, таких як під'їзди будинків, на пар­ кових лавах, на вокзалах або в занедбаних будівлях.

Хто такі безпритульні у Британії? Ця категорія, фактично, є досить змішаною. Близько чверті — це люди, які побували в лікарнях для душевнохворих. Принаймні дехто з них провели тривалий час у божевільнях до 1960-х років, коли людей з хронічними психічними за­ хворюваннями почали випускати на волю внаслідок змін у політиці охорони здоров'я. Цей процес деінституціоналізації був прискорений кількома факторами. Перше — бажання уряду заощадити гроші, оскільки вартість утримування людей у лікарнях для душевнохворих, як і в усяких лікарнях, висока. Другим, більше гідним хвали мотивом, було переконання провідних психіатрів, що довготермінова госпіталі­ зація часто завдає більше шкоди, аніж користі. Тобто вони вважали, що треба випустити кожного, кого могли доглянути на волі. Резуль­ тати цього заходу не виправдали надії тих, хто вважав деінституціоналізацію позитивним кроком. Деякі лікарні випустили людей, яким не було куди йти і які, можливо, не жили поза лікарнею протягом довгих років. Найчастіше нікому не було діла до того, куди піде й що робитиме той чи той випущений на волю пацієнт.

Більшість бездомних, проте, не є колишніми душевнохворими, не є вони також алкоголіками або регулярними споживачами заборо­ нених законом наркотиків. Це люди, які опиняються на вулиці, тому що вони пережили особисті катастрофи, іноді по кілька зразу (див. мал. 10.2). Жінка, наприклад, може розлучитися з чоловіком і во­ дночас втратити не тільки свій дім, а й роботу. Молода людина може посваритися з батьками й податися до великого міста, не маючи там ніякої підтримки. Дослідження показали, що найвразливішими до безпритульності є люди, які походять із найбідніших прошарків ро­ бітничого класу, не мають певної робочої кваліфікації і заробляють дуже мало. Довготермінове безробіття — головний показник.