За царювання онука Сардурі І — Міну а (810—786рр. до н. е.), країна стає наймогутнішою державою Передньої Азії. Мінуа, удосконалив військоналив на взірець ассирійської. Та почав военну експансію у напрямі Сирії, та на Закавказзя. Завойовані території він не спустошував, а обкладав даниною та забудовував фортецями. Поблизу Тушпи він побудував 70-кілометровий "канал Мінуа". Мінуа здійснив адміністративну реформу, щоб надійніше контролювати завойовані території. Урартську державу було поділено на області, підпорядковані представникам центральної влади .
Ще більше посилилося царство за сина Мінуа, Аргішті І (786—764 рр. до н. е.), він войовничим царем воював з Ассирією за панування в Передній Азії та встановлення контролю над тамтешніми торговими шляхами. Урарти оточили Ассирію Аргішті І здійснив військові рейди аж до озера Севан на Закавказзі й побудував поблизу сучасного Єревана місто Еребуні, та Аргіштіхінелі. Побудував Аргішті І також і канали. Син Аргішті І, Сардурі II, продовжив війну батька з Асирією однак Асиріймький цар Тіглатпаласар III, в середині VIII ст. до н. е. вторгнувся на територію Урарту й спустошив її аж до озера Ван. Але захопити Тушпуйому не вдалось. Руса І (735—714 рр. до н. е.), наступник Сардурі II, уникав війни з Ассирією. Однак він підбурював інші передньо-азіатські народи проти Ассирії. В центрі своєї держави він побудував місто Русахінелі, яке, ймовірно, зробив своєю столицею.. В 714 р. до н. е. війська Саргона II напали на союзників Урарту. Руса І відчайдушно завдав удару по ассирійцях з тилу, проте зазнав нищівної поразки. Ассирійці обійшли озеро Ван, спустошуючи все на своєму шляху, але штурмувати неприступну Тушпу не зважилися. Повертаючись назад асирійці захопив Муцацір, де урарти зберігали свої скарби. Дізнавшись Руса І покінчив життя самогубством. Поразки Урарту від ассирійців наприкінці VIII століття до н. е. поклали початок руйнуванню урартської держави. Спроби повернути колишню могутність урарти зробив Руса II але ці спроби мали лише частковий успіх. Про останній період існування цьєї держави зберіглось дуже мало відомустей томущо країна переживала занепад. І достеменно невідомо що поклало край снування цієї держави є версії, що це зробили скіфи і кіммерійці, мідійці або вавилоняни.
7.ДАВНІЙ ВАВИЛОН: ПОЛІТИЧНА ІСТОРІЯ, ОСОБЛИВОСТІ ЕКОНОМІКИ ТА КУЛЬТУРИ.
Протікаючи з півночі на південь, річки Тигр і Євфрат окреслюють значну територію, яку грецькі географи назвали Месопотамією які щороку розливались. Але поступово долину Месопотамії заселяли. Перші жителі осіли тут у VII тис. до н. е. Потроху заселяючи долину, вони почали обробляти цю землю. Вони створили зрошувальну систему, без якої хліба заливала б повінь. Канали доводилося прочищати, бо їх постійно замулювало. На півночі Месопотамії земля родючіша, ніж на півдні, тут не будували складної системи каналів, для поливу обходилися водою з колодязів. Вирощували фрукти - яблука, інжир, виноград; зернові - ячмінь, просо; овочі — цибулю, часник, огірки. Із виникненням класів і експлуатації в общинах землеробів почали складатися державні утворення, які перетворювалися на держави в межах великої общини. Місто з округою, де населення займалося рільництвом, ставало містом-державою. У ньому мешкали ремісники, торговці, лихварі, знать, із якої виособлювалися царські вельможі, жерці й власне правитель, що був верховним жрецем. Місто перебувало під владою правителя перебувало військо, яке під час війни доповнювало ополчення селя який керував військом та ополченням. Міста Кіш, Урук, Ур, Ларса, Вавилон, Ассур (Ашшур), Ніневія змагалися за владу над усім Дворіччям. Час від часу одне місто брало гору над іншими, створюючи свою державу в Месопотамії. Так поставала а потім занепадали міста-держави Ур, Лагаш, Шумери, Аккад і Вавилонія. Міста Дворіччя були пов'язані спільною культурою, їхні народи вірили в спільних богів. Але тривалий час тут не було централізованої влади. Сильна центральна влада в Месопотамії сформувалася в другій половині ІІІ тис. до н. е., коли у XXIV ст. до н. е. столицею Шумеру стало місто Урук. Невдовзі (у 2316-2261 рр. до н. е.) владу захопив цар Аккаду Саргон II. Наприкінці ХХІ ст. до н. е. третю якою керувала династію Ура пала під натиском — амореїв. Натомість посилилися Вавилон. Місце держави шумерів і аккадів близько 2057 року ,до Хр. зайняла Вавилонська, або Халдейська, держава. її столицею був Вавилон, який знаходився на торгівельному шляху біля Тигру та Єфрату. Засновником царства був Сумуабум, що обєднав навколо себе сусідні міста .У першій половині XVIII ст. до н. е. Вавилон набрав могутності в період правління царя Хаммурапі (1792-1750 рр. до н. е.), який зумів підкорити Ассирію. Утворилася могутня держава із сильною царською владою. Він створив велику державу зі столицею у Вавилоні. Хаммурапі уклав закони, що впорядковували відносини між верствами населення. Закони складалися з 282 статей, які визначали покарання за злочини. Відомо, що держава за Хаммурапі прагнула зміцнити майнове становище середніх верств населення — селян, землеробів. Для них були пільги на різні види господарювання. Якщо селянин потрапляв у рабство за борги, то закони звільняли його через три роки. Після правління Хамуррапі Вавилонська держава почала занепала внаслідок, наїзду хеттів, що опанували й знищили Вавилон. Тепер на перще місце виступила Ассирія. До кінця X ст. до н. е. в Північному Межиріччі запанували войовничі ассирійці. У 729 р. до н. е. вони підкорили Вавилон. У VII ст. до н. е. Ассирія почала слабнути, натомість свою могутність поступово відновив Вавилон. У 612 р. до н. е. Вавилон спільно з Мідією захопив Ніневію. Згодом Нововавилонському (Халдейському) царству підкорилися Сирія, Фінікія, Палестина, Аравія. За царя Навуходоносора ІІ (605-562 рр. до н. е.) Вавилон переживав нове піднесення. Він став найбільшим містом Давнього Сходу з населенням 200 тис. осіб. Незліченні багатства, які надходили в державну скарбницю з підкорених земель, дали змогу Навуходоносору II прикрасити Вавилон величними спорудами й оточити могутніми захисними мурами. Однак невдовзі після смерті Навуходоносора II могутність правителів Вавилона підупала. Останній правитель Вавилона Бел-шарр-уцур закинув державні справи, весь час проводив у бенкетах і розвагах, незважаючи на поради жерців і чиновників. Тим часом у Вавилона з’явився грізний ворог — перси. У 539 р. до н. е. перський цар Кір II без особливих труднощів підкорив Вавилон.
У першій половині ІІІ тисячоліття до н. е. в північному Межиріччі, на правому березі річки Тигр, було засновано місто Ашшур. Від назви цього міста й походить назва держави - Ассирія, яка незабаром стала однією з наймогутніших держав Західної Азії. До кінця 10 ст. до н. е. ассирійці встановили своє панування в усьому Північному Межиріччі й навіть вийшли за його межі. Звісно для того що стати такою войовничьою державою потрібно була потужна військова сила яка в асирійців була і перевершувала армії сусідніх держав не тільки в кількості а й в організованості. Військо складалося з професійних воїнів: були колісничні підрозділи, кіннота, піхота. Вони першими стали виготовлення залізну зброю. Вміли , застосовувати стінобитні механізми й запалювальні снаряди, перепливати річки на надувних шкіряних мішках.
Серце цієї країни — місто-держава Ашшур розташовувалось на річці Тигр, яке отримало назву від бога ассирійців Ашшура. У кінці XIII ст. до н. є. Ассирія була наймогутнішою державою але це тривало не доаго і нове піднесення почалося у Х-ІХ ст. до н. є. Одним з найвидатніших ассирійських царів був Тіглатпаласар III (745-727 pp. до н. е.), який провів докорінну реорганізацію військової справи, ввівши однотипне озброєння і розділивши армію за родами зброї (піхота, кіннота, допоміжні частини, колісниці). Створена була також розвідка. У 729 р. до н. е. приєднав Вавилонське царство. Відтоді Ассирії належали всі землі «від Верхнього моря, де сідає сонце, до Нижнього моря, де сонце сходить», тобто від Середземного моря до Перської затоки. Тож ассирійський цар став володарем усієї Західної Азії. Кожний цар Ассирії намагався перевершити в жорстокості попередника. Спадкоємці Тіглатпаласара III впродовж ста років успішно зберігали гігантську імперію. Вони знищували храми та святині інших народів, убивали жерців, забирали релігійні символи.
Останнім значним царем Ассирії був Ашшурбанапал (Сарданапал). Вільно володіючи трьома мовами, він захоплювався історією та літературою, писав вірші. У його палаці в Ніневії була зібрана найбільша в усьому Стародавньому світі бібліотека, яка складалася з десятків тисяч клинописних табличок. Ассирійська культура пережила при Ашшурбанапалі свій останній злет. Ассирійське мистецтво було наповнене пафосом сили, прославляло міць, перемоги і завоювання ассирійських володарів. Ассирійська влада у Передній Азії не була довготривалою. У 612 р. до н. є. її столиця була захоплена об'єднаним війсь ком вавилонян та мідійців. Після цього землі Ассирії були поді лені між переможцями і більше Ассирійська держава ніколи не відроджувалася, хоча ассирійці як народ збереглися й донині.
9.НАЙДАВНІШІ ЦИВІЛІЗАЦІЇ ІНДІЇ.
Територія Індії була заселена з давніх часів. Найдавніше населення Індії створило свою самобутню культуру. У результаті розкопок було виявлено залишки двох великих міст. їх назвали Мохенджо-Даро та Хараппа. Вони були засновані у III тис. до н.е. на берегах ріки Інд. Це залишки першої відомої цивілізації Індії, яку вчені назвали Хараппською.Особливий інтерес становлять руїни стародавнього міста Мохенджо-Даро, яке збудоване за точним планом. Вулиці які простягалися з півночі на південь перетинали з тимиякі йшли з заходу на схід під прямим кутом. Ширина вулиць сягала 10 м. Вулиці були забудовані дво або триповерховими будинками з випаленої цегли. В місті також була системи каналізації. Високого розвитку в містах досягло ремесло, із бронзи виготовляли знаряддя праці та зброю, а також статуетки людей і тварин. Стародавні індійці вирощували пшеницю, ячмінь, горох, цукрову тростину, рис, бавовну, та ін. У містах велася жвава торгівля; торгували з Південною Індією, Персією, Середньою Азією, Дворіччям. Уже в III тис. до н.е. у індійці зявилась ієрогліфічна писемність. Однак прочитати їх написи поки що не вдалося.
У середині II тис. до н.е. в Індію з північного заходу прийшли індоєвропейські племена аріїв. Вони вели напівкочовий спосіб життя. Прийшовши в нову місцевість, арії на деякий час осідали на ній. Там вони будували укріплені поселення, засівали ячменем та пшеницею поля, в околицях випасали худобу. Священними тваринами в аріїв були кінь та корова. На чолі племені стояв вождь — ймовірно, раджа. Його влада обмежувалася племінною радою. Арії вшановували велику кількість богів. Богом вважався сам вогонь, його називали Агні. Мітра був богом справедливості, правди і доброчесності. Царем богів називався бог грози та блискавки — Індра. Богом справедливості і правосуддя був Варуна. Арії поступово розселилися по всій Індії та перейшли до осілого способу життя. Переходячи до хліборобства та осілості, арії змішалися з місцевим населенням і утворили разом із ним єдиний індійський народ. У VIII ст. до н.е. з’являються в Індії численні князівства та держави. Також у аріїв була і священна книга , створеними у II тис. до н.е., яка мала назву Веди. Веди вважалися джерелом найдавніших і найважливіших знань людства. За назвою Вед період панування аріїв в Індії прийнято називати Ведійською цивілізацією.
До VI ст. до н.е. Північна Індія поділялася на безліч царств. З часом одне з них — Магадха — швидко зміцнилося і розширилось. Близько 330 р. до н.е. полководець Александр Македонський заволодів усією Західною Індією. Визвольний рух проти завойовників очолив Чандрагупта, з роду Маур’їв. Він став засновником могутньої держави Маур’я. Йому вдалося об’єднати всю Північну та Центральну Індію. Онук Чандрагупти Ашока підкорив сусідні царства у Південній Індії. Індійські перекази приписують Ашоці велику будівничу діяльність, розширення зрошувальних робіт і заснування в містах численних лікарень. Ашока прагнув зробити населення своєї держави єдиним народом з єдиною релігією — буддизмом. Але такого об’єднання царю не вдалося здійснити. Томущо білішісті населення вірили в своїх місцевих племенних богів. Держава Маур’я була не централізованою тому була недовговічною. Вже у II ст. до н.е. вона розпалас
Династія Хань — династія, що правила Китаєм після падіння династії Цінь, до розпаду імперії на три царства. Ця династія керувалася імператорами з роду Лю. Її правління тривало понад 400 років. Династія Хань прийшла до влади в результаті народних повстань. Одним із вождів був сільський староста Лю Ван. У 207 р. до н.е. він скинув останнього представника династії Цінь і заснував нову династію Хань, яка правила Китаєм з 207 р. до н.е. до 220 р. н.е. Серед помічників Лю Бана було багато вчених. За їх порадою, китайський правитель пішов на деякі поступки народу. Спершу він відмінив криваві ціньські закони, припинив великі будівництва, які розорювали країну. Було звільнено безліч людей, яких перетворили у рабів за борги та злочини. Для селян Лю Бан зменшив розмір земельного податку. Народу було роздано заповідні ліси, парки та водоймища ціньських правителів. Правління династії Хань поділяється на два великі періоди: Рання Хань або Західна Хань. Він тривав з 206 до н. е. — до 24 року н.е. В цей час столиця династії знаходилась у місті Чан'ань. Пізня Хань або Східна Хань. Він тривав з 25 — по 220 р.н.е. В цей час столиця династії знаходилась у місті Лояні.
Протягом панування династії Хань, Китай був офіційно проголошений конфуціанською державою. Країни мала чимало здобутків у сільському господарстві, ремеслах і торгівлі. Населення досягло 55 мільйонів мешканців. Водночас, Китай розширив свій політичний і культурний вплив на сусідні країни Маньчжурії, Монголії, Корейського півострова, Японського архіпелагу, В'єтнаму і Центральної Азії. Ханьскі воєначальники вирушали з воєнними експедиціями аж до Каспійського моря, надаючи безпеку торговим караванам по середньоазійським шляхам. Ці шляхи дістали назву «шовкового», оскільки по ним експортувався китайський шовк. Китайські армії спромоглися завоювати північні Корею та В'єтнам на кінець 2 століття до н. е.
Проте загалом, нагляд за завойованими периферійними регіонами був слабким і непостійним. Задля самоствердження та ефективізації контролю над сусідніми країнами династія Хань розробила китаєцентричну систему двосторонніх відносин. Згідно з нею володарі-сусіди мусили сплачувати Китаю данину і визнавати китайського імператора за свого сюзерена, в обмін на що отримували дозвіл на торгівлю з Хань і право правителя власною країною. Майже всі сусідні народи були включені до цієї китаєцентричної дипломатії за виключенням гуннів, з якими китайці поводили себе як з рівними. Занепад династії Хань був пов'язаний із децентралізацією влади, занепадом інституту імператора та економічними негараздами. Останні спричинили повстання жовтих пов'язок, яке спустошило Північний Китай. У результаті ослаблення династії, країна розпалася на три царства.
Давня цивілізація з центром у Мікенах була створена прийшлими племенами — ахейцями. Вони з’явилися на Балканському півострові у XXI ст. до н.е. Рівень їхнього економічного і політичного розвитку на той час був нижчим, аніж у місцевого населення. Ахейці одягалися в грубий одяг із вовни, виготовляли простий глиняний посуд і зброю з бронзи. Згодом вони багато чого навчилися у місцевих племен: вирощувати виноград і оливки, будувати кораблі й виготовляти якісну кераміку, зводити будівлі з каменю.
Місто Мікени ахейці заснували у XIX ст. до н.е. Скориставшись катастрофою, вони підкорили о. Крит і вивезли звідти не лише предмети мистецтва, а й найкращих критських майстрів. І вже через 100 років новий палац у Мікенах був прикрашений фресками у критському стилі. На цій підставі, тому, що палац мікенського царя, так само як і критський, був центром, навколо якого зосереджувалось усе життя міста, цивілізацію назвали палацовою.
У XV ст. до н.е. Мікени досягли найвищого розквіту й перетворилися на найбільший політичний, економічний та культурний центр Еллади. Тоді ж ахейці почали активно освоювати простори Середземномор’я та Малої Азії. Під час подорожей вони ознайомилися з фінікійською та єгипетською культурами та багато чого запозичили уцих народів. У цей час виникають десятки нових міст, серед яких Фіви й Афіни. Так само, як і Мікени, вони мали укріплення, акрополі та палаци. Близько XIV ст. до н.е. було засновано Трою. Близько 1270 р. до н.е. царі грецьких міст-держав на чолі з мікенським царем Агамемноном розпочали тривалу війну проти неї. За свідченням Гомера, вона тривала 10 років. Війна закінчилася близько 1260 р. до н.е. Підтверджують це й археологи, які доводять, що в цей час Троя перебувала в тривалій облозі. Війна закінчилася поразкою царя Трої Пріама. Після перемоги над Троєю Мікени починають втрачати свій вплив на ахейські міста-держави їхній союз розпадається. Ослабленням роз’єднаних ахейських держав скористалися дорійці. У середині XII ст. до н.е. вони захопили територію Греції. Племена дорійців не знали, що таке державний устрій, у них не було писемності, але вони вміли обробляти залізо й виготовляти з нього зброю та мали добре організовану армію. На відміну від ахейців, дорійці не переймали культуру завойованих, а нищили її. Захоплені квітучі міста ахейців були зруйновані. Усі досягнення Ахейської палацової цивілізації були втрачені, а розвиток Греції було відкинуто на століття назад.
Історія Греції після дорійського вторгнення починається практично наново. Знову відбувається розкладання первіснообщинних відносин, формування державності, відродження матеріальної культури. Період з XI-IX ст. до н.е. в історії Стародавньої Греції називаються "темними століттями", або "гомерівським періодом". Ці визначення були дані ще XIX в., коли основними історичними джерелами для реконструкції подій періоду були епічні твори Гомера «Іліада» та «Одіссея». Проте з розвитком історичної науки та накопиченням археологічного матеріалу значно розширилася джерельна база та з'явилося ще одне, конкретніше визначення – «передполісний період». «Темні віки» на основі археологічного матеріалу діляться на субперіоди: Субмікенський (1150/1125 – 1050 рр. до н.е.), Протогеометричний (1050 – 900 рр. до н.е.) та Геометричний (Ранній (900 – 820 .), Середній (820-740 рр.) і Пізній (740-700 рр.) При зіставленні даних джерел, що висвітлюють цей час, видно, що Греція виявляється відкинутою у своєму розвитку на кілька століть тому, до того стану, в якому вона була межі III–II тис. е., до зародження мікенской цивілізації. Про цей період відомо дуже мало, він характеризується занепадом культури та втратою писемності. Відбувається остаточна руйнація залишків мікенської цивілізації, відродження та панування родоплемінних відносин. Разом про те Темні віки характеризуються певним технічним прогресом, особливо, освоєнням виплавки і обробки заліза.
У гомерівський час очевидно різке скорочення чисельності населення та її щільності у місцях проживання, і навіть повна відсутність поселень укріпленого типу. Нечисленне населення гомерівської епохи жило у невеликих сільських селищах– селах, у межах яких ліпилися одне до одного примітивні напівземлянки, споруджені з необпаленої цегли. У темні віки люди перестали зводити будівлі з каменю, а житла будували з деревини та необпаленої цегли. На зміну багатим похованням мікенської знаті, в яких часто знаходилися привезені зі Сходу дорогі речі, приходять дуже бідні могили зі мізерним похоронним інвентарем. Також цей період можна охарактерезувати відсутністю якихось значних культурних надбань наприклад ювелірними воробами. Від часу «темних століть» до нас не дійшло жодної великої архітектурної пам'ятки, жодного твору образотворчого мистецтва.
Проте в результаті освоєння заліза та залізних знарядь землеробства, ремісники відокремилися від землеробів, що призвело до розвитку товарного виробництва, прямим наслідком якого стало розвиток ринку, процесів обміну, появи міст. Наприкінці гомерівського періоду Греція стала поступово оговтуватися від навали дорійців, поетапно підготовляючись до архаїчного періоду. До кінця гомерівської епохи процеси економічного розвитку суспільства призводять до його майнового розшарування. Поступово виділяється родова знать. Тепер вже найбільш авторитетні представники родової аристократії, що формується, т.зв. басилеї стають спадковими власниками значних ділянок землі. Явний прогрес майнового та соціального розшарування призвів до появи бідняків – фетів, які мали жалюгідне існування на мізерних за розміром ділянках землі або навіть повністю їх втратили. До кінця передполісного періоду влада басилеїв зростає, вони починають підтримувати воїнів. Саме вони були соціальною опорою влади басилея на цій території. Хоча гомерівський час - це період застою і навіть занепаду в різних сферах життя греків, у суспільстві йшло поступове накопичення сил для зльоту економіки вже на початку наступного, архаїчного періоду.
Гомерівське питання. Як уже зазначалося єдиним письмовим джерелом з історії цього періоду є твори Гомера – «Іліада» та «Одіссея». У зв'язку з цим в історичній науці виникло так зване «гомерівське питання» його сутність полягає у з'ясуванні двох основних проблем: 1) проблема авторства поем; 2) проблема їх достовірності.