Материал: Gidens_Sotsiologiya2

У цьому розділі ми розглянемо еволюцію сучасної освіти та про­ аналізуємо її суспільний вплив. Ми почнемо з розгляду розвитку шкільної освіти в Сполученому Королівстві, різних типів шкіл, а та­ кож політичних дискусій, пов'язаних з освітою. Далі ми порівняємо шкільну підготовку в Британії та в інших країнах, а відтак перейде­ мо до вищої освіти. Охарактеризувавши деякі головні теоретичні під­ ходи у вивченні освіти, ми розглянемо в наступних параграфах роз­ ділу проблеми освіти та нерівності.

РОЗВИТОК ПИСЕМНОСТІ ТА ШКІЛЬНОЇ ПІДГОТОВКИ

Слово «школа» походить від грецького слова, що означає дозвілля або відпочинок. У доіндустріальних суспільствах шкільна освіта бу­ ла доступна лише тим небагатьом, хто мав час і гроші, необхідні для її здобуття. Єдиними освіченими категоріями населення були релі­ гійні діячі або священики, котрі застосовували свої знання для читання та тлумачення біблійних текстів. Для переважної більшості людей дорослішання означало засвоєння на прикладі старших тих самих суспільних звичаїв та робочих навичок. Як ми вже бачили, діти зазвичай починали допомагати дорослим у домашній, сільсько­ господарській та ремісничій діяльності змалку. В їхньому повсяк­ денному житті читання не було необхідністю і навіть не мало жодної користі.

Іншою причиною того, чому так мало людей вміли читати, була необхідність власноруч переписувати книги, які через це були рід­ кісними й дорогими. Цю ситуацію змінило книгодрукування — ви­ нахід, що прийшов до Європи з Китаю. Перший друкарський прес на Заході винайшов 1454 року Йоган Ґутенберг. Завдяки друкові книж­ ки та документи стали широко доступними. Це були книги та памф­ лети, а також безліч рутинних матеріалів, необхідних для функціо­ нування навіть складніших суспільств. Наприклад, кодекси законів друкувались і широко розповсюджувалися. Протоколи, доповіді та збірники повсякденної інформації стали невід'ємним атрибутом ді­ яльності уряду, різних підприємств та організацій у цілому. Дедалі ширше використання друкованих матеріалів у найрізноманітніших сферах життя підвищило рівень писемності (елементарне уміння читати й писати) порівняно з минулими часами. ОСВІТА в її сучасній формі, коли діти навчаються у спеціально відведених шкільних при­ міщеннях, поступово почала набирати сили. Однак близько півтора століття тому, і навіть ще пізніше, заможні батьки наймали для дітей приватних педагогів. Більша частина населення взагалі не одержува­ ла шкільної підготовки аж до перших десятиліть XIX сторіччя, коли в європейських країнах та Сполучених Штатах почали створюватися мережі початкових шкіл.

Процес індустріалізації та розвиток міст сприяв зростанню попиту на спеціалізовану освіту. Люди тепер мають найрізноманітніші за­ няття, і фахові навички вже не доконче передаються безпосередньо

дітям від батьків. Набуття знань дедалі більше полягає в абстрактно­ му навчанні (таких предметів, як математика, природничі науки, історія, література тощо), а не в практичній передачі конкретних навичок. У сучасному суспільстві люди повинні мати базові навички, такі як читання, письмо, лічба, та загальні знання про своє фізичне, соціальне та економічне середовище; крім того, важливе значення має їхнє вміння вчитися, аби опанувати нові, іноді дуже технізовані форми інформації.

ЗАПОЧАТКУВАННЯ ТА РОЗВИТОК БРИТАНСЬКОЇ СИСТЕМИ

Сучасна система освіти спершу сформувалася в більшості західних країн на початку XIX століття. Британія, порівняно з іншими краї­ нами, неохоче запроваджувала інтегровану національну систему. Освіта в Англії та Велсі відставала, натомість у Шотландії успішно розвивалася. Спеціальний комітет з питань освіти в 1818 році про­ голосив, що «Англія в питаннях освіти відстає від усіх контине­ нтальних суперників». На середину століття у Голландії, Швейцарії й Німеччині навчанням у початкових школах було охоплено чи не всіх дітей, тимчасом як Англія та Велс залишалися в цьому відно­ шенні далеко позаду.

Між 1870 роком, коли в Британії було вперше запроваджено обов'язкову освіту, та другою світовою війною уряди країн поступово збільшували видатки на освіту. Вік випускників шкіл зріс із 10 до 14 років, шкіл будувалося дедалі більше, проте освіта по-справж­ ньому не розглядалась як важлива сфера державного втручання (Chapman, 1986). Більшість шкіл були приватні або належали церкві і перебували під наглядом органів місцевого врядування. Друга світо­ ва війна змінила таку практику. Призовники до збройних сил про­ ходили тестування рівня здібностей та підготовки; виявлені низькі рівні освіченості вразили представників влади. З огляду на майбутню повоєнну відбудову, уряд почав переосмислювати існуючу освітню систему.

Аж до 1944 року переважна більшість британських дітей до досяг­ нення ними 14-річного віку відвідували єдину безкоштовну школу — початкову. Поряд з системою початкової освіти існували й середні школи, проте за навчання в них батькам доводилося платити. Така система чітко поділяла дітей за належністю до різних соціальних класів; навчання майже всіх дітей з незаможних родин обмежувало­ ся початковою школою. Університет відвідувало менше двох відсот­ ків населення. Законом про освіту від 1944 року запроваджувалася низка важливих змін, включаючи загальну безкоштовну середню освіту, підвищення вікового порога випускників шкіл до 15 років, а також гарантію рівних можливостей одержання освіти. Освіта пере­ йшла у відання виборної місцевої влади.

Завдяки прийняттю цього закону більшість місцевих органів осві­ ти запровадили академічний добір як засіб пристосування курсу се­ редньої освіти до потреб дітей. Академічний добір дітей 11-річного віку при переході від початкової до середньої школи мав на меті від­ окремити обдарованих дітей від пересічних незалежно від соціально­ го походження. Для більшості учнів результати екзамену «одина- дцять-плюс» визначали їхню подальшу освіту — чи то в «класичних школах» (для більш «академічних» дітей), чи в реальних середніх школах (secondary modern schools) для тих, хто, як вважалося, мав більший нахил до вузькопрофесійного навчання. Менша частина дітей, крім того, продовжувала навчання в технічних або спеціаль­ них школах. Вчитися в школі до досягнення 17-річного віку мали можливість ті, хто хотів продовжувати свою освіту.

На початок 1960-х років, почасти завдяки соціологічним дослід­ женням, стало ясно, що результати тестів «одинадцять-плюс» не ви­ правдали сподівань. Звіт Краутера від 1959 року показав, що тільки 12 відсотків учнів продовжували навчатися в школі до досягнення 17-річного віку, а дочасна відмова від навчання більше залежала від класового походження, аніж успішності. Уряд лейбористів, що по­ вернувся до влади в 1964 році, поклав запровадити загальноосвітні школи, скасовуючи поділ на класичні та реальні середні школи і, таким чином, зводячи разом дітей різної класової належності. Однак було незрозуміло, яку освіту даватиме загальноосвітня школа, — «класичну для всіх» чи абсолютно новий тип освіти. За браком одно­ стайності різні школи та різні реґіони розробили свої власні підходи до вирішення цього питання. Деякі місцеві уряди опиралися змінам,

ів кількох регіонах класичні школи існують і досі.

Зпочатку 1970-х років на державній освіті істотно позначився несподіваний перехід від ситуації, за якої існувала обмежена пропо­ зиція робочої сили, а від школи вимагалося виробляти в дітей еконо­ мічно необхідні навички, до ситуації, коли її стало забагато. Це був період зростання безробіття та зменшення державних надходжень. Розширення освітньої мережі, характерне для усього повоєнного пе­ ріоду, зненацька змінилося на її зменшення та на спроби скорочення урядових видатків. Із середини 1970-х до початку 1990-х років дер­ жавні витрати на освіту зменшилися з 6,3 відсотка загальних видат­ ків до п'яти з лишком відсотків.

Законом про освіту, прийнятим у 1988 році, запроваджувалося ба­ гато важливих реформ, але деякі з них зустріли значний опір. Уряд консерваторів, згідно зі своєю політикою в інших сферах, намагався впровадити в освіту елементи змагальності. На директорів шкіл покла­ далася значна фінансова відповідальність, а школам дозволялося виходити з-під контролю місцевих відділів освіти з тим, щоб стати «не­ залежними державними школами». Було запроваджено національну навчальну програму, якою визначалася загальна схема навчання для державного сектора (Johnson, 1991).

1992 року було засновано нову фундацію, яка мала поступово за­ безпечити наявність місць у тих школах, що вийшли з-під контролю

місцевих відділів освіти. В урядовій постанові, в якій визначалися завдання нової фундації, висловлювалася надія, що з часом усі шко­ ли утримуватимуться за рахунок дотацій, інакше кажучи, вийдуть з-під контролю місцевих органів влади. Проте на 1995 рік це зробила тільки тисяча з 23 тисяч державних шкіл.

Школи з платним навчанням

Державні школи в Британії відзначаються багатьма дивацтвами. Вони аж ніяк не державні, а навпаки, приватні, з платним навчанням. Сту­ пінь їхньої незалежності від решти освітніх закладів та ключова роль, яку вони відіграють у суспільстві, значно відрізняють їх від систем освіти інших країн. Офіційно державні школи підлягають державно­ му нагляду, однак насправді їхня діяльність регулюється лише кілько­ ма головними положеннями законодавства про освіту. Закон від 1944 року обійшов їх своєю увагою, оскільки у той час запроваджу­ валися загальноосвітні школи; і ще донедавна існувала значна кіль­ кість шкіл з роздільним навчанням для хлопців і дівчат.

У всіх країнах Заходу існують приватні школи, часто пов'язані з церквою, проте в жодному іншому суспільстві приватні школи не ві­ діграють такої виключної чи важливої ролі, як у Сполученому Коро­ лівстві. За спостереженнями, більше століття державною освітою опі­ кувалися люди, зовсім у ній не зацікавлені, котрі й не подумали б віддати своїх дітей до цих шкіл.

В Англії налічується близько 2300 платних шкіл, де навчається приблизно 7 відсотків населення. До переліку входять різноманітні установи, від престижних закладів, таких як Ітон, Раґбі чи Чартерхауз, до так званих нижчих державних шкіл, назви яких ні про що не кажуть більшості людей. Іноді це пансіони у відособлених містеч­ ках, тимчасом як інші, наприклад, Вестмінстер, розташовані в діло­ вих центрах міст. Існують і школи, пов'язані з церквою, скажімо, католицька школа Емплфорт.

Після прийняття в 1988 році Закону про освітню реформу всі дер­ жавні школи мають дотримуватися єдиного стандарту навчального плану, котрий передбачає тестування учнів у віці семи, одинадцяти, чотирнадцяти та шістнадцяти років. Упровадженню загальнодержав­ ного навчального плану опиралися деякі освітяни, котрі були проти такого стандартизованого тестування і вважали навчальний план за­ надто обмеженим. Улітку 1993 року вчителі вдалися до страйків, про­ тестуючи проти впровадження цих тестів.

До розробки навчального плану було залучено представників шкіл з платним навчанням. Разом з тим ці школи не вважали за потрібне дотримуватись його. У школах із платним навчанням можуть викла­ датися будь-які предмети, і тут не зобов'язані тестувати дітей. Біль­ шість із цих шкіл вирішили дотримуватися національного навчаль­ ного плану, а деякі просто знехтували його.

Поняття «державна школа» деякі освітяни звужують до групи най­ головніших шкіл з платним навчанням. Це школи — члени Конфе-

ренції директорів (Headmasters Conference, або HMC), започаткова­ ної 1871 року. Спершу членами конференції було тільки 50 шкіл. Зараз це число зросло до 233. До її складу входять і названі вище школи — Ітон, Раґбі та інші.

Особи, котрі навчалися в школах — членах НМС, посідають у бри­ танському суспільстві краще становище. Дослідження, проведене Айвеном Рідом та іншими і опубліковане в 1871 році, показало, що 84 відсотки суддів, 70 відсотків директорів банків і 49 відсотків ци­ вільних службовців скінчили школи — члени НМС (Reid et al., 1991).

У 1990 році Джон Мейджор домагався посади лідера Консер­ вативної партії, проголошуючи своє прагнення створити «безкласове суспільство». Фактично таким ідеалам відповідав життєвий шлях са­ мого Мейджора. Він залишив школу в 16-річному віці і здобув кілька кваліфікацій. І все-таки склад його першого кабінету показав, що до безкласового суспільства ще надто далеко (Walford, 1993). 19 із 22 членів Кабінету — випускники платних шкіл (при тому, що в його складі не було жодної жінки). Лише в одного члена Кабінету діти навчалися в державних середніх школах (див. таблицю).