Материал: Gidens_Sotsiologiya2

По-третє, це вплив засобів масової комунікації, зокрема телеба­ чення. Ланцюгова реакція поширення демократії, очевидно, значною мірою спричинилася зримістю подій у сучасному світі. З появою но­ вих телевізійних технологій, особливо супутникового та кабельного телебачення, уряди не можуть контролювати передачі, які дивляться їхні громадяни, — ось чому відбулася сутичка на площі Тяньаньмень. Як і в Китаї, Комуністична партія Радянського Союзу та країн Східної Європи постійно суворо контролювала телевізійні мережі, які всі належали державі й керувалися нею. Проте поширення супутникових трансляцій уможливило багатьом людям доступ до західних телепрограм, а отже, ознайомило їх з різними поглядами на їхні умо­ ви життя, відмінними від поглядів, нав'язаних пропагандою орто­ доксального уряду.

Демократія в біді?

Оскільки ліберальна демократія набуває такого поширення, можна сподіватися, що вона діятиме дуже успішно. І все-таки це не так. Демократія майже повсюдно стикається з певними труднощами. І не тільки тому, що запровадити стабільний демократичний лад у Росії та колишніх комуністичних країнах дуже складно. Демократія в небезпеці на її батьківщині — у Британії, інших країнах Європи та США, оскільки, за даними опитувань, дедалі більше людей незадоволені політичною системою або виявляють до неї байдужість.

Чому ж так багато людей незадоволені тією політичною системою, що, здається, робить великий поступ у цілому світі? Як не дивно, відповіді пов'язані з тими самими чинниками, що сприяли поширен­ ню демократії, — впливом капіталізму та глобалізацією суспільного життя.

За спостереженнями соціолога Деніела Бела, національний уряд надто незначна величина, щоб відповісти на великомасштабні питан­ ня, такі, як вплив глобальної економічної конкуренції або нищення світового довкілля; водночас він надто розрісся, щоб вирішувати не­ значні питання й проблеми, що впливають на конкретні міста чи реґіони. Скажімо, уряди мають незначну владу над діяльністю гігантських ділових корпорацій — головних суб'єктів світової еконо­ міки. Американська корпорація може вирішити закрити свої вироб­ ничі підприємства у Британії, а натомість відкрити нову фабрику в Мексиці з тим, щоб зменшити витрати й ефективніше конкурувати з іншими корпораціями. Внаслідок цього тисячі британських робітни­ ків позбудуться робочих місць. Вони, ймовірно, звертатимуться по допомогу до уряду, проте національні уряди безсилі контролювати процеси, пов'язані зі світовою економікою. Все, що може зробити уряд, — це спробувати пом'якшити удар, виплачуючи допомогу з безробіття або перекваліфіковуючи безробітних. (На мал. 13.1 про­ ілюстровано спосіб, у який розподіляються урядові видатки в Сполу­ ченому Королівстві.)

Мал. 13.1. Витрати уряду Сполученого Королівства, 1992—1993 (мільярди фунтів стерлінгів).

Джерело: НМ Treasury, From Hutchinson Gallup, Info 95 (Helicon, 1994).

Уряди не тільки справляють менший вплив на розв'язання гло­ бальних проблем, але й разом з тим дедалі більше дистанціюються від життя більшості громадян. Багато людей нарікає, що рішення, які впливають на їхнє життя, приймають далекі «брокери від влади»

уЛондоні — партійні чиновники, зацікавлені групи, лобісти та службовці-бюрократи. На їхню думку, уряд нездатний також вирішу­ вати на місцях такі важливі проблеми, як зростання злочинності та наявність бездомних. Через це довіра до уряду значною мірою похит­ нулася. Це, своєю чергою, спричинює небажання людей брати участь

уполітичному процесі.

Трохи далі ми побачимо, як даються взнаки деякі з цих чинників у британській політиці. Ліберальна демократія за своєю суттю озна­ чає існування кількох політичних партій. Перш за все ми розглянемо різні типи партійної системи, які можна згрупувати в загальну кате­ горію ліберальної демократії.

ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ ТА ВИБОРИ У ЗАХІДНИХ КРАЇНАХ

Політичну партію можна визначити як організацію, орієнтовану на здобуття леґітимного контролю над урядом через процес виборів. По­ деколи існують політичні організації, котрі прагнуть здобути владу, проте не мають змоги зробити це традиційними способами. Такі орга­ нізації до їх визнання найкраще вважати політичними об'єднаннями або рухами. Наприклад, у XIX столітті в Німеччині Бісмарк оголосив соціал-демократів поза законом. Це був організований політичний рух, що діяв нетрадиційно, однак згодом він здобув визнання як пар­ тія і утримував владу протягом кількох періодів у цьому столітті.

Партійні системи

Існує багато типів партійних систем. Панування двопартійної або багатопартійної системи значною мірою залежить від самої проце­ дури виборів у певній країні. Як правило, дві партії домінують у тій політичній системі, де вибори ґрунтуються на принципі «все діста­ ється переможцю». Перемогу на виборах здобуває кандидат, котрий набирає найбільше голосів, незалежно від того, яку частку загально­ го числа голосів він одержить. Там, де вибори базуються на інших принципах, таких як пропорційне представництво (коли місця у представницькому органі розподіляються згідно з пропорційною час­ ткою одержаних голосів), двопартійні системи зустрічаються рідше.

Узахідноєвропейських країнах існують різні типи партійних організацій, з яких у британській політиці представлені не всі. Деякі партії ґрунтуються на релігійній деномінації (у Бельгії партія соціалкретьєн (the Parti Social Chrétien) та Католицька народна партія (the Katholieke Volkspartij); інші є етнічними партіями, представленими національними або мовними групами (Шотландська національна пар­ тія / Scottish National Party) у Британії або Шведська народна пар­ тія / Svenska Folkpartiet) y Фінляндії); є аграрні партії, що представ­ ляють інтереси аграріїв (партія «Центр» / Centerpartiet) y Швеції або Швейцарська народна партія (Schweizerische Volkspartei) у Швейца­ рії; крім того, існують екологічні партії, яких хвилюють екологічні проблеми (скажімо, «Зелені» у Німеччині).

Убільшості країн Західної Європи невдовзі по другій світовій війні більшість в урядах здобули соціалістичні або лейбористські пар­ тії. Донедавна практично у всіх цих країнах існували офіційно визна­ ні комуністичні партії, деякі досить великі (наприклад, в Італії, Франції та Іспанії). Після змін, що відбулися в Східній Європі, багато

зних змінило свої назви. Існує багато консервативних партій (таких, як Республіканська партія (Parti Républicain) y Франції або Кон- сервативно-юніоністська партія (the Conservative and Unionist Party) у Британії, а також «центристських», котрі посідають «проміжні позиції» між лівими та правими (такі, як Ліберальні демократи / Li­ beral Democrats у Британії). (Термін «ліві» вживається для позначен­ ня радикальних або проґресивних політичних груп, котрі схиля­ ються до соціалізму; термін «праві» більше стосується консерва­ торів.)

Удеяких країнах лідер партії, що здобула більшість, або однієї з коаліційних партій автоматично стає прем'єр-міністром — найвищим державним службовцем країни. В інших випадках (як у Сполучених Штатах) вибори президента відбуваються окремо від виборів до го­ ловних представницьких органів. У країнах Заходу навряд чи можна знайти електоральну систему, яка б достеменно нагадувала іншу, і в більшості країн системи складніші, ніж в Сполученому Королівстві. Прикладом може служити Німеччина. У цій країні члени Бундестагу (парламенту) обираються за системою, що поєднує правило «все дістається переможцеві» та принцип пропорційності. Половина чле-

нів Бундестагу обирається на виборчих дільницях, де перемагає кан­ дидат, що здобув більшість голосів. Інші 50 відсотків обираються згідно з пропорційною часткою голосів, одержаних у конкретних регіонах. Саме завдяки цій системі партія «Зелених» здобула місця в парламенті. З метою запобігти надмірному зростанню числа малих партій було запроваджено 5-відсоткову межу — таку мінімальну частку голосів має набрати партія, щоб одержати представництво у парламенті. Подібною системою користуються і для місцевих ви­ борів.

Системи, в яких домінують дві партії, як у Британії, зазвичай зумовлюють концентрацію на «проміжній позиції», де зосереджу­ ється більшість голосів, та відкидання більш радикальних поглядів. Партії в цих країнах здебільшого створюють собі імідж поміркова­ ності, хоча іноді так нагадують одна одну, що пропонований ними вибір здається невеликим. Вважається, що плюралізм інтересів може представляти кожна партія, однак досить часто виникає одна комп­ ромісна програма з небагатьма чітко вираженими політичними по­ глядами. Багатопартійні системи дозволяють увиразнювати відмінні інтереси та погляди і створюють простір для радикальних альтерна­ тив; з іншого боку, жодна з партій практично ніколи не здобуває загальної більшості голосів. Це призводить до утворення коаліцій, котрі через незгоду з головних питань можуть виявитися нездатними приймати рішення, або до нових і нових виборів та утворення нових урядів, жодний з яких не пробуде довго при владі, а отже, буде вкрай обмежений у діях.

Партії та вибори у Британії

У Британії до XIX століття партії вважалися тільки тимчасовими структурами, необхідними для мобілізації зусиль з метою подолання специфічних проблем або кризових явищ. Коли партії розвинулися в стабільніші організації, з ними почали пов'язувати сподівання на конкретні вигоди, які можна одержати в обмін на підтримку пар­ тійних лідерів. Членство у партіях та прихильність до них почали прив'язувати до різних форм протекції, коли вірна служба винаго­ роджувалася призначенням на певні посади у новій адміністрації. Протягом більшої частини XX століття на національній політичній сцені домінували дві головні партії (лейбористи та консерватори), і через зростання підтримки цих двох альтернативних команд в уряді, кожна з яких складалася з членів однієї партії, розвинулась полі­ тика суперництва.

Впродовж останніх двадцяти років британська виборча політика зазнала істотних змін. Перший із чинників цього має структурний характер: частка економічно активного населення, що належить до традиційних професій «синіх комірців», особливо у виробництві, значно зменшилася. Без сумніву, це позначилося й на деяких тради­ ційних джерелах підтримки лейбористів. Другим чинником був роз­ кол, що стався в Лейбористській партії на початку 1980-х років і

призвів до створення Соціал-демократичної партії (СДП). Хоча СДП вже не існує, створена згодом партія Ліберальних демократів одержа­ ла значну підтримку. Третьою причиною стало перебування з 1979-го по 1990 рік на посаді прем'єр-міністра консерватора пані Тетчер. Енергійна програма змін, започаткована пані Тетчер та її кабінетами, означала рішучий відхід від колишньої філософії торі. Тетчеризм на­ дав першочергової ваги обмеженню ролі держави в економіці і по­ клав ринкові сили в основу як індивідуальної свободи, так і еконо­ мічного зростання.

До 1970 року стабільною підтримкою виборців користувалися обидві головні партії (Heath et al., 1986), і більшість електорату була на боці торі або ж лейбористів. Цей факт визнавався під час виборчих кампаній, котрі більше уваги приділяли лояльності своїх прихиль­ ників, аніж спробам переконати виразників альтернативних погля­ дів. Два тури виборів, проведених 1974 року, показали, що тради­ ційні позиції прихильників обох партій значно послабилися. Істотно зросла частка виборців, котрі, за їхнім визнанням, зробили вибір під час останньої кампанії. Отже, видається, що виборчі кампанії набули важливішого, ніж раніше, значення для результатів виборів. Ймовір­ но, значним фактором впливу тут було телебачення як засіб «прода­ жу» іміджів партій та політиків.

Виборча поведінка — перестановка прибічників

Засвідчена у Сполученому Королівстві на початок 1970-х років схема виборчої поведінки, тобто демонстрації лояльності до тієї чи іншої з двох головних партій, — стала відомою як розстановка прибічників. Ідея розстановки прибічників передбачала, що найпотужнішим чин­ ником впливу на виборчу поведінку є соціальний клас і що виборці «ідентифікувалися» з тією чи іншою партією. Інакше кажучи, вони уявляли себе або «консерваторами», або «лейбористами». Дослі­ дження, проведене у 1960-х роках Дейвідом Батлером та Доналдом Стоуксом, показало, що 90 відсотків населення у такий спосіб ідентифікувало себе з тією чи іншою партією. Більшість відповіли, що ототожнювали себе зі своїми партіями «досить сильно» або «дуже сильно» (Butler and Stokes, 1974).

Зв'язок між класовою належністю та голосуванням сьогодні став ще невиразнішим. До того ж значно більша частина виборців тепер заявляє, що їхня поведінка диктується не переконаною прихильніс­ тю до тієї чи іншої партії, а впливом політичних поглядів і переко­ нань партій. Отже, це і є процесом перестановки прибічників — від­ ходом від послідовного ототожнення себе з певною партією.

Що спричинює посилення перестановки прибічників? Айвор Круі (1983) з приводу цього назвав два види впливу. Один з них стосується дедалі більшої важливості тих аспектів людського життя, що безпо­ середньо не залежать від класових відмінностей — наприклад, винаймають люди житло чи мають власний будинок або є вони членами профспілки чи ні. Так, члени профспілки в переважній більшості го-