Інша справа, який це конспект і як ним користується лектор. Мова про те, що у процесі читання курсу конспект лекцій апробується і постійно вдосконалюється. Змінюється зміст навчальної інформації, він постійно поповнюється сучасними даними галузі науки, прикладами практики. Змінюється і методичний інструментарій лектора - виклад удосконалюється, наповнюється вдалими прийомами і способами активізації навчально-пізнавальної діяльності студентів, що відбивається в конспекті. Лектор, який творчо підходить до своєї праці, після кожної лекції відмічає позитивні, вдалі аспекти викладу та все те негативне, від чого слід у подальшому відмовитися.
Говорять, що лектор готується до лекції все своє життя, і ще 2 - 3 години безпосередньо напередодні. У цьому аспекті цікавий факт наводить І. Брегг [11, с. 13]. В Королівському інституті Англії існувала така традиція: лектора за півгодини до лекції зачиняли у спеціальній кімнаті. Ця традиція бере свій початок з того епізоду, коли один з лекторів, нервуючи, втік незадовго до свого виступу. Ще й зараз ця традиція збереглася, але кімнату охороняють, звісно, не для того, щоб не дати можливості лектору зникнути, а щоб йому не заважали "налаштуватися" на продуктивну працю.
Таким чином, перед лекцією слід зосередитися, ще раз проглянути
записи, подумки пройтися по всьому змісту. Тільки старанна, копітка підготовча
робота забезпечить успішне читання лекції.
.6 Стиль лекції
Лекція завжди вибудовується за конкретним змістом, за способом доведення, за формою в залежності від тих цілей, які ставить перед собою лектор. Пошук своєї, власної форми проведення лекції і є чи не найважчим, бо при цьому все залежить від особистості викладача, від його педагогічних здібностей, умінь і навичок. Що ж вкладають в зміст поняття "форма лекції"?
В лекції є особливі, неповторні, притаманні тільки їй якості, які чинять сильні впливи на слухачів. С. Зінов’єв, аналізуючи кращі лекції видатних педагогів, приходить до висновку про те, що успіх вирішується, з одного боку, глибиною наукового змісту та ідейністю, а з іншого - поєднанням форми і змісту, гармонією думки і слова, вмінням створити єдність думки і настрою слухачів [21].
Стиль, манера і мова лектора є основними складниками форми лекції. Стиль - це "… відносно стійка сукупність характерних і повторюваних рис людини, які виявляються у її мисленні, поведінці, спілкуванні" [13, с. 320]. У стилі і манері лектора відображається його культурний і професійний рівень як особистості. Кожен викладач користується різними прийомами, засобами, які створюють своєрідність його стилю. Природно, кожен лектор володіє виключно індивідуальними якостями, особистісними властивостями, які важко узагальнити. І все ж зовнішня форма лекції повинна бути підпорядкована певним правилам. Оскільки головним інструментом викладача є мова, слід найперше сформулювати наступне положення: мова лектора повинна характеризуватися такими ознаками, як правильність, короткість, ясність, точність, емоційність, простота.
О. Горький говорив: "Необхідно, щоб мова була простою, ясною, точною - тоді вона красива і зрозуміла, тоді все, що ви виголосите цією мовою, прозвучить сильно і ясно". Принагідно згадаємо прекрасні думки видатного українського педагога В. Сухомлинського стосовно "живого звернення" учителя до розуму і серця вихованців: "В руках вихователя слово - такий же могутній засіб, як музичний інструмент в руках музиканта, як фарби в руках живописця, як різець і мармур в руках скульптора. Як без скрипки немає музики, без фарби і пензля - живопису, без мармуру й різця - скульптури, так без живого, трепетного, хвилюючого слова немає школи, педагогіки. Слово - це ніби той місток, через який наука виховання переходить у мистецтво, майстерність" [71, с. 160].
Не можна не згадати також К. Ушинського, який талановито характеризує мову як "органічний витвір народної думки і почуття, в якому виражаються результати духовного життя народу", дає неперевершену "характерность языков": "Легкая, щебечущая, острая, смеющаяся, вежливая до дерзости, порхающая как мотылек речь француза; тяжелая, туманная, вдумывающаяся сама в себя, рассчитанная речь немца; ясная, сжатая, избегающая всякой неопределенности, прямо идущая к делу, практическая речь британца; певучая, сверкающая, играющая красками, образная речь итальянца; бесконечно льющаяся, волнуемая внутренним взмывающим ее чувством и изредка разрываемая громкими всплесками речь славянина - лучше всех возможных характеристик, лучше самой истории, в которой иногда народ мало принимает участия, знакомят нас с характерами народов, создавших эти языки" [76, c. 208].
Отже, мова лектора повинна відповідати правилам граматики, вимови, стилістики. Необхідно виважено і обережно підходити до навчальної термінології. Лектору-початківцю слід детально ознайомитись з терміноапаратом навчальної літератури, а ще краще створити словник-мінімум. Як слушно зазначає В. Авраменко, такий раціонально укладений словник-мінімум є не тільки довідниковим посібником, а й своєрідним підручником для навчання мови [1]. Розглянемо ці питання змістовніше.
Професійні напрямки термінологічної роботи останнім часом були предметом зацікавлених обговорень на різних рівнях. Українська національна комісія у 2001 році рекомендувала урядові ухвалити проект найновішої редакції "Українського правопису". Пропоновані нововведення, які б відновлювали правила правопису 1928 року, не були прийняті, бо: вони ускладнюють процес утвердження української мови як державної; поглиблять проблеми, пов’язані з вивченням української мови; чинні правописні норми стали вже звичні для громадян України; більшість нових правописних рекомендацій відбивають західноукраїнську правописну традицію й практику діаспори; низка нововведень не відповідає естетичному критерієві, наприклад: нов-гав замість ноу-хау, фавна замість фауна, дитирамб, аритметика, катедра, та ін. замість уже звичних дифірамб, арифметика, кафедра [1].
Звісно, зміна правопису приводить і до зміни мовлення. Але ці впровадження повинні здійснюватися еволюційним шляхом, не на засадах "кампанії". В цьому аспекті доречно згадати виважені судження видатного українського просвітителя І. Огієнка: "… з бігом часу можна міняти тільки другорядні невдалі шкільні терміни, завжди пам’ятаючи, що для розвитку культури і національної свідомості народу стократ корисніше мати одну, хоч і не досконалу, але соборну термінологію, аніж термінології індивідуальні (особисті), хоч би й ліпші" [39, с. 35].
Українська літературна мова давно виробила власні вимовні, наголосові, граматичні, лексичні, стилістичні норми. Проте теперішній стан нашої мови можна охарактеризувати словами Ю. Шевельова: "Наша мова перебуває в себе вдома між мовою та говіркою". Вчений слушно підкреслює: "Стосовно впливу російської мови на всі рівні української - це втрата власної школи вартостей і переключення на систему вартостей другої і фактично панівної мови" [80, с. 37].
Поради і рекомендації, які саме слова чи словосполучення найдоцільніше вживати, щоб передати потрібний зміст, застереження про неправильне або небажане, невдале використання тих чи інших лексем у певних значеннях, у конкретному контексті викладач може знайти в часопису "Урок Української", мовному розділі газети "Хрещатик". За цими матеріалами лектору доцільно скласти словник, перевірити правильність вжитку слів чи словосполучень у своїй мовленнєвій практиці та, що найважливіше, ознайомити з цими порадами студентів. В Додатку 2.1. "Мовний лікнеп" наведено рекомендації фахівців стосовно доцільності вживання деяких, поширених у сучасному мовленні, слів та словосполучень.
Принагідно вкажемо, що говорити треба коротко, стисло, уникати багатомовності. В поетичній формі про це говорив російський поет, видатний літературний діяч М. Некрасов: "Правилу следуй упорно, чтобы словам было тесно, мыслям - просторно". Складні дієприкметникові звороти утруднюють розуміння змісту лекції, стомлюють студентів, порушують логіку викладу навчального матеріалу.
Педагогу слід навчитися добре керувати своїм голосом, поставою, обличчям, вміти витримувати паузи, розуміти міміку і жести студентів. Антон Семенович Макаренко так говорив про означені вміння педагога: "Я став справжнім майстром тільки тоді, коли навчився говорити "йди сюди" з 15 - 20 відтінками, коли навчився давати 20 нюансів в поставленні обличчя, фігури, голосу".
Оригінально, талановито користувався засобами педагогічного спілкування український актор, письменник, педагог, автор відомих книг "Актори" та "Мистецтво переконувати" Ігор Олександрович Шведов (1924 - 2001 рр.). У його лекціях з ораторського мистецтва голос інколи опускався до шепотіння, слова вимовлялися з особливою повільністю, а потім неждано для слухачів голос миттєво набирав повної сили, слова наче вкарбовувалися у аудиторію, яка завмирала від такого перебігу.
Доцільно навести приклад виконання ним "вступу" до лекції. В аудиторії зібралися викладачі, студенти (майбутні інженери-педагоги), усього близько 200 осіб. Лектор вперше проводив лекцію в університеті. За кафедру вийшов Ігор Олександрович. Постать вся у темному: темний костюм, чорна сорочка, чорна краватка. В руці блокнот з чисельними закладками, також чорного кольору. Час починати лекцію, але "різночинна" аудиторія не заспокоюється, гамір не вщухає. Лектор знімає окуляри, старанно їх протирає, при цьому пильним поглядом дивиться на слухачів … І … мовчить. Повільно піднімає руку. В цей момент аудиторія вгамовується, в чеканні: "Що буде ?" Встановлюється абсолютна тиша. Лунає громовий голос Ігоря Олександровича, який зразу підпорядкував всіх одному, який показав, хто тут "володар", кого слід слухати. А фраза "Ось так слід приборкувати аудиторію!" відразу засвідчила, що за кафедрою - майстер. І вже до кінця заняття він так вміло керував увагою слухачів, так талановито висвітлював методику ораторського мистецтва, що ця лекція запам’яталася назавжди.
Мова лектора не повинна засмічуватись як вульгарними виразами ("класно", "супер" замість "добре", "прекрасно"; "ковтнули", "переварили", "второпали" замість "зрозуміли", "усвідомили" тощо), так і словами-паразитами. Не звертаючи увагу на свою мову, навіть досвідчені лектори час від часу вживають "зайві" слова - "як кажуть", "взагалі", "розумієте", "ну", "ось" та ін. Що, до речі, завжди помічають студенти. Особливо важливо внести корективи у свою мову лекторам-початківцям: з досвідом важко позбутися цієї шкідливої звички.
Окрім цього, мова лектора повинна бути живою і образною, емоційною і природною. Не слід без потреби користуватися іноземними словами, які сьогодні проникають в усі галузі, витісняючи українські варіанти. "Менеджер", "маркетинг", "офіс", "імідж", "консалтинг", "плейєр" усталено увійшли у вжиток, що, на наш погляд, абсолютно не виправдано. З цього приводу варто навести думки заслуженого вчителя України, професора П. Щербаня: "Для того, щоб підняти суспільне значення науки, освіти і культури та громадянського спілкування, піднімаючи статус державної мови, вжити заходів до її захисту від засмічення іншомовними термінами, які в останні роки стали поширюватись як небезпечний вірус: імпічмент, істеблішмент, креативність, парадигма, піар, синергетика тощо, на які є власні, всім зрозумілі відповідники державною мовою. Але не дивлячись на це кожен виступ високопоставених представників влади, науковців, телебачення і преси не обходиться без заміни українських слів іноземною термінологією. До якого ж часу ми будемо терпіти подібне мавпування на шкоду державній мові, гальмуючи мислення людей та задурманюючи їх розум так, що вони ніяк не можуть усвідомити, в якій державі живуть" (Освіта, 23-30 жовтня 2002р.).
Дуже важливо знати можливості свого голосу, вміло ним користуватися. Дикція (чітка та ясна манера вимовляння слів, складів і звуків) - один з найважливіших елементів мовної культури лектора. Кожне слово, кожна фраза повинні вимовлятися чітко і виразно, так, щоб було чутно,зрозуміло найбільш віддаленим слухачам. Це не значить, що необхідно вдаватись до крику, треба підходити до цього виважено. Але, в свою чергу, недопустиме тихе, монотонне мовлення, бо воно не сприяє ефективності сприйняття матеріалу, втомлює, розпорошує увагу студентів.
Тон як відтінок голосу повинен бути спокійним, але не одноманітним. Для підкреслення важливості положення воно вимовляється голосніше, а при повторах чи коментуванні тихіше. Зазначаючи, що тон в усіх випадках повинен відповідати змісту, І. Штокман наголошує: "Тон повинен бути не відчуженим, але і не фамільярним, не зарозумілим, але й без загравання, не скутим, але і не розв’язним, тон повинен бути виразним, але і не пихатим, емоційним, але не екзальтованим. В тоні повинна звучати гідність, але не зарозумілість. В тоні повинна бути впевненість, переконаність, але і не скромність" [82, с. 131].
Як ми вже згадували,кожному лектору, а особливо початківцю треба обов’язково записати на плівку декілька лекцій, уважно їх прослухати та внести корективи в методику.
Слід звернути увагу на темп мови. Дехто з викладачів вважає, що швидкість мовлення детермінована індивідуальними особливостями людини - одні швидко викладають матеріал, інші, відповідно природним даним, повільніше. Це помилкове судження. Кожен лектор може реалізувати найбільш доцільний темп викладу, якщо він постійно контролює себе у перебігу заняття. А якщо потрібно, слід тренуватися. Зазначимо, що повільна мова (40-50 слів за хвилину) дозволяє студентам майже дослівно законспектувати матеріал, але при цьому вони дійсно є "пасивними споживачами інформації", стенографістами. Суть справи у тому, що вони не задумуються над науковими положеннями, намагаються все сказане лектором записати. Такий підхід до лекції притаманний тим викладачам, які впевнені, що для засвоєння курсу студентам достатньо конспекту.
Звісно, це хибна позиція: конспект - первинний, загальний навчальний посібник спрямовуючого характеру, який слід в самостійній роботі доповнити поглибленим матеріалом з підручників, монографій, статей тощо. Але, природно, визначення, найменування, дати, назви і т. п. слід подавати аудиторії для дослівного запису.
У даному разі слушно навести такий факт. У статуті Парижського університету ще в 1355 році [82] була закладена вимога до викладачів говорити швидко, бо якщо студент встигає дослівно записувати лекцію, він слабкіше спонукається до розумової праці. За повільне читання магістрів лишали права читати лекції на один рік, а при повторному порушенні - на два роки!
Інша вада мовлення - дуже швидкий темп лекції (100-110 слів за хвилину). Він притаманний більшості лекторам і ще негативніше ніж повільне мовлення впливає на засвоєння знань студентами. Викладачі, які намагаються якомога більше "дати" на лекції - це здібні науковці, які глибоко знають предмет і переконані у тому, що "чим більше, тим краще". До речі, вони повсякчас скаржаться на недостатню кількість навчальних годин на вивчення свого "надзвичайно важливого для майбутнього фахівця" предмета.
Варто вказати, що вчені за оптимальний темп мовлення лектора вважають норму 70-80 слів за хвилину. Але і тут усталених рекомендацій дати не можна. Слід говорити про оптимальний темп мови викладача на конкретній лекції. А він залежить від: а) цілей лекції (наприклад, оглядова лекція буде прочитана з більш швидким темпом мовлення, чим лекція основного змісту); б) змісту навчального матеріалу (лекції з гуманітарних дисциплін в цьому аспекті виграють у порівнянні з лекціями з математики, фізики, опору матеріалів, теоретичної механіки тощо); в) навчального досвіду студентів, сформованості у них умінь осмислювати матеріал, виокремлювати головне, записувати своїми словами та ін. Додамо, що темп мови лектора є оптимальним, якщо головне законспектовано студентами, складні поняття, доведення, закономірності усвідомлені, а під час заняття в аудиторії не лунають вимоги "повільніше", "не встигаємо", "не ясно" тощо.
Крім голосового інструменту лектора - слова - в його арсеналі є цілий набір засобів невербального спілкування. Це в першу чергу експресивно-виражальні рухи - постава, жест, міміка, хода, візуальний контакт. Ось приклад надзвичайно серйозного відношення до володіння цими засобами педагогом: "Знаменитий Гаспар Монж був дуже цікавим лектором. Одначе, зіставившись, перестав читати лекції, хоч був цілком бадьорим. Я, говорив, не можу так жестикулювати, як раніше, я втратив свій жест. Таке велике значення він надавав рухам, що навіть перестав читати лекції!" [9, с. 53].