319 подальшим викупом. Отже, несприятливий старт дала аграріям не орга- нізаційна, а економічна реформа. Незважаючи на те, що з 1994 року темпи приросту цін не на користь сільського господарства були значно меншими, диспаритет наростав як снігова лавина і досяг у 2008 році восьмиразового рівня. Сільськогосподарський товаровиробник постійно втрачав купівельну спроможність. Якщо у 1990 році він міг придбати за певну суму коштів 8 одиниць техніки, то тепер лише одну одиницю. Сільське господарство за цей період недоодержало 1,2 трлн грн.
Таблиця 7.10.
Наростаючі індекси цін на продукцію галузей економіки України за
1990-2009 роки
Показник
1993 1999 2008 2009 тис. разів
% тис. разів
% тис. разів
% тис. разів
%
1. Індекс цін реалізації с.-г. продукції сільськогосподарськими підприємствами
1,4 100 95,8 100 294,3 100 313,2 100 у т.ч.: продукції рослинництва 1,9 136 132,1 138 366,7 125 400,1 127 продукції тваринництва
1,2 83 80,8 84 286,3 97 290,0 93 2. Індекс цін продукції харчової промисловості
13,3 957 360,4 376 995,4 338 1197,4 382 у т. ч.: м'ясної-промисловості 14,2 1019 289,7 302 1073,7 365 1152,1 368 молочної промисловості
14,7 1057 389,1 406 1151,7 391 1433,9 458 3. Матеріально-технічні ресурси промислового походження, що споживаються сільським господарством
4,5 321 592,7 618 2356,9 801 2623,2 837
Причина криється не в паюванні земель, за якого селянам повернули землю після вилучення її у них під час колективізації, а в порушенні закону вартості, за якого ціни на продукцію здебільшого навіть не відшкодовували затрат на її виробництво.
Отже, існує невідкладна потреба застосувати новий підхід до формування цін на сільськогосподарську продукцію. Не можна погодитися з міркуваннями окремих економістів, які стверджують, якщо у промисловості рівень рентабельності нижчий, ніж у сільському господарстві, то на селі краща економічна ситуація й селяни одержують більше прибутку для забезпечення розширеного відтворення виробництва. Однак, це - ілюзія. Тут криються прорахунки економістів і загальноекономічної служби країни. Вони полягають у тому, що при визначенні ціни застосовується показник рівня рентабельності, за якого основні засоби виробництва у собівартості продукції враховуються в розмірі амортизаційних відрахувань, а не показник норми прибутку, за якого прибуток утворюється всією вартістю основних засобів, а в сільському господарстві - ще й вартістю землі.
320
Крім усієї вартості фондів, як прибутковоутворювального фактора, необхідно також враховувати оборотність капіталу. Якщо в промисловості виробничий цикл становить 3 місяці, а у торгівлі - місяць, то в сільському господарстві - 12. Маючи, наприклад, у кожній галузі по мільйону гривень коштів, при 10% рентабельності, в сільському господарстві за рік одержать 100 тис. грн прибутку, тоді як у промисловості -400, а в торгівлі - 1200 тис. грн.
Тому при визначенні цін на продукцію необхідно застосовувати показник норми прибутку, який враховує оборотність капіталу. Ціна в цьому випадку має відшкодовувати затрати і забезпечувати прибутки на середньорічний авансований у виробництво основний і оборотний капітал, а в сільському господарстві включаючи вартість землі.
Ряд економістів у галузі макроекономіки й деякі аграрники при визначенні ціни на продукцію, роботи й послуги не бачать різниці між нормою прибутку і рівнем рентабельності, не піднімають питання про те, що сільське господарство опинилося в нерівних економічних умовах з іншими галузями економіки країни. Отже, ціна має відшкодовувати нормативні затрати і забезпе- чувати прибутки на авансований у виробництво капітал, з урахуванням терміну його обороту. Пізніше була внесена пропозиція про включення до складу капіталу вартості землі, і нині ціна на продукцію, роботи і послуги має забезпечити відшкодування затрат (без амортизації) та створити прибуток на середньорічну вартість капіталу, включаючи вартість землі, як специфічного основного засобу виробництва.
Крім ціни на продукцію, ефективність сільськогосподарського виробництва залежить від обсягу державної підтримки аграрного сектора, яка широко застосовується в усіх країнах світу, що цілком справедливо, адже сільське господарство має сезонний характер виробництва й уповільнений тер- мін обороту капіталу. Це усвідомлювали і за радянських часів, коли у 1990 р. державна підтримка тваринництва в сільськогосподарських підприємствах становила 5,5 млрд крб на рік, що при середньому співвідношенні карбованця до гривні як 1:8 дорівнює 44 млрд грн. Політика держави щодо підтримки аграрного виробництва коливалася від цілковитої відмови від неї до поновлен- ня. У 2008 році сільськогосподарські підприємства одержали підтримку на виробничі цілі 4,3 млрд грн.
Таким чином, створені господарські формування з теоретичної і практичної точок зору є ефективними структурами, які слід удосконалювати в напрямі поєднання інтересів господарів-виробників і селян-власників землі, яку вони передали в оренду, а удосконалення економічних відносин, за яких мають бути створені однакові умови реалізації виробленої іфодукції, - через науково обгрунтовані ціни. За таких умов успіх справи буде беззаперечним.
321
7.15. Особливості формування регіональних агропромислових
кластерів
Дедалі більшої актуальності в сучасних умовах господарювання, обумовлених процесами глобалізації, набувають питання комплексного соціального-економічного розвитку підприємств, галузей та територій. Як науковий аналіз, так і світова практика свідчать, що удосконалення окремих складових частин господарського механізму призводить лише до часткових змін, що не дають суттєвого кінцевого результату. Тому й виникає необхідність пошуку нових можливостей використання в Україні, насамперед, вже існуючих у світі кращих зразків систем господарювання. Для цього необхідно аналізувати з погляду системного підходу основні напрями перетворень господарського механізму агропромислових підприємств, галузей, територій - важливих лайок економіки держави.
З метою досягнення узгодженості цілей їхньої діяльності має бути сформована певна системна концепція, яка б сприяла такому розвитку. Ця концепція повинна давати методологічні й структурні основи щодо комплексного соціально-економічного розвитку регіонів.
Головною ідеєю цієї концепції (на погляд авторів згідно з сучасними вимогами) стає орієнтація діяльності підприємств на кінцевий результат: ступінь задоволення ринкових потреб послугами чи продукцією, яка випускається їх виробництвами, та впливу їхньої діяльності на всебічний розвиток територій і ріст добробуту населення. Зазначені проблеми є загальними для переважної більшості підприємств та галузей нашої держави, в тому числі й в агропромисловому виробництві. Отже, виникає необхідність визначення основних напрямів вдосконалення механізму господарювання агропромислових підприємств і ланок в умовах ринку, обґрунтування шляхів формування систем із таких підприємств, щоб вони (системи) сприяли забезпеченню реалізації процесів розвитку сільських територій.
Як показує світовий досвід, у наш час під вплив глобалізації підпадає дедалі більша частина території планети, що інтенсивно змінює конфігурацію сучасної світової економіки, в тому числі й аграрної, і хоча є процесом із внутрішніми протиріччями, але змушує формувати нові, ефективніші економічні структури. Все ширше для економічних перетворень застосовується кластерна система організації виробництва. Це спрямування знаходить відгук і в Україні'. Адже, як вважають провідні вітчизняні вчені, суттєвою перешкодою економічному розвитку агропромислового виробництва в нашій країні є недостатня
інтеграція, слабкість зв'язків між виробниками сільськогосподарської сировини, переробними підприємствами і науковими установами. В розвинутих країнах це долається шляхом створення кластерів - об'єднань з урахуванням галузевих ознак. На ринку в даному випадку конкурує не окреме підприємство, а їх комплекс - кластер. Кластери зарекомендували себе як активні «точки зростання» економіки.
При функціонуванні кластерів проявляється синергетичний ефект від взаємодії підприємств, які взаємозв'язані з випуском певного виду продукції. В
322 кластері передусім забезпечується об'єднання зусиль підприємців, органів управління, суб'єктів інвестиційної та інноваційної діяльності на певній території, що дає переваги у конкурентній боротьбі, сприяє впровадженню
інновацій і раціональній організації постачання, виробництва й збуту, завдяки підвищенню конкурентоспроможності продукції, проведенню гнучкої політики, необхідної в умовах сучасної ринкової кон'юнктури.
Можливість одержання кращих економічних результатів у кластері досягається за рахунок використання переважно горизонтальних зв'язків, спеціалізації та комплементарності учасників (структурно-функціональної взаємодоповнюваності їх у виробничому процесі).
Ряд вчених відносять до кластерних систем і кооперативно-господарські об'єднання малого, середнього та великого бізнесу з радіальною структурою, для яких характерним є: наявність великого підприємства-лідера, яке визначає господарську, інноваційну та інші стратегії розвитку, стійкість господарських зв'язків учасників системи у рамках її виробничих програм, чітко виділений
інтегруючий фактор (продукт чи послуга).
Переваги кластерного утворення для його учасників мають об'єктивний характер, тобто не залежать конкретно від жодного з них, що робить кластер стійкішим порівняно з об'єднаннями іншого типу. В цілому ж, вищеперераховані переваги функціонування кластерних утворень у світовому масштабі дають підстави для запровадження даної форми організації та управління виробництва і в нашій державі.
Створення кластерів особливо актуально, коли реформування агропромислової сфери дедалі більше торкається рівня територіальних громад, економічна самостійність яких на даному етапі розвитку підвищується, що породжує нові, складніші задачі, які вимагають і нових шляхів розв'язання. У кластери об'єднуються сільгоспвиробники й промислові підприємства, передусім переробні, та торговельні фірми. На практиці спостерігається також формування великих агропромислових кластерів, куди входять не тільки вищезазначені учасники, але й підприємства з виробництва сільгосптехніки й устаткування, а також із переробки, зберігання та збуту сільгосппродукції.
Характерними рисами агропромислових утворень кластерного типу є: об'єднання ресурсів сільського господарства та промисловості; взаємодія аграрної й індустріальної технологій у єдиному виробничому циклі; адаптація ринкової інфраструктури до потреб аграрних, промислових і торговельних господарюючих суб'єктів; посилення виробничих зв'язків. При цьому агропромислові підприємства одержують можливість: використовувати нові технології, енергетичні засоби, інженерні споруди; долати тимчасовий розрив у фінансуванні витрат між збиранням урожаю і початком періоду його переробки; сприяти поліпшенню якості продукції, яка без додаткових заходів могла б швидко зіпсуватися; обробляти продукцію для закладання на збереження, організовувати повніше завантаження робочої сили в період міжсезонних робіт.
Як показує світовий досвід функціонування аграрного сектору, виробники сільськогосподарської продукції можуть нормально існувати лише за наявності зовнішньої підтримки. В умовах жорсткого диспаритету цін на
323 продукцію сільського господарства, на засоби виробництва та на продукцію підприємств харчової і комбікормової промисловості, таку підтримку можуть надавати збутові, переробні підприємства та державний бюджет. Крім того, взаємодія всіх учасників об'єднання дає можливість підвищити ефективність і масштабність інвестиційного процесу за рахунок диверсифікації ризиків та розширення способів інвестування, реалізувати ті проекти, здійснення яких поодинці було б неекономічним і недоцільним.
Тому державна політика має бути спрямована на підтримку й сприяння розвитку процесів концентрації, інтеграції, кластеризації в агропромисловому виробництві.
Звідси
і постає питання про необхідність обґрунтування та розробки моделей агропромислових кластерів області з наступною їх апробацією в кількох областях нашої держави і після відпрацювання - впровадження по всій
Україні на місцевому, регіональному та національному рівнях.
На початку цієї роботи постає необхідність у проведенні кластерно- економічного аналізу з питань: а) обґрунтування схем тих економічно- ефективних кластерів, які доцільно сформувати на території тієї чи іншої області країни; б) визначення ланок, які варто формувати при створенні того чи
іншого кластера для виробництва певного виду агропромислової продукції. Як показує аналіз, у Вінницькому регіоні доцільно вести десять агропромислових кластерів (рис. 7.7).
В інших же регіонах України склад кластерів може бути іншим.
Наприклад, у південних областях, як правило, доцільно формувати кластер виноградарства, в північних льонарства (льону та коноплі) і т.п.
Виходячи з того, що до кластера входить велика кількість учасників, це може суттєве знижувати оперативність їхньої роботи. Тому пропонують формувати в складі кластера технологічні підкластери, в які входять члени кластера, що беруть участь в його роботі з більш-менш однотипними, замкнутими сукупностями робіт чи операцій. Так, розглядаючи зерновий кластер області необхідно зазначити, що до його складу входять такі підкластери: 1) зерновиробництва; 2) переробки зерна (виробництво борошна, круп та комбікорму), зберігання та реалізації зерна і зернопродукції 3) харчового виробництва (де основним компонентом є борошно) - хлібобулочне, макаронне й бісквітне виробництва.
Із зерновим кластером також тісно взаємодіють кластери - споживачі продукції
зернового кластера: молокопродукції, м'ясопродукції, птахівництва, рибний і т.п. (рис. 7.8).
Технологічнийпідкластер переробки, зберігання та збуту зерна і зернопродукції включаєтривидивиробництва - борошна, комбікормів, круп, а також постачальників відповідногообладнання (борошномельного та комбікормового). Даний підкластер займається питаннями зберігання й реалізації зерна і зернопродукції. І, нарешті, останній, третій технологічний підкластер - харчовий, який включає виробництва продуктів харчування на основі борошна: хлібобулочне, макаронне, бісквітне. В склад зернового кластера також входять такі організації: навчальні заклади, наукові установи, сховища, склади, збутова мережа, транспорт, тара-упаковка, реклама і т. і.
324
Рис. 7.7. Агропромислові кластери Вінницького регіону
У ході розробки схем, формування та функціонування кластерних агропромислових утворень потрібно брати до уваги нижчезазначені суттєві фактори з обов'язковим урахуванням тенденції, їх змін.
Стрижнем змін у сучасній економіці, відповіддю на розширення процесів глобалізації є процес кластеризації. В 90-ті роки минулого століття високорозвинуті країни світу активно розпочали перехід на форми господарювання за новою моделлю, коли виробництва організовуються шляхом формування кластерних структур. Організація і управління виробничими об'єктами за «старим» принципом «піраміди» на 90-ті роки почали давати збої.
За високої концентрації власності контроль на всіх ступенях управління по вертикалі виявився неефективним, або й зовсім непрацездатним. Переваги за нових підходів до організації та управління економікою перейшли до тих, хто раніше за інших зайняв міцніші позиції на ринку, хто в змозі оперативніше оцінювати ситуацію та ефективніше розв'язувати проблеми, що виникають на ринку. Крім того, в традиційній економіці частка нематеріальних витрат є суттєвою і їх, як правило, відносять до витрат на взаємодію. Потреба в зниженні витрат також підштовхує до об'єднання зусиль у межах кластерів.
325
Рис. 7.8. Узагальнена схема зернового кластера (на прикладі Вінницького
регіону)
Особливо важливим на початкових етапах кластеризації є застосування з боку органів державної влади законодавчого й адміністративного впливу, спрямованого на забезпечення спільності інтересів для створення умов щодо прояву ініціативи керівництва регіону, місцевих підприємницьких структур і наукових організацій аграрної галузі з метою активізації підприємницької діяльності, а також підтримка ініціативи регіону про формування кластерних структур керівництвом вищих рівнів та підприємцями регіону.
Передача частини повноважень на регіональний рівень, що дає можливість ефективніше розробляти й реалізовувати територіальні програми, тобто відбувається сприяння розвитку самоврядування території за рахунок кластерів.
Наявність національних програм державного
інвестиційного фінансування чи спеціальних проектів розвитку територій і регіонів.
Підтримка становлення кластерів банківськими структурами за сприяння, передусім, економічного, органів влади.
Значний розрив у цінах реалізації сировини товаровиробниками і цінах реалізації готової продукції.
Наявність специфічних довготривалих регіональних проблем, на розв'язання яких у центральних органах влади, як правило, «не доходять руки».