Материал: Gidens_Sotsiologiya2

Жодне з цих крайніх припущень не справдилося. Здобуття жін­ ками права голосу не мало великого впливу на природу політичного життя. Жінки, як і чоловіки, голосують залежно від партійних пре­ ференцій, політичних орієнтацій і вибору з-поміж наявних канди­ датів, хоча між жінками-виборцями та чоловіками-виборцями існу­ ють безперечні відмінності. Жінки-виборці порівняно з чоловіками в цілому більше тяжіють до консервативних поглядів, про що свідчить число голосів за праві партії. Це підтверджує досвід Франції, Німеч­ чини та Італії. У Британії і Сполучених Штатах ситуація більш неод­ нозначна. У Британії за партію лейбористів голосує більше молодих жінок, ніж чоловіків, в той час як літні жінки у своїй більшості під­ тримують консерваторів. Обидві ці тенденції більш-менш урівнова­ жують одна одну. В Сполучених Штатах консервативна орієнтація не так легко асоціюється з котроюсь із двох провідних партій, оскільки різниця між республіканцями та демократами не є вираженим проти­ стоянням правих і лівих сил у політиці.

Водночас в активності виборців різної статі у США виникли істот­ ні відмінності. Частка білих чоловіків, що голосують за республікан­ ців та за демократів, становить відповідно 51 і 23 відсотки, тимчасом як обидві партії підтримує однакова кількість білих жінок; водночас виборці негритянської раси та іспанського походження, як чоловіки, так і жінки, активно підтримують демократів. Одружені білі чоло­ віки середнього віку стали головною опорою республіканців, тимча­ сом як незаміжні жінки, і білі, і негритянки, становлять більшість прихильників демократів.

Вплив жінок на політичні процеси неможливо оцінити виключно за показниками голосування. Групи феміністів, особливо в останні десятиліття, помітно вплинули не тільки на результати виборів, а й на політичне життя загалом. З початку 1960-х років Національна організація жінок (NOW) та інші жіночі групи США домоглися ціло­ го ряду положень, котрі безпосередньо сприяли участі жінок у полі­ тичних справах. Ідеться про рівність прав на працю, леґалізацію абортів, зміни в законах про сім'ю та розлучення, а також права лес­ біянок. У більшості європейських країн подібних національних орга­ нізацій жінок немає, однак зміни, що позначилися на становищі жінок у суспільстві, поставили ті самі проблеми в центр політичного життя. Багато питань, як, наприклад, питання дозволу абортів, ви­ кликають дуже суперечливі оцінки як серед жінок, так і серед чоло­ віків.

Жіночі групи Британії відіграли значну роль у прийнятті Закону про аборти 1967 року та законодавчих актів, спрямованих проти ста­ тевої дискримінації на роботі, жіночі організації домоглися й інших змін, що дістали вияв у таких законах, як Закон про насильство в сім'ї та матримоніальну процедуру від 1976 року, який гарантував захист жертви домашнього насильства. Опитування в національному масштабі, проведене 1992 року, висвітлило ще й інші проблеми, котрим жінки, на відміну від чоловіків, надають пріоритетного зна­ чення. Серед цих проблем, наприклад, реалізація політики забезпе-

чення дітей дошкільного віку місцями в дитячих садках та надання дитячої допомоги (Kellner, 1992). Хай би як там склалося в майбут­ ньому, видається очевидним, що багато проблем і турбот, які стали особливо нагальними для жінок і які раніше ігнорувалися чи виводи­ лися «за межі політики», нині посідають у політичних дебатах цент­ ральне місце.

ГЛОБАЛЬНІ СИЛИ

У подальших параграфах цього розділу ми відійдемо від ситуації у Британії, щоб розглянути політичні сили та чинники на міжнарод­ ній арені. Як ми пересвідчились, демократія перетворилася на гло­ бальну силу. Глобалізація позначається на багатьох аспектах націо­ нальної політики, як і на владі держави. Реакцією на глобалізацію стало створення Європейського Союзу (ЄС), що мало компенсувати послаблення влади в національній державі заснуванням наднаціо­ нального об'єднання європейських держав.

У поставленому сьогодні питанні: «Ви за Європу чи проти неї?» слово «Європа» означає ЄС. Питання «Європа», природно, ширше від поняття країн-членів ЄС; такі країни, як Норвегія чи Швейца­ рія, що, безперечно, входять до Європи, не мають членства в ЄС. Більше того, до Європи відносяться також екс-комуністичні країни Східної Європи, котрі теж не входять в ЄС, хоча деякі з них прагнуть цього.

Протягом століть Європа була континентом, який роздирали вій­ ни. Перша та друга світові війни почалися в Європі. Одним із моти­ вів державних діячів, котрі зініціювали створення ЄС, було запобі­ гання новим війнам у Європі. На їхнє переконання, економічно інтегровані та політично взаємопов'язані країни не можуть воювати між собою.

Війна — тема заключних параграфів цього розділу. Перед цим ми розглянемо процес розвитку ЄС, а також зміни, спричинені розпадом комунізму в Радянському Союзі та Східній Європі.

Європейський Союз та нова карта Європи

Утворення Союзу

У своїй промові, проголошеній у Цюриху в 1946 році, Уїнстон Черчіль сказав: «Ми мусимо побудувати щось на зразок Сполучених Штатів Європи». Однак у цих намаганнях провідну роль відіграла не Британія, а інші європейські країни, перш за все Франція, по­ тім — Західна Німеччина. 1951 року Паризькою угодою було засно­ вано Європейське співтовариство видобутку вугілля та сталі. Відтак було створено Європейське співтовариство з питань атомної енер­ гетики, а згодом — Європейське економічне співтовариство (ЄЕС). ЄЕС, створене Римською угодою 1958 року, утворило спільний ри-

нок для торгівлі товарами між країнами-членами. Однак Британія залишалася осторонь, оскільки мала тісні відносини з іншими краї­ нами Співдружності (Commonwealth) та Сполученими Штатами. Бри­ танія стала членом CEC тільки у 1973 році.

Коли CEC зміцнило свою політичну єдність, з її назви зникло слово «економічне», і воно стало загальновідоме як Європейська Співдружність (ЄС). Після подальшої інтеграції ЄС перетворилася на Європейський Союз. Сьогодні ЄС — це складний комплекс представ­ ницьких та бюрократичних організацій. На його чолі стоїть Європей­ ська Рада, що складається з керівників держав чи урядів країнучасниць, які збираються тричі на рік. Рада міністрів складається з міністрів закордонних справ країн-учасниць та робочих груп служ­ бовців. Вона є головним політичним органом Союзу, що ухвалює за­ конодавчі рішення. Такі рішення колись вимагали одностайного схвалення, але тепер переважно приймаються більшістю голосів. Це дуже важливий крок, який означає можливість впровадження зако­ нодавства навіть всупереч бажанням тієї чи іншої країни.

Європейська комісія подає на розгляд Ради міністрів політичні ініціативи, для затвердження або коригування, і несе відповідаль­ ність за реалізацію рішень Ради. Її очолюють члени комісії, яких призначають держави-учасниці. До Європейського парламенту вхо­ дять 518 виборчих членів, котрі висловлюють свої думки щодо про­ позицій Ради і беруть участь у обговоренні. В Європарламенті від­ сутня законодавча гілка, що декому дає привід вважати ЄС у те­ перішньому вигляді дуже недемократичною організацією. Нареш­ ті, Європейський суд інтерпретує та впроваджує у практику закони ЄС. В ЄС не існує органів поліції, які б реалізовували рішення його суду, однак ці рішення обов'язкові до виконання для судів країнучасниць.

Коли разом з Британією до Союзу в 1973 році увійшли Данія та Ірландія, склад ЄС збільшився з шести до дев'яти членів. Потім кіль­ кість членів зросла до 12, а 1996 року — до 15 країн. Еволюція ЄС супроводжувалася запеклими дебатами, особливо у сфері аграрної політики і, крім того, проблемами в укладанні послідовних угод. 1987 року було прийнято єдиний європейський закон, котрим впро­ ваджувалася серія нововведень, задля досягнення більшої одностай­ ності, включаючи скасування усіх торговельних бар'єрів.

Подальший розвиток ЄС став проблематичним через надзвичайні події, що, починаючи з 1989 року, відбулись у Східній Європі, а по­ тім у Радянському Союзі. «Європа» раніше мала чіткі кордони, і її розглядали як сукупність ліберальних демократій Західної Європи, відмежованих від комуністичних країн Сходу. Розпад Радянського Союзу змінив ситуацію. Тепер незрозуміло, де закінчується «Євро­ па», а багато новостворених ліберально-демократичних країн Сходу претендують на членство в ЄС.

Що ж то за організація — ЄС? Чи перетвориться він просто на якусь наднаціональну державу, а чи стане відмінним від попередніх політичних систем утворенням? Філіп Шмітер (Philippe Schmitter,

416 13. ДЕРЖАВА, ПОЛІТИЧНА ВЛАДА ТА ВІЙНА

1991) зазначає, що нині ЄС різниться від національної держави ба­ гатьма показниками. Як зазначалося вище, ЄС бракує єдиної форми верховної влади: суд ЄС може переглядати конкретні закони країнучасниць, проте загальних засобів реалізації його рішень не існує. Разом з тим ЄС має деякі ознаки суверенності. Наприклад, його як реальну організацію визнає близько 130 держав світу, котрі встано­ вили з ним дипломатичні відносини.

Національні держави мають чітко визначену територію, однак по­ няття «власної» території ЄС більш двозначне. ЄС безпосередньо не «керує» своєю територією і не має чітко визначених кордонів, оскіль­ ки в найближчому майбутньому його членами можуть стати ще кіль­ ка держав. ЄС розпорошено, в асоціацію з ним входить кілька «зов­ нішніх» держав. На відміну від національної держави, в ЄС не існує чіткої адміністративної ієрархії. Його різноманітні структурні під­ розділи, описані вище, дублюють один одного у різних сферах влади та компетенції. Європейська комісія відіграє центральну роль у про­ цесах вироблення рішень, проте у великій мірі приймає до уваги по­ зиції країн-учасниць інших органів ЄС.

На думку Шмітера, ЄС — це дуже специфічна форма політичної організації, здатна впроваджувати зміни в свою структуру, які наслі­ дуватимуть в інших частинах світу. Він не є ні нацією, ні державою, а швидше альтернативною їм політичною системою. У певному розу­ мінні ЄС — федерація, відмінна від федеративної держави, оскільки складається не з колективно організованих реґіонів, а з цілої гами різноманітних відділів та підвідділів. Це унітарне політичне утворен­ ня для одних цілей, сукупність країн — для інших, діяльність якого залежить від процесу укладання «поточних угод».

«Європейська Співдружність у завершеному вигляді буде унікальною формою політичного правління. Вона може нагадувати деякі існуючі держави — Сполучені Штати, Федеративну Республіку Німеччину, Швейцарію, Канаду, Іспанію тощо — і характеризуватися відомими тер­ мінами: федеративний, конфедеративний, технократичний, демократич­ ний, плюралістичний і таке інше, але все ж матиме своєрідний харак­ тер» (Schmitter, 1991, p. 29).

Згідно з угодою, укладеною в Маастрихті, наприкінці століття Європа в політичному відношенні буде прямувати до більшої інтегра­ ції, ніж тепер, і матиме спільну валюту. У 1996 році ще було невідо­ мо, чи буде запроваджено до кінця століття єдину валюту, чи ні. Схо­ же, що тільки деякі країни відповідають комплексним економічним критеріям, необхідним для такої реформи. Проте назва для нової валюти вже існує: це «євро».

Зміни у Східній Європі

1989 року відзначалося 200-річчя Французької революції. Це був, крім того, новий «рік революцій» у Європі, який, можливо, мав таке ж значення, як і 1789-й. 1989 року комуністичні режими Східної Європи один за одним втрачали владні позиції (подальший розгляд

здавалося стабільною і всеосяжною системою правління у Східній Європі, було повалено чи не за одну добу. Комуністи у прискореній послідовності втратили владу в тих країнах, де панували майже пів­ століття: Угорщина (лютий), Польща (червень), Болгарія, Східна Ні­ меччина та Чехословаччина (листопад), Румунія (грудень). Кожна східноєвропейська країна, включаючи такі відсталі, як Албанія, до січня 1992 року сформували обрані демократичним шляхом уряди. І, що ще більше вражає, на цей час комуністична партія втратила владу в самому Радянському Союзі, а ця країна розпалася на числен­ ні незалежні держави.

За деякими винятками, у східноєвропейських країнах успішно створюються нові конституції та запроваджуються багатопартійні пар­ ламентські системи. Спектр політичних партій там загалом подібний до того, що існує в країнах Західної Європи. Деякі екс-комуністичні партії існують і далі, хоча й відмовилися здебільшого від означення «комуністичний» і не можуть поводитися так, як колись, за однопар­ тійної системи. У середині 90-х років вони, як не дивно, дістали велику підтримку на виборах. Наприклад, на виборах 1995 року до російської Думи (парламенту) відроджена Російська комуністична партія одержала 22 відсотки голосів і більшість місць у парламенті.

Всі східноєвропейські країни, прагнучи перейти до нових поряд­ ків, стикаються із значними економічними й політичними трудно­ щами. Більшість населення у цих країнах висловлює незадоволення розвитком демократії, а багато хто занепокоєний зростанням злочин­ ності та насильства. Згідно з даними Європейського банку реконст­ рукції та розвитку (ЄБРР), більшість східноєвропейських країн за останні кілька років домоглися значного поступу. Проте обіцянки демократичного капіталізму для багатьох людей у Східній Європі виявилися пустими. Внаслідок безробіття та втрати купівельної спроможності людей з фіксованими доходами з'явилося 75 мільйонів «нових бідних» (без даних по колишньому Радянському Союзу). За­ хідна допомога Східній Європі була досить скромною.

Зміни у більшості країн, як видається, позначилися на становищі жінок у зовсім протилежний спосіб (Watson, 1992). Частка жінок у парламентах та інших провідних політичних органах деяких країн різко скоротилася. Наприклад, на початковому етапі змін у колиш­ ній Чехословаччині процент жінок-депутатів парламенту зменшився з 34 до 4, у Польщі — з 20 до 8, а в Болгарії — з 21 до 8. Жінки становлять переважну більшість безробітних, число яких зростає внаслідок переходу східних країн до ринкової економіки.

Наскільки успішно країни Східної Європи впроваджуватимуть стабільні ліберально-демократичні системи управління? Семюел Гантінґтон (1990) перелічив шість вирішальних умов:

1.Досвід ліберально-демократичного правління країною в попередні історичні періоди. Колишня Чехословаччина в цьому відношенні перебуває в найсприятливішому становищі, тимчасом як Алба-